СТІЙКИЙ ЕКОЛОГІЧНО БЕЗПЕЧНИЙ РОЗВИТОК: УКРАЇНСЬКИЙ КОНТЕКСТ

Найбільші втрати ХХ століття — екологічні

Наше сьогодення — це переддень ІІІ тисячоліття. Якщо початок І тисячоліття у світовій історії пройшов під знаком чекання месії, початок ІІ знаменувався пророцтвами кінця світу, то початок ІІІ усвідомлюється здебільшого як реально можливий кінець історії людства.

Сягнувши надзвичайно високого рівня пізнання і розвитку, суспільство тим самим створило реальну загрозу своєму існуванню. Сьогодні йдеться про інтенсивне якісне і кількісне знищення природних умов та ресурсів, необхідних і достатніх для існування живого, передусім людини. За прогнозом учених Римського клубу, при збереженні наявних тенденцій у взаємодії суспільства і навколишнього середовища, вже через 35—40 років може розпочатися масове вимирання землян. Це стосується всіх країн і народів.

Гостро ці питання вперше порушив Генеральний Секретар ООН У.Тан. У його відомій доповіді на загальних зборах ООН 1969 року взаємопов’язані явища демографічної лавини, вичерпування природних ресурсів і забруднення довкілля кваліфікуються як насування глобальної екологічної катастрофи. Історична доповідь У.Тана — це зразок першого системного підходу до давньої, як світ, проблеми людини і природи, яка з того часу почала розглядатися з позиції настійної вимоги слідувати законам природи і враховувати обмеження, які накладають ці закони.

Відтоді західні суспільства швидко усвідомили загрозливість ситуації і сприйняли екологічний імператив як основу розвитку економіки.

Особливо великі проблеми соціально-економічного розвитку і пов’язані з ними екологічні проблеми існують у країнах, яким дісталася тяжка спадщина від колишнього СРСР. Насамперед це стосується України, що сьогодні є однією з країн із найбільш трансформованим природним середовищем в усіх його виявах (наземному, повітряному, водному). Тут так званий «єдиний народногосподарський комплекс», який був геополітичною доктриною СРСР, а не економічною доцільністю, відіграв руйнівну роль у розвитку економіки, надавши їй усіх типологічних ознак економіки колоніальної.

Особливу екологічну проблему спричинила аварія на ЧАЕС.

Попри певне нібито поліпшення останнім часом окремих екологічних показників (зменшення промислових викидів у природне середовище, нарощування потужностей очисних споруд, зниження виробничої активності підприємств і галузей тощо), загальна екологічна ситуація в Україні залишається критичною, а в окремих випадках навіть погіршується: вирубуються лісові масиви, в т.ч. заповідного фонду, наростає розораність територій і угідь за рахунок земель екологічного призначення, практично припинилася рекультивація порушених земель і т.ін.

У зв’язку з економічним спадом в Україні в 1990—1998 роках обсяги використаної прісної води на виробничі потреби зменшилися більш ніж удвічі. Водночас, за цей самий період надходження забруднених стоків у поверхневі водні об’єкти зросло на третину; частка забруднених стічних вод у загальному водовідведенні підвищилася майже у 2,4 раза. Це при тому, що централізоване водозабезпечення в Україні було і залишилося на рівні 21%. Для порівняння — у країнах Прибалтики цей показник становить 80—90%, ФРГ — 90%, Європейській частині Росії — 45%, Білорусі — 40%. До того ж, на 80% водозабезпечення в Україні здійснюється за рахунок поверхневих (забруднених), 20% — підземних (артезіанських) вод (у цивілізованому світі — навпаки). Всього 45% населення України споживають питну воду, яка не відповідає стандартам якості, прийнятим ще 1982 р. і далеким за вимогами до європейських.

Найменш здорове населення в Україні сільське (у світі — навпаки), 80% сільських дітей мають проблеми зі здоров’ям. Приріст онкозахворювань в Україні ще до чорнобильської аварії був найбільший у колишньому СРСР і становив 0,3%.

