У ЛІСІ ЗАКОНОДАВЧИХ ПАРАДОКСІВ

Якщо... система погана, то вся праведність осіб, які мають користь із цієї системи, є просто фальшивою, просто лицемірною.

Карл Поппер

Багато хто з учених, не кажучи вже про журналістів і політиків, пов’язують всі негаразди, спричинені стихійними явищами у Карпатському регіоні, «жахливим» лісокористуванням. Але біда цього регіону не стільки в лісокористуванні як такому, скільки в системі господарювання, яка визначається законодавчими та нормативними актами. На жаль, цей бік справи залишається поза увагою громадськості, а тим паче галузевої науки. Мало хто пов’язує це з невдалим реформуванням лісової галузі 1995 року, і ще менше — з недоліками законодавчо-нормативної бази.

Почнімо з того, що у відповідь на чергову стихію, яка трапилася 5—8 березня 2001 року, Верховна Рада України і Закарпатська обласна рада прийняли зовсім протилежні рішення. Перша пропонує з 1 січня 2002 року передати лісосічний фонд головного користування в повному обсязі постійним лісокористувачам – державним лісогосподарським підприємствам (вірніше — лісгоспам державної форми власності), друга — заборонити державним лісогосподарським підприємствам проводити рубки головного користування та займатися лісопиленням. Як Верховна, так і обласна ради діяли в одному законодавчо-нормативному полі, відтак зазначені розбіжності слід розглядати саме в площині його недосконалості. Звернімо увагу й на те, що рішення Закарпатської обласної ради було прийняте 12 квітня, а Верховна Рада України прийняла свою постанову ще 15 березня, коли ситуація навіть не була вивчена. «За» проголосували 252 народні обранці. Лише один голосував проти, що робить йому честь.

Зазначене в п. 4 тієї постанови суперечить конституційним засадам, Лісовому кодексу і урядовим рішенням. До того ж є прямим втручанням у повноваження органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Такі законодавчі «подарунки» уміють хутко використовувати підприємці на свою користь. Розглянемо окремі аспекти, що випливають з цього пункту, на предмет узгодження його змісту з законодавством.

Деревина на пні (за технічним терміном — лісосічний фонд (ЛСФ), є природним ресурсом, отже й об’єктом власності українського народу (стаття 13 Конституції України). ЛСФ являє собою запаси технічно стиглої деревини, що призначена для продажу на пні лісопромисловикам (ЛПП) з наступним виробництвом останніми «лісоматеріалів необроблених». ЛСФ, придбаний у лісгоспів, втрачає властивості природного ресурсу, стає власністю ЛПП і об’єктом (сировиною) для здійснення лісопромисловиком розробки лісосік та заготівлі деревини з загальною назвою «лісоматеріали необроблені» за власним розсудом і ризиком. Саме на стадії «продаж — купівля» ЛСФ відбивається вся суть менеджменту лісового господарства і дотримання природоохоронного законодавства. У випадку поєднання функцій споживача ЛСФ в особі лісгоспу цілісна система управління лісогосподарською діяльністю суттєво порушується. І це набуло поширення у лісах Карпат (і не тільки) після прийняття Лісового кодексу України, коли державна лісова охорона набула повноважень на здійснення функцій покупця і продавця ЛСФ, втративши своє пряме призначення.

У чому ж полягає призначення лісової охорони? Лісівник відбирає ті чи інші ділянки лісостанів, або окремі дерева чи їх групи для вилучення екологічно безпечними методами. Він же оцінює матеріальну частину дерев, призначених для продажу лісопромисловику за цінами, що встановлені державою. Потім продає ЛСФ, у випадку самостійної розробки лісосік лісгоспом – сам собі. Парадокс...

Одначе ці й інші відхилення від законодавчо-нормативної бази залишилися поза увагою всіх комісій. Не було виявлено жодних парадоксів у лісовому і природоохоронному законодавстві, бо одні (ботаніки, географи, хіміки, біологи та ін.) не змогли дати цьому належну оцінку, інші (лісівники і менеджери лісового господарства) — наполегливо намагаються переконати суспільство і органи державної влади у необхідності зберегти «струнку систему лісового законодавства», напрям на одержавлення управління лісогосподарською діяльністю...

Що послужило поштовхом до поспішного прийняття постанови Верховної Ради України, і зокрема злощасного пункту 4, мають визначити відповідні органи. Але одне зрозуміло: таке рішення є не тільки необгрунтованим, але й порушує законодавчу основу користування природними лісовими ресурсами, створює умови для поширення тіньової економіки, не кажучи вже про обмеження повноважень регіональних органів державної влади та місцевого самоврядування.

