Що п’ємо? Розведену отруту

Старше покоління пам’ятає роман «Продавець повітря», назва якого п’ятдесят років тому здавалася абсурдом. Ніхто тоді не припускав, що доведеться купувати й чисту воду. Цілком ймовірно, що через наступні 50 років повітря також буде продаватися. Забруднення води таїть у собі небезпеку для життя, хоч як це дивно, через свою унікальність: з одного боку, організм людини переважно складається з води, а з другого — організм реагує на її техногенне забруднення, насамперед радіоактивне, зі значно більшим запізненням, ніж на їжу або повітря. Тому непридатна для вживання вода, як і радіація, може бути невидимою смертю.

Екологічний паспорт Дніпро­петровської області вказує на наявність на її території 160 млн. тонн радіоактивних відходів (РАВ), що утворилися в наше атомне століття під час видобутку урану у Жовтих Водах, його переробки в Дніпродзержинську та виробництва цирконію у Вільногірську. Як бачимо, на кожного жителя нашої області припадає «всього-на-всього» по 50 тонн радіоактивних відходів. Ці продукти забруднюють підземні води, проникаючи з природними опадами під землю, і, розповзаючись, потрапляють у Дніпро, у криниці. Однаково небезпечно й пити брудну воду й поливати нею городи. Що не кажіть, а зростання смертності в Україні пояснити тільки соціальними причинами не можна (у порівнянні з багатьма біднішими країнами вони не такі вже й погані). Як швидко і далеко поширюються підземними каналами радіоактивні води, може свідчити такий приклад: за десять років радіоактивний мул із Прип’яті по дну перемістився до Дніпродзержинської дамби. Тому мільйони тонн РАВ на території нашої області є прихованою загрозою для всієї України.

Така небезпека є й у Донбасі. Там за радянських часів підірвали атомний заряд. Казали, що це зроблено для «зменшення напруги» в грунтах заради запобігання аваріям у шахтах. А недавно з’ясувалося: то була імітація влучення ядерного заряду в ракетну шахту. Тепер виникає питання: а як цей вибух за десятки років забруднив підземні води Донбасу? Результати такого моніторингу радіоактивного забруднення вод Донбасу нам невідомі. Найімовірніше, його просто ніхто не проводив.

Великим досягненням вважається канал Дніпро—Донбас, який розв’язує проблему води для сходу країни. Але фахівці знають — зростаючі масштаби підтоплення районів Дніпропетровська, десятків сіл пов’язані саме з тим, що цей канал перерізав русла близько 200 малих річок, через які підтримувався водний баланс, тобто фактично їх знищив. Для маловодної України всякі експерименти з необдуманим транспортуванням води або її акумулюванням (як, наприклад, це було з дніпровськими «морями») можуть завдати значно більшої шкоди, ніж принести користі. У зв’язку з цим треба сказати й про великі витрати води на АЕС, адже вода, яка акумулюється в басейнах, стає непридатною для подальшого використання (про що атомники воліють мовчати).

Ми часто з гордістю говоримо про металургійну про­мис­ловість, зосереджену переважно в Дніпропетровську й За­поріжжі. Двадцять років тому вчені встановили, що заводи цих областей стільки скидали металу в Дніпро, що нижче Запоріжжя економічно вигідно добувати залізо з... дніпровської води.

Нещодавно в місцевій дніпропетровській пресі з’явився досить компетентний матеріал про програму утилізації ракет SS-24, яку мали закінчити 2007 р., але практично досі нічого не зроблено. П’ять тисяч тонн твердого палива, що зберігається в Павлограді після розбирання на ступені 29 ракет SS-24, із кожним роком стають дедалі небезпечнішими. Якщо розмивати це тверде високотоксичне паливо водою (згідно з технологією утилізації), то куди подіти 30 тис. тонн водонаповнених речовин, які здатні вибухати?

Автор статті С.Аров згадує також про 29 рідинних ступенів цих ракет із гептилом. Напевно, мало хто знає: ракети на тверде паливо перевели в 1970-х роках із тієї причини, що ступені, які відпрацювали (з невеликими гарантійними залишками рідкого палива гептилу) падали в лісах Сибіру й винищували величезні лісові площі й усяку живність. Секретарі сибірських обкомів гостро порушили перед політбюро питання охорони природи від попадання всього якихось кілограмів, а не тонн, гептилу у безлюдні області Сибіру. Якщо одна-єдина крапля гептилу, що випарувалась у кімнаті, спроможна викликати в людини набряк легень, то треба знати, куди поділося це паливо, відправлене, за свідченням С.Арова, на дніпропетровський «Південмаш»?

Ми не збираємося давати рецепти порятунку наших вод — уже й рятувати майже нічого на більшій частині України, народ якої продовжує пити розведену отруту. Часто чуємо, що промисловість сходу країни годує наші західні регіони. Це багато в чому так. Але настане час, коли захід країни буде напувати Україну. Тому забезпечення водою жителів України, порятунок запасів чистої води, що залишилися, має стати національною програмою. Більш того, замість прожектів будівництва нових атомних блоків для постачання електроенергією Євро­пи (яка погодиться, напев­но, нам навіть безплатно їх побудувати), глобальною нашою метою має стати відновлення природи України. Адже вона зруйнована чорнобильською аварією, планетарними обсягами видобутку руди й вугілля, металургійною промисловістю, радіоактивними відходами від виробництва ядерного палива, які ми чомусь «забули» прикласти до переданих Росії ракетних ядерних голівок, як і «посоромилися» одержати від західних країн відповідну компенсацію за набуту ними безпеку від ліквідації нашого ядерного арсеналу...