Властивістю негативних екологічних процесів є їх велика інерційність, а подекуди — незворотність. Тому порушені екосистеми важко, а часто просто неможливо відновити. Не відновляться в Україні в масштабі історичного часу знищені ерозією і дефляцією родючі грунти, близько 3000 зниклих малих річок, нікуди не дінуться численні кар’єрні вирви на поверхні землі. Без сторонніх зусиль також не відновиться екологічна рівновага Дніпра, не повернуться до вжитку затоплені рукотворними морями землі, площа яких дорівнює площі Чернігівської області.

Сьогодні без перебільшення можна говорити про наявність в Україні екологічної кризи, за якої руйнується традиційна система життєзабезпечення нації. Саме ця криза — одна з головних причин неухильної деградації українського суспільства. За рівнем життя, його тривалістю і рівнем освіти (індекс розвитку ООН) Україна серед інших держав світу займає позицію у другій сотні, — в 1994 р. займала 45-ту, в 1997 р. — 94-ту. Сьогодні смертність в Україні істотно перевищує народжуваність (на сотні тисяч щорічно).

Перелік втрат можна продовжувати й далі, але й наведеного достатньо, щоб уявити розміри екологічної руйнації України і величину втраченого, яке ніколи не повернеться до української скарбниці.

Не вдаючись до всебічного аналізу феномена «українська екологічна криза», зазначимо лише, що це навіть не втрата, це остання межа, за якою — прірва. Історія свідчить, що втрата контролю над природним середовищем має катастрофічні наслідки для держав, націй і цивілізацій у цілому, які при цьому випадають (вибувають) з історичного контексту (А.Дж. Тойнбі, Ф.Енгельс, Л.Гумільов та ін.).

Стійкий екологічно безпечний розвиток (екорозвиток) — шлях до виживання

Невпинне поглиблення екологічної кризи, а точніше кризи відносин суспільства з природою, наприкінці ХХ століття викликало необхідність радикальних заходів щодо цілей і пріоритетів розвитку.

На цьому шляху особливе місце належить «Загальнопланетарному саміту» (Конференції ООН) з природного середовища і розвитку (РіО-92), що відбувся в Ріо-де-Жанейро у червні 1992 року. На цьому саміті задекларовано принципи стійкого екологічно безпечного розвитку та прийнято два історичні документи: «Декларацію у справі природного середовища і розвитку» і «Глобальну програму дій — Порядок денний 21» (Агенда-21).

Керівники 179 країн — членів ООН (Україну на цьому саміті представляв голова Верховної Ради України І.Плющ) закликали уряди всіх країн світу та громадян Землі до запровадження принципів стійкого екологічно безпечного розвитку у сфері соціальної, економічної і екологічної політики.

За визначенням Світової комісії ООН з розвитку і навколишнього середовища (Комісія Брундтланд), стійкий розвиток (анг. sustainamble development) — це такий розвиток, який забезпечує потреби нинішнього покоління без втрат для майбутнього покоління забезпечити свої власні потреби. Сьогодні існує досить багато тлумачень цього терміну, проте жодне з них не стало загальновизнаним. Але в усіх випадках йдеться про розвиток у межах господарської (екологічної) ємності природного середовища, що не вносить незворотних змін у природу і не створює загрози для як завгодно тривалого існування людини як біологічного виду Homo Sapiens.

Таким чином, йдеться про речі прості й очевидні — добробут людини і благополуччя природи. З терміном «стійкий розвиток» асоціюються поняття про розвиток — збалансований, стабільний, природовідповідний. Часто вживаний зараз в Україні термін «сталий розвиток» — найменш адекватний сутності поняття.

Парадигма суспільства стійкого розвитку істотно відрізняється від парадигми індустріального (економічного) суспільства, яке грунтується на пріоритеті економічного зростання шляхом широкого використання індустріальних способів виробництва, в т.ч. і в сільському господарстві. В індустріальному суспільстві відбувається концентрація виробництва і населення, урбанізація, формування системи цінностей, орієнтованих на ефективність, раціональність безвідносно до можливостей природного середовища.

Соціальний і економічний прогрес в індустріальному суспільстві йде по лінії нарощування обсягів виробництва матеріальних благ і одержання економічного зиску за будь-яку ціну. В таких умовах охорона природи виявляється справою, підпорядкованою економічному розвиткові, що зумовлює принципову неможливість належним чином захистити довкілля. Ось чому природоохоронні заходи часто виявляються неефективними, а природоохоронне законодавство — недійовим.