Необхідно усвідомити і належно оцінити парадокси законодавчої бази, які негативно впливають на розвиток раціонального використання і відновлення природних ресурсів. Так, у Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» законодавець чітко визначив основне завдання регулювання відносин щодо охорони, використання і відтворення природних ресурсів. Але окремими владними особами з метою досягнення корпоративних інтересів створюється вкрай негативне ставлення до заготівлі деревини, поширюється думка серед населення про її згубність для екологічної ситуації. Найбільш «завзятими» екологами, обтяженими державними повноваженнями, навіть оприлюднюються пропозиції на зразок «чим менше рубатимемо, тим краще буде для природи». Такі думки не сприяють визначеному законодавством раціональному використанню природних ресурсів. Ігнорується єдність і необхідність урівноваження екологічних вимог з економічними принципами раціонального використання відновлюваних лісових ресурсів (деревини). У лісовому законодавстві не передбачено погодження обсягів вилучення деревини із лісів лісгоспів (в економічному аспекті) органами державної виконавчої влади. Підміна поняття «лісове господарство» (у розумінні галузь, вид економічної діяльності) поняттям «лісгосп» (у розумінні «суб’єкт підприємницької діяльності») уміло використовується для досягнення підприємницьких цілей в обхід конституційних засад.

Хоча причини і шляхи подолання наслідків березневої повені 2001 року в Закарпатті (укотре!) вивчалися комісіями місцевого та державного рівня, але висновки їх були різними. Розбіжності навіть виплеснулися на сторінки періодичної преси. Істотні причини, які залежали безпосередньо від господарської діяльності лісгоспів, так і не були усвідомлені. Усе загубилося в словоблудді, некомпетентних оцінках та відомчих домаганнях. Питання екологічного забезпечення здійснення рубок проміжного користування, які набули великого поширення в Україні (по окремих областях Карпатського регіону — від 41 до 48 % від загального обсягу) навіть не знайшли належної оцінки. Певно тому, що одержувана таким чином деревина віднесена до ресурсів місцевого значення, заготовляється традиційно лісгоспами. До того ж без попенної плати, хоча збори за використання ресурсів місцевого значення повинні надходити у повному обсязі до місцевих бюджетів (стаття 46 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»). Висновок напрошується сам собою: лісгоспам, що ініціювали прийняття постанови ВР, це не було потрібним. Кабінет міністрів України постановою від 20 січня 1997 р. № 44 «Про затвердження такс на деревину лісових порід, що відпускається на пні, і на живицю», явно перевищивши свої повноваження, давно позбавив місцеві органи влади надходжень за використання природних ресурсів місцевого значення. Таким чином, втрати надходжень за використання природних ресурсів місцевого значення по Україні за 2000 рік склали понад 32 млн. гривень, у тому числі по Закарпатській області — 2,5 млн. гривень (табл.). Це також один із законодавчих парадоксів, наслідок неузгодженості законодавчих та нормативних актів. Але справа не тільки в економічних втратах.

Згідно із Законом «Про охорону навколишнього природного середовища», органи місцевого самоврядування наділені повноваженнями обмежувати та зупиняти господарську діяльність підприємств, установ та організацій у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища, не кажучи вже про порушення лісівничих норм і правил (стаття 15, п. «й»). На практиці ця законодавча норма (стаття 15, п. «г») ігнорується. Проекти здійснення рубок проміжного користування лісгоспи не погоджують «...з місцевими Радами народних депутатів та органами охорони навколишнього природного середовища», хоча це передбачено Лісовим кодексом (стаття 94, абз. 2). До того ж, відповідно до статті 26 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що вирішення питань про надання дозволів на природні ресурси місцевого значення належить до повноважень сільських, селищних, міських рад, а не державних лісгоспів.

З вищесказаного зрозуміло, що Верховна Рада, прийнявши згадану постанову, сприяє посиленню монопольного становища лісгоспів державної форми власності. Підміна понять і термінів також є одним із напрямів менеджменту. Адже підприємства мають щорічно сплачувати плату за землю у вигляді земельного податку або орендної плати (Закон України «Про підприємства в Україні», стаття 1, п. 1), а лісові господарства не сплачують податку за лісові землі. Водночас більшість із них захопилася заготівлею й переробкою деревини, виходом на ринок необроблених лісоматеріалів та продукції деревообробки, враховуючи майже символічні ціни на деревину, що продається на пні (товар, що належить державі!). Останнє є ознакою підприємницької діяльності. Тим паче, якщо врахувати і перехід до лісозаготівельника (ЛПП) права власності на лісосічний фонд, на заготовлену продукцію і доходи від її реалізації.

Комітет Верховної Ради України з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків чорнобильської катастрофи мав би забезпечити спрямування роботи зазначених комісій з метою визначення недосконалості конкретного господарювання та здійснення контролю за дотриманням лісівничих норм і правил та природоохоронного законодавства з боку як суб’єктів землекористування, так і контролюючих структур. Однак нічого із цього не знайшло висвітлення у висновках комісій та довідках посадових осіб.

