ЩО ДАЛІ В ЛІС, ТО ХУДІШІ КОМУНАЛИ

У моєму рідному селі над Південним Бугом у дідів колись був звичай самим собі наперед майструвати труни. Грунтовно, як вони робили все у своєму житті. Відбудовуючи зруйноване після війни господарство, споруджуючи будинки — «щоб і онукам вистачило», або роками чаклуючи над човном, якому «зносу не буде». Довго вибирали дерево для прощального «костюма», вимірювали кожний рух рубанка. Минуло лише десять років, а все стало інакше. І, на жаль, не краще.

Стій! Хто шарудить?

Колишня моя колега, яка виїхала до Німеччини, зізнавалася, що спочатку найшокованішим для неї на новому місці стали не звичаї занудних фрау, а покажчики на лісових узліссях — «Приватна власність». Та ще більше здивувало, що її власники пускають у ліс міських приблуд-шашличників. Дрова, щоправда, доводиться купувати в магазині, мангал возити в автомобільному багажнику разом із лопатою для закопування вогнища, проте ж — пускають!

В Україні «зелений друг» разом із річками залишився, мабуть, останнім із природних багатств, які поки що не були приватизованими. Проте звичне гасло на узліссях «Ліс — наше багатство» найчастіше вже не відповідає дійсності та багатьох вводять в оману. Багатство — так, загальнонаціональне — безсумнівно, не за колючим дротом — очевидно. Проте вільно користуватися цим багатством можна вже далеко не скрізь.

Ну, збирати там гриби чи ягоди — ще можна. За спроби набрати березового соку лісничі вже вимагають штраф. Ось, мовляв, нехай батьківщина щедро й «напоїть тебе». А вже дерева — не приведи, Господи. Що, звичайно, у принципі правильно, проте людьми зовсім не сприймається, оскільки супроводжується кошмарними історіями.

В інших селах старці вмирають ледь не щодня — трун не накупишся за їхіми доходами. Вистругали б самі, як раніше, та в ліс, який відразу за вікнами, нові сторожі не пускають. Був ліс колгоспний, став — комунальний. Ось і доводиться пускати шапку по колу, а десь діди — ровесники покійного і зовсім, згадавши партизанську молодість, виступають «у похід» за «трунним» деревом після півночі. А потім одягають ордени та рушають до своїх депутатів. Бити палицею. Поки що по столу. А що депутати? Усе згідно з законодавства. Ну, і ще з баченням місцевого керівництва, яке — за розмаїття форм власності. Хоча найвірніша та найперспективніша, як стверджують, — це обласна комунальна.

На Вінниччині ця сама комунальна власність, парадом якої (а відповідно, і потоками бюджетних коштів, які пропускаються) заправляє влада радянська, у піку виконавчій, формується ледь не успішніше за всю Україну. «Комуналізований» навіть стратегічний «Поділляспирт». Ліс, який «наше багатство», теж не залишився без уваги.

— Самовільні порубки в лісах колишніх КСП стали величезною проблемою, рубають просто за вказівками керівників, — повідомив на одній сесії облради генеральний директор об’єднання «Вінницяліс» Анатолій Бондар. — Дійшло вже до того, що нові хазяї взялися навіть за древні дуби. Причому пускають цінну деревину найчастіше на госппотреби. Підлогу в свинарнику перестелити тощо. Буквально ставлять бригади й рубають ліси, цілі лісосмуги.

Щоправда, далі сталося так, що згадані ліси вирішили передати не лісгоспам, а знову створеній структурі «Вінницякомунліс». Що відразу ж спричинило мимовільне протистояння державних лісівників із новоявленими комунальними колегами. І навіть втягнуло в орбіту суперечки вертикаль влади.

У лісі лунала сокира саморуба

На останній сесії Вінницької обласної ради в постійне користування комуналам передали чергові 12 тис. га земель лісового фонду колишніх колгоспів. До цього подібним «транзитом» уже рушили 127 тис. га, однак вперше те, що відбувалося, викликало бурхливі суперечки.

Лідер вінницьких лівих Іван Бондарчук, зокрема, дорікнув колег-депутатів у сприянні знищенню лісів, закликавши передати їх виключно в державну власність. У цьому його думка збіглася з подібною позицією облдержадміністрації і була підтримана деякими депутатами, які прямо звинуватили знову створених «комуналів» у нібито безпідставному вирубуванні лісів і наступному вивозі деревини через комерційні структури.

Головний лісничий області Віктор Діденко певну специфічність сформованої ситуації пояснює тим, що колгоспи, які поруч із державою в особі «Вінницялісу» із радянських часів розпоряджалися основними лісовими фондами, власної лісової служби ніколи не мали. Чого, утім, від них і не вимагали. Дуб, мовляв, не буряк, довгоносик не з’їсть. Звідси початок споживчих відносин. Голови колгоспів, за словами лісничого, приходили в ліс, як правило, лише потім, щоб щось зрубати.

Зрозуміло, що стан таких лісів на момент початку реформи АПК виявився жалюгідним. Зокрема, працівники держлісництва наводять такі порівняльні цифри: у держлісах запас деревини на 1 га становить 204 кубометри; у лісах колишніх колгоспів — 127. Вирубування в перших — 200—300 кубів на рік, в останніх — 1200. Плюс запущені пустощі тощо.