Проте індустріальне суспільство розвинених країн забезпечило своєму населенню високий рівень матеріального добробуту і якості послуг, хоча при цьому було використано неймовірну кількість природних ресурсів і зруйновано природне середовище так, що реально постало питання виживання людини як біологічного виду.

При радянській моделі індустріального суспільства не було створено матеріальної основи високої якості життя, хоча природних ресурсів при цьому використано не менше, а навіть більше на одиницю ВВП, порівняно з Заходом.

За структурою пріоритетів постіндустріальне (постекономічне) суспільство практично нічим не відрізняється від індустріального (економічного), але економічне зростання тут досягається на основі нових технологій, відбувається перехід від товаропродукуючої до обслуговуючої економіки. Виробництво послуг та інформації набуває домінуючої ролі. Формується новий соціально активний клас — інтелектуальна еліта й технократи, які контролюють матеріальне виробництво і процес створення високих технологій через інформацію, яка використовується у виробництві кінцевого продукту. Інакше кажучи, знання й інформація стають провідною продуктивною силою. Звідси інша назва постіндустріального суспільства — інформаційне суспільство.

Якщо постіндустріальне (інформаційне) суспільство в економічному зростанні сприймає обмеження екологічного імперативу — воно набуває ознак суспільства стійкого економічно безпечного розвитку. Парадигма такого суспільства, на відміну від індустріального, грунтується на органічному (не механічному) тринітарному поєднанні економічної, соціальної й екологічної сфер, за визначальної ролі останньої.

Отже, суспільство стійкого розвитку — це якісно нова фаза постіндустріального (постекономічного) суспільства. Поняття цього суспільства означає і новий соціальний порядок, який відрізняється від попередніх форм першочерговим значенням і роллю особистості в соціальній структурі. При переході до суспільства стійкого розвитку соціально-економічний прогрес має втілюватися не так у нарощуванні обсягу вироблених матеріальних благ, як у зміні ставлення людини до самої себе і свого місця в навколишньому світі. Але це не означає, що матеріальне забезпечення людини втрачає свою цінність. Навпаки, матеріальний прогрес, належний рівень матеріального забезпечення — необхідна умова формування нового соціально-економічного порядку. Але тут ідеться про те, що достатньою умовою для становлення нового порядку є зміна ціннісних пріоритетів людини, створення такої ситуації, коли головним устремлінням особистості стає вдосконалення її внутрішнього, духовного потенціалу. На зміну праці як діяльності, що продиктована виключно матеріальною необхідністю, має прийти активність, умотивоване бажання людини розкрити себе відповідно до власної внутрішньої природи.

На сьогодні альтернативи стійкому розвитку не існує. Концепцією стійкого розвитку задається нова поведінкова домінанта людини в природі, що визначить її рух справді до ноосфери як тепер, так і на віддалену перспективу.

Принципи стійкого екологічно безпечного розвитку

Конференція ООН РІО-92 розробила принципи і рекомендації щодо збалансованого розв’язання соціально-економічних завдань і збереження природного середовища та природно-ресурсного потенціалу в період переходу до стійкого розвитку.

Привертає увагу загальна гуманітарна спрямованість цих принципів, засобів і цілей стійкого розвитку. Зокрема запроваджується нове для нас поняття якості життя, що має як матеріальні, так і позаматеріальні виміри.

Основною турботою кожного суспільства проголошено забезпечення нормального психічного розвитку і збереження здоров’я людини. Це пов’язано з прогресуючим погіршенням якості природного середовища, з одного боку, і стресогенним та імунознижуючим впливом екологічно зміненого середовища на організм людини, з другого. Фактори, що формують здоров’я сучасної людини (поле здоров’я), розподіляються так: спосіб життя — 53%, екологія — 21%, біологія (спадковість) — 16%, система охорони здоров’я — 10%. В Україні несприятливий екологічний стан навколишнього середовища зумовлює зростання екологічної складової здоров’я до 60—70%.

Важливе для стійкого розвитку визнання розумної (достатньої) межі задоволення власних потреб, тобто обмеження споживацьких інстинктів. Це потребує іншої філософії життя і якомога швидшого поширення її серед усіх верств суспільства.