Зазначені організаційні та законодавчі парадокси призвели до викривленої оцінки ситуації. В одних випадках використовуються дані щодо господарювання в Закарпатській області, в інших — всього Карпатського регіону. В одних випадках аналіз здійснюється за останні п’ять років, в інших – за багаторічний період і т. ін. В оприлюдненій інформації зазначається: «...порушено вікову структуру деревостанів. У їхньому складі молодняки та середньовікові деревостани становлять подекуди близько 60%, водорегулююча роль яких суттєво нижча, ніж у пристигаючих та перестійних лісів». Що означає «подекуди»? І що означає «пристигаючі та перестійні»? Це ж — технічна термінологія! Вона не має зв’язку з екологічними властивостями деревостанів. Такої термінології, як і поділу за віковими групами (молодняки, середньовікові, пристигаючі, стиглі та перестійні) світова лісівнича практика не знає (за винятком Російської Федерації). Такий поділ має експлуатаційний зміст і не може характеризувати біологічний стан і стійкість лісових екосистем. Тільки поділ деревостанів за класами віку може характеризувати біологічну стійкість та екологічну цінність лісів і комплексність їх господарського значення. Екологам необхідно було оцінити те, що середній вік усієї лісової екосистеми по Закарпатській області становить 77 років (1996 р.), у т. ч. ялинових лісів 68 років, ялицевих – 83, дубових – 69, букових – 54, грабових – 86 (!) років. Це свідчить про їх старіння, а не про молодість. Частка площі зазначених порід становить 95,3% (1996 р.) від загальної площі земель, вкритих лісовою рослинністю.

Грунтовні відповіді з питань лісівництва дані в газеті «Новини Закарпаття» (14.08.01). На жаль, автори (М.Голубець, О.Фурдичко і В.Парпан) не торкнулися «цехових» інтересів — недосконалості економічних механізмів користування деревиною, а також здійснення контролю з боку Державної лісової охорони. Питання користування природними лісовими ресурсами у них не викликає заперечень, хоча вони й зазначають: «сучасні ринкові умови повинні передбачати залучення до роботи в лісі (певно, для збору ягід, грибів, дикорослих плодів і т. ін.? — А.Б.) підприємств різної форми власності». Така політична теза різними фахівцями і службовими особами може тлумачитися у залежності від владних повноважень та підприємницьких інтересів. Хоча цілком зрозуміло, що купівлю лісосічного фонду і розробку лісосік має здійснювати суб’єкт підприємницької діяльності, який не має відношення до лісового господарства. До речі, тільки обласна Рада депутатів Закарпатської області своєю ухвалою, один із пунктів якої цитувався вище, передбачає необхідність обмеження розробки лісосік суб’єктами підприємницької діяльності лісового господарства (держлісгоспами), що свідчить про більш суттєве розуміння нею недоліків сучасної системи користування природними лісовими ресурсами та її негативного впливу на екологічне, економічне і соціальне становище в регіоні.

Екологи і ботаніки нерідко в своїх висновках вбачають вихід із такого становища в розширенні мережі об’єктів природно-заповідного фонду, не враховуючи при цьому, що це не завжди ефективно навіть для охорони навколишнього природного середовища. Переконливо викладено це у статті Романа Якеля «Заповідання – заповідь Тернопільщини» («ДТ», 18 серпня 2001 р.). Дійсно, сучасна концепція заповідання в Україні явно застаріла. Як застаріла і концепція ведення лісового господарства і контролю за дотриманням лісівничих норм і правил. Держлісгоспи все ще вважають, що вони є органами управління. В умовах реформування земельних відносин, лісгоспи, у т. ч. й державної форми власності, мають оформити юридичне право постійного користування землею згідно зі статтею 7 Земельного кодексу, отже й здійснювати господарську діяльність на ній. За таких обставин виник ще один законодавчо-нормативний парадокс: видачу лісорубних квитків на проведення рубок головного користування здійснюють «органи лісового господарства» — держлісгоспи на підставі встановлених лімітів, що спрямовано на відсторонення легітимних органів місцевої влади від здійснення ними права власника, позбавляє керівництво лісових господарств інших форм власності здійснювати свої статутні повноваження, передбачені Законом України «Про підприємства в Україні» у повному обсязі.

Лісові ресурси карпатських областей мало поступаються сусіднім зарубіжним країнам. Що ж стосується обсягів лісокористування, з яким пов’язані економічні та соціальні інтереси місцевого населення, то вони в два-чотири рази менші у порівнянні з сусідніми країнами. Це свідчить про недосконалість нашої законодавчої бази, економічних відносин та культури господарювання. Якщо в Польщі питомий обсяг заготівлі деревини складає 3,68 м3/га, то в Закарпатській області – лише 0,95 м3/га.

Парадокси лісового законодавства (крім наведених вище, їх можна було б назвати ще чимало) гальмують розвиток Карпатського регіону. Законотворці мають усвідомити, що без гармонізації лісового господарства та системи обліку і господарювання з європейським досвідом, роздержавлення управлінням господарською діяльністю лісгоспів, грунтовного реформування лісового законодавства, чинної системи економічних відносин суб’єктів виробничої діяльності лісового господарства, лісової промисловості й органів контролю неможливо досягти узгодження інтересів держави і підприємців. А значить і поліпшення екологічного стану як у Карпатському регіоні, так і в інших областях.