Реалізація принципів стійкого розвитку можлива в іншій, ніж досі була і є, економічній системі. Діюча світова економічна система налаштована на максимальний зиск за будь-яку ціну, будучи механізмом збагачення багатих і зубожіння бідних. Критерієві зиску в екологічну епоху мають протистояти поняття партнерства, паритетності й справедливості. Одиниця результатів у цій системі має забезпечуватися мінімумом ресурсів.

Конференція в РіО-92 запропонувала фінансовий механізм підтримки нового соціально-економічного ладу на етапі його становлення шляхом виділення 0,7% валового національного доходу промислово розвиненими країнами на допомогу країнам-експортерам сировини. Інша річ, що ці наміри поки що не виконуються.

Слід зазначити, що стійкий розвиток — це довготривалий, нелегкий еволюційний процес, це не чергова кампанія, це не лише завдання, — це надія на те, що ми зможемо пишатися світом, який передамо у спадок наступним поколінням.

Стійкий розвиток
і проблеми економічного зростання

Економічне зростання — це кількісне збільшення і якісне вдосконалення суспільного продукту і факторів його виробництва. Кількісні і якісні ознаки цього зростання відбиваються в темпах приросту виробленого продукту, піднесенні національного багатства, у розв’язанні соціальних проблем і зростанні добробуту народу. Сучасні підходи до визначення показників економічного зростання опрацьовуються з залученням до економічних калькуляцій екологічної складової.

Одне з основних завдань переходу до суспільства стійкого розвитку — оцінка економічних зв’язків між господарчою діяльністю людини і природним середовищем, яке є одночасно і фактором, і бар’єром економічного зростання. Тобто йдеться про певну динамічну рівновагу системи «суспільство — природне середовище». Ця обставина модифікує всі попередні уявлення про традиційну модель економічного зростання, ставлячи під сумнів доцільність безмежного зростання за будь-яку ціну.

Натомість, на передній план виступає потреба переглянути саме визначення сутності зростання і пошуки його нових вимірів. Один із таких вимірів у доповідях Римського клубу названо екологічним бар’єром (бар’єром зростання), який визначається вичерпуванням природних ресурсів і деградацією природного середовища.

Інша точка зору полягає в тому, що справжньою причиною деградації природного середовища є не так саме зростання, як його структура, стратегія, а також його спосіб.

За сучасними уявленнями, економічне зростання не можна вимірювати лише національним доходом, який не враховує багатьох небажаних наслідків, що, до того ж, лише поглиблюються без урахування екологічного імперативу.

Постіндустріальне суспільство є зразком того, як можна вирішувати означені питання, мінімізуючи екологічні втрати і знижуючи питомі витрати енергії і природних ресурсів на одиницю національного доходу. Це досягається на основі формування нової продуктивної сили — науково-технічної інформації та знань, носієм яких є так званий третій клас (В.Іноземцев, 1998) — інтелектуальна еліта суспільства. Але й у цьому випадку виникає проблема, яка полягає в тому, що шалений успіх у нарощуванні матеріального добробуту громадян низки країн великої сімки при одночасному зниженні рівня використання природних ресурсів можливий лише в обмеженому секторі біосфери. Наявні ресурси й економіко-технологічні можливості Землі спроможні забезпечити такий життєвий рівень, який сьогодні є у США, лише 18% населення світу, і то лише в тому разі, якщо решті 82% населення не дістанеться нічого. Отже, ідея безмежного економічного зростання не може бути реальним орієнтиром стійкого розвитку в масштабі світу.

Особливість теперішньої ситуації в Україні полягає в тому, що вона і Захід «грають» в економічну інтеграцію за різними правилами, в основі яких лежить один і той самий закон економічного раціоналізму. Це дуже жорстокий і несправедливий закон, який заради збільшення обсягів виробництва в межах єдиної глобальної економіки відкидає такі складові людського буття, як стан довкілля, якість життя, відчуття культурної спільноти, етика тощо. Результат дії цього закону — подальше зростання конкуренції за екологічний простір, що прискорює руйнування відтворювальних можливостей екосистем нашого життєзабезпечення шляхом «витіснення» всіх форм життя, які на цей момент не є необхідними для збільшення споживання. В умовах вільних і відкритих ринків, де головним аргументом є гроші, в цій боротьбі неминуче перемагають багаті країни. І це сьогодні — очевидний факт.

Освіта як пріоритет розвитку

Питання освіти, розширення поінформованості населення і професійної підготовки пов’язані практично з усіма напрямами діяльності в рамках «Порядку денного на XXI століття» і ще тісніше пов’язані з питаннями задоволення потреб людини, створення належного потенціалу розвитку, а також з інформацією та наукою.

З міжнародного історичного досвіду випливає, що рівень соціально-економічного розвитку будь-якого суспільства, держави визначається рівнем освіченості, культури не так окремих осіб або навіть групи людей, як середнім рівнем освіченості, культури всього народу, нації в цілому. Більш освічене, а відтак і більш інтелектуальне суспільство ніколи (у кожному разі, за нинішніх умов) не сприйматиме на рівноправних засадах суспільство, яке відстає в освіті, а відтак інтелектуально.

Особливого значення набуває це питання в період переходу до суспільства стійкого розвитку, суспільства екологічного світогляду, в якому знання та інформація, разом з духовністю, визначатимуть якість життя, його безпеку. Той, хто не усвідомить цієї істини, у ХХІ столітті житиме гірше, ніж у попередньому. Недаремно ж розвинені країни світу систематично збільшують інвестиції в освіту, а деякі з них (Південна Корея, Японія, США) ставлять за мету запровадження загальної вищої освіти.

Реальний, а точніше об’єктивний рівень освіти, а відтак і освіченості суспільства в Україні сьогодні невідомий, але чітко можна засвідчити: за європейським виміром він стоїть серед найнижчих. При законодавчо декларованій повній загальній середній освіті сьогодні її отримують не більше 75—80% дітей. Сотні тисяч дітей взагалі не вчаться. Реальні реформи в освітній галузі не відбуваються. Це при тому, що в перехідний період до стійкого розвитку освіта розглядається як провідна галузь формування інтелектуального потенціалу держави, нових світоглядних цінностей, без чого, навіть за умови впровадження найефективніших ресурсо- та енергозберігаючих технологій, перехід до стійкого розвитку неможливий.

Стійкий розвиток
і людський капітал

Освіта і наука — провідні сфери формування людського капіталу. Гроші на освіту і науку — це ресурси в людський капітал на нагромадження знань, умінь, навичок, духовність людини. Доведено, що інвестиції в людський капітал найпродуктивніші і не бувають збитковими. Недаремно в розвинених країнах світу людський капітал розглядається як найцінніший виробничий ресурс і могутній фактор соціально-економічного розвитку. У США уже в 80-ті роки загальна сума доходів від фізичного капіталу була в 14 разів меншою, ніж від знань, умінь, що, безумовно, були використані із застосуванням ефективних управлінських рішень.

Роль людського капіталу важко переоцінити у час переходу до суспільства стійкого розвитку, з урахуванням того, що все більша і більша частка суспільного багатства втілюватиме в собі не матеріальні умови виробництва і працю, а знання й інформацію, які стають головним ресурсом усіх форм сучасного виробництва. Інформаційні ресурси практично необмежені.

В Україні свого часу було створено потужний науково-технічний потенціал, який сьогодні інтенсивно розпорошується, втрачається, істотно погіршується інноваційна діяльність. Кризові явища в суспільстві негативно позначаються на кадровому потенціалі науки. Якщо 1980 року в науковому обслуговуванні було задіяно 600 тисяч чоловік, то вже 1997-го — всього 142,5 тисячі. Протягом останніх років з України виїжджає кожний десятий із тих, хто захищає кандидатську дисертацію, і шостий із тих, хто захищає докторську. Ми, таким чином, безплатно посилюємо інтелектуальний потенціал Заходу та розвиненого Сходу і злочинно збіднюємо свою державу. Перед Україною постає реальна загроза переходу до розряду відсталих країн «африканського типу», де рівень освіченості суспільства не дозволяє не лише виробляти новітні технології, а й просто розуміти і сприймати їх. А це вже перспектива відсталості практично назавжди.

За таких обставин, безумовно, завданням першочергової ваги для України є не тільки збереження, а й нарощування наукового потенціалу. Але без розв’язання проблеми фінансування науки виконати це завдання неможливо. Відомо, якщо на науку виділяється менше 2% ВВП, розпочинаються руйнівні процеси не лише в самій науці, а й в економіці і суспільстві в цілому. В Ізраїлі виділяється 3,5% ВВП, США — 2,05%, Японії — 2,75%. В Україні, на жаль, цей показник останнім часом не перевищує 0,3—0,4%. Про абсолютну величину вкладень і говорити не доводиться. А це визначає і відповідну віддачу, і відповідні наслідки, і відповідну перспективу переходу до стійкого розвитку.

Українські проблеми на шляху до стійкого розвитку

Золоте праксеологічне правило Т.Котарбінського констатує, що кожна добра справа, яка затівається в межах порочної системи, рано чи пізно нейтралізується цією системою. Наочною ілюстрацією дії цього правила є всі дотеперішні спроби побудувати в Україні демократичну, справедливу, правову, економічно розвинену, соціально орієнтовану державу. Безперечно, без створення належних сприятливих умов даремно сподіватися і на реальний перехід України на принципи стійкого розвитку. Це потребує з’ясування факторів нестійкості розвитку, що обмежують чи унеможливлюють реалізацію заходів для забезпечення гідного майбутнього нашої держави. Деякі найочевидніші з цих факторів такі:

1. Відсутність консолідованої української нації як добре організованої цілеспрямованої сили, що будує своє життя на засадах національних цінностей, з залученням кращого світового досвіду.

2. Структура економіки, що створена на ідеї єдиного народногосподарського комплексу колишнього СРСР і не відповідає потребам та можливостям сучасної України.

3. Відсутність чітких орієнтирів розвитку Української держави, які б забезпечували, з одного боку, — зростання добробуту, зменшення бідності, а з другого — збереження та реабілітацію природних ресурсів і довкілля.

4. Переважно несприятливий, часто катастрофічний стан екологічної ситуації практично на всій території України.

5. Застарілі малоефективні, природоруйнівні технології у сільському господарстві і промисловості, що зумовлює невпинну деградацію навколишнього середовища взагалі та сільгоспугідь зокрема, низьку якість і високу собівартість продукції, непомірно великі матеріальні й енергетичні витрати.

6. Переважна орієнтація на історично віджиле найманство, а не на співвласництво у сфері соціально-виробничих відносин.

7. Відсутність пріоритету освіти, науки, національної культури в соціально-економічному розвитку держави і, як наслідок, низький рівень освіченості, культури (передусім політичної) суспільства.

8. Відсутність політичної волі державної влади в реалізації задекларованих у Конституції України принципів демократії, свободи, гуманізму, народовладдя.

9. Високий рівень злочинності і корупції (за цим показником Україна посідає третє місце у світі), що зумовлює невпинне поглиблення прірви між злиденністю переважної більшості населення і заможністю олігархічної верхівки, а це призводить до нестабільності в суспільстві.

10. Недостатність правового поля держави, що часто-густо зумовлює свавілля чиновництва, правоохоронних органів, маріонетковість судової влади, подальше руйнування природного середовища і виснаження природних ресурсів.

11. Практична відсутність впливу громадських організацій на державну політику.

Не подолавши цих та інших факторів нестійкості, Україна не зможе перейти на рейки стійкого розвитку.

Відповідно до рекомендацій Конференції РІО-92, кожна країна мала розробити власну концепцію, а до 2002 року і стратегію екорозвитку.

Ідеї Концепції стійкого розвитку стали важливою складовою національної політики і безпеки багатьох, передусім усіх розвинених країн світу, де вже створені і діють державні структури, які організовують і координують діяльність у цьому напрямі.

Для кожної країни прийняття Концепції переходу до стійкого розвитку— справа надто поважна й відповідальна. Тут не місце випадковостям, байдужості, оскільки йдеться про людське життя, стратегію розвитку суспільства, держави, а в кінцевому підсумку — світу на тривалу перспективу.

Під час навчального семінару «Сталий розвиток і Україна: екологічна політика нового тисячоліття», що відбувся в Києві у жовтні 2000 року за сприяння Агентства США з міжнародного розвитку, доповідалися результати поточної реалізації Концепцій (стратегій) стійкого розвитку США, Бельгії, Польщі, Угорщини.

Із загального цивілізаційного гурту поки що випадає Україна, де ідея стійкого розвитку, на жаль, досі не стала загальнодержавним пріоритетом, хоча ще 1997 року була створена Національна комісія сталого (стійкого. — М.Д.) розвитку України при Кабінеті міністрів України під головуванням першого віце-прем’єра. Склад цієї комісії оновлено в серпні 2000 року. Проте цей, практично, громадський орган так поки що і не став центром з вироблення послідовної державної політики реалізації ідей стійкого розвитку.

Проте, починаючи з 1992 року (від РІО-92), питання стійкого розвитку в Україні певною мірою є предметом осмислення, наукового дослідження і обговорення окремих науковців, практиків, представників громадськості. Але вся ця робота має в цілому невпорядкований, часом випадковий характер.

На сприяння стійкому розвитку в Україні орієнтована «Програма розвитку ООН» (ПРООН в Україні). Проте через відсутність належного інтересу з боку владних структур до цього питання така життєдайна справа, як перехід до стійкого екологічно безпечного розвитку, в Україні поки що не знайшла належного осмислення і реалізації.

Лише наприкінці 2000 року обмеженим накладом були видані документи РІО-92 та РІО+5 українською мовою. В Україні, на жаль, немає законодавчо затвердженої концепції переходу до стійкого розвитку, яка б мала загальнодержавне значення мобілізуючого характеру. А ті 13-сторінкові матеріали, що готувались як Концепція впродовж більш ніж 5 років Національною комісією стійкого розвитку, схвалені лише як початкові для розробки Стратегії стійкого розвитку держави. За таких обставин з’являються й інші проекти цього спрямування, позбавлені елементарної логічної основи, а відтак і перспективи реалізації. Прикладом таких проектів можуть бути поспіхом підготовлені Концепції стійкого розвитку Києва, Севастополя, інших міст України. Дехто вже готовий розробляти концепції стійкого розвитку окремих адміністративних регіонів, навчальних закладів, підприємств тощо, не маючи загального уявлення, а що ж то є для України — феномен стійкого розвитку. Це, на жаль, набуває характеру хаотичної кампанії, яка, як свідчить досвід, нічим результативним не завершується.

Особливості переходу України до стійкого розвитку передусім пов’язані з необхідністю розв’язання комплексу власних екологічних, соціальних, економічних проблем.

Ні для кого не секрет, що за вісім років, які минули від часу конференції РІО-92, Україна все ще посідає одне з перших місць у світі за рівнем споживання енергії, води, залізної руди та інших корисних копалин на одиницю ВВП, а також за обсягами виробництва промислових відходів на душу населення (рис. 1)

На одиницю ВВП у США сьогодні витрачається 3 кг природних ресурсів, ставиться завдання зменшити цей показник до 0,3 кг. В Україні в часи СРСР ці витрати сягали однієї тонни. Через відсутність належної інформації важко уявити це співвідношення в сучасній Україні. Але, виходячи із структури українського експорту (рис. 2), де переважають продукти ресурсо- та енергоємних виробництв, заснованих на застарілих технологіях, можна стверджувати, що в цьому плані тут мало що змінилося.

За всіма експертними оцінками, природноресурсний потенціал України, в структурі якого переважають земельні та мінеральні ресурси, оцінюється як один із найбільших у світі. Розумно скористатися цим потенціалом в інтересах добробуту української людини — одне з найголовніших наших завдань. Проте сучасна концепція розвитку України, закладена у програмі «Україна — 2010», часто базується на старих принципах, виходячи з яких, основні оціночні поняття і критерії складаються практично без урахування екологічного імперативу. Природа України все ще розглядається просто як ресурс, як засіб розвитку продуктивних сил, коли принцип максимальної користі становить норму поведінки міністерств, відомств, бізнесових структур тощо.

У згаданій програмі наголошується на використанні земельних ресурсів без істотного (можливо, до 10%) зниження нинішнього катастрофічного рівня розораності угідь. Структуру посівних площ передбачається адаптувати (у бік розширення) до потреб ринку, не орієнтуючи суспільство на необхідність проведення «зеленої революції» і скорочення розораності земель. Не надається належної уваги обмеженням, що накладаються на аграрний сектор вимогами екології.

Аналогічний підхід у проекті Програми продемонстровано також щодо другої складової нашого основного національного багатства — мінеральних ресурсів. У структурі ВВП України переважає видобувна промисловість, тоді як у США (1980) вона становить 2,6%, Німеччині — 1,1%, Франції — 0,8%, Японії — 0,6%. Видобування мінеральних ресурсів орієнтується на потреби світового ринку, безвідносно до того, що збереження наявного рівня видобутку, зокрема залізних і марганцевих руд, щонайменше, через надцять років призведе до утворення на значній частині Дніпропетровської та Запорізької областей місячного пейзажу. А що далі?

Слід позбутися ілюзії щодо наших безмежних природних багатств, бо не так вони, як насамперед вміння раціонально вибудувати стратегію і тактику життя забезпечує життєвий успіх і добробут держави та її окремого громадянина. «Великі народи, — писав Адам Сміт, — ніколи не бідніють від марнотратства приватних осіб, але вони бідніють від марнотратства своїх урядів».

Погляд на природні ресурси як на джерело швидкого збагачення — типологічна ознака колоніального підходу до країни.

На шляху до суспільства стійкого розвитку кожна країна має свою точку відліку.

Попри всі загальновідомі негативні наслідки розвитку в умовах індустріального (економічного) суспільства, розвинені країни створили одну з найважливіших необхідних умов переходу до стійкого розвитку, а саме — створена матеріальна база, на якій виникає можливість реалізації достатніх умов для стійкого розвитку, що полягають передусім у розвитку особистості, її самоудосконаленні, продукуванні нових знань, інформації, здатних поліпшити не тільки навколишнє середовище, а й, що дуже важливо, кожну окрему людину і суспільство в цілому.

У зазначеному контексті для України провідним завданням є створення матеріального достатку, який відповідав би її значному природно-ресурсному і соціально-економічному потенціалу (5-те місце в Європі і 8-ме — у світі). Але це вимагає передусім призупинення деградаційних процесів у природі і суспільстві. Важливе суто українське завдання — проведення дійових заходів реабілітації навколишнього техногенно зміненого середовища. Такими заходами могли бути: приведення до вимог екологічного імперативу та геополітичних умов структури національної економіки, зменшення до екологічно обгрунтованого рівня розораності сільськогосподарських угідь, розв’язання проблеми каскаду Дніпровських водосховищ, відновлення родючості грунтів, розв’язання проблеми централізованого водозабезпечення населених пунктів тощо.

Актуальне для України, безумовно, залучення до реалізації принципів стійкого розвитку національних цінностей. Адже національне в державотворенні — це не просто ідея, а невідворотна необхідність, що випливає із природного закону єдності етносу і навколишнього середовища. Розуміння цієї істини — шлях до створення консолідованої української нації і прогресу держави, нехтування цією істиною — шлях до хаотичного борсання в океані нерозв’язаних проблем.

Для реалізації цих завдань слід мати чітку, обгрунтовану, сприйняту українським суспільством державну стратегію дій на тепер і більш віддалену перспективу на засадах стійкого розвитку. Цей документ має відбивати збалансованість усіх сфер життєдіяльності, мати мобілізуючий характер і нарешті дати відповідь на сакраментальне запитання: яку державу ми будуємо? Без цього всі так звані реформи в державі (земельна, освіти, вугільної промисловості, енергетичного комплексу, правоохоронної сфери, адміністративна тощо) матимуть суперечливий характер і будуть приречені на неуспіх, що і бачимо впродовж багатьох років розбудови незалежної України.

P.S. У 2002 році в Йоганнесбурзі (Південна Африка) відбудеться Світовий саміт зі стійкого розвитку «РіО+10», на якому кожна з держав — учасників РіО-92 має звітувати по 40 завданнях, визначених «Порядком денним на ХХІ століття». Неважко здогадатися, з яким доробком на це міжнародне зібрання прибуде делегація від України. Адже те, що не зроблено за дев’ять років, за півроку надолужити неможливо.