Чому ж лісівники-ветерани не сказали — і навіщо нам цей геморой? Дуже треба... Ну, у них на це, повторюючи слова однієї пісеньки, сто причин. По-перше, — «за державу обидно». По-друге, здоровий глузд вимагав передачі їм хоча б колгоспних лісів, які примикають до держмасивів. А по-третє (якщо не по-перше), додаткове фінансування.

У травні ц.р. прийняли програму «Ліси України» на період 2002—2015 р., якою передбачали збільшення площі лісів країни. Стосовно Вінниччини, зокрема, виходячи з щільності населення та площі розорених земель, до 20—25% усієї території, що вдвічі більша за сьогоднішню.

Для реалізації цієї програми Кабмін передбачив виділення з бюджету 3,6 млрд. грн., тоді як у цілому програма оцінюється в 13,5 млрд. грн. Цю різницю, на думку уряду, мають виділити насамперед місцеві бюджети. І виділяють, ось у чому річ. Та в даному випадку левова частка вливань пішла лише на створення нової структури — штату, техніки... А скільки ще слід зробити! Тим часом ці кошти відразу могли піти на справу.

— У зоні Поділля лісове господарство може розвиватися виключно за рахунок дотацій, — переконаний Віктор Діденко. — За умов структури наших лісів коштів, отриманих від ведення лісового господарства, вистачає лише на 60% відновлювальних робіт: вирощування посадкового матеріалу, профілактичні роботи, огляд, зачищення... Вкладені ж ззовні відплачуються сповна.

Проте в даному випадку додаткові кошти пішли в іншу структуру. У результаті, вважає лісничий, не виграли ні перші, ні другі, яким цього теж замало.

— Проаналізувавши нещодавно результати господарювання комунальних служб, ми виявили ще більше порушень, ніж їх було при колгоспах, — продовжує В.Діденко. — І це не дивно. За відсутності чіткої системи фінансування вони змушені йти на порушення: проводити вирубування цінних порід, залишаючи гірші. Результат — у їх лісах триває деградація...

Існує і кадрова проблема: до структури комунального підприємства потрапили люди, які раніше вже скомпрометували себе в лісовому господарстві й були звільнені в нас. Про що тут ще говорити...

Почім дубове поліно для Буратіно?

Є ще одна причина, нехай і прихована, — протистояння державних і комунальних лісівників. Це — майбутнє «дерев’яних грошей», в яких однаково зацікавлені обидві сторони.

Річ у тому, що вінницькі ліси — унікальне явище для України. Такої концентрації дібров і такої якості дубової деревини, мабуть, ніде більше не знайти. Недаремно в 1948 р., коли Сталін вирішив узятися за перетворення природи, саме з Вінницької області пішли вагони з жолудями для закладання дібров навколо Сталінграда. Щоправда, закінчився той експеримент погано — розстрілами й таборами для лісників. Законів районування не міг скасувати навіть генералісимус, отже, жодний із подільських жолудів так і не виріс на Волзі. Лісники ж постраждали, оскільки відібрали нібито погане насіння і нібито посадили їх неправильно.

Сьогодні вінницькі лісівники як і раніше зорієнтовані на дуб, який визнаний стратегічною породою третього тисячоліття. І не лише в нас, а й на світовому ринку, де один кубометр дуба коштує 5 тисяч доларів. Щоправда, трьохсотрічного. У нас же вирубують уже столітні дерева, тому вітчизняна деревина й оцінюється нижче.

На попиті це, втім, не позначається: кращі меблі в Німеччині, Польщі, Словаччині роблять саме з нашого дуба. Та й в Іспанії, мабуть, теж. У будь-якому разі, відомо, що в Києві є представництво фірми з Піренеїв, яка закуповує дерево по Україні. Її посередники якось вийшли на лісника Казатинського лісництва, який відразу вдарив себе в груди: «Ви дуба хочете? Він в мене є!» Експерти особисто приїхали на кордон і відібрали в лісі 33 елітних дерева — гладесенькі, рівнесенькі. За першу партію з 52 кубометрів вони відвалили щедрому ліснику аж ...3 тисячі доларів. Однак завантажений кругляком КрАЗ на трасі відразу ж зупинила ДАІ...

В іншому не менше скандальному випадку не при справі опинилася й міліція. Відразу 160 дубів пустили під пилку на вивіз під приводом науково обгрунтованого «проріджування». Тому не дивно, що громадськість час від часу піднімає тривогу, що в погоні за «живою копійкою» на місці дібров, які вирощуються століттями, можуть залишитися тільки дубові пні.

Ці побоювання посилилися після злощасного зледеніння 2000 року, коли стихія, скувавши ліси суцільним крижаним панциром, поламала «зелені легені» області, немов хуліган, який пробіг по олівцях, розсипаних першокласниками.

Постраждали тоді 141,4 тис. гектарів лісу — десята частина держлісфонду Вінниччини. За чотири дні на землю злягло близько 4 млн. куб. деревини! На півдні області було пошкоджено до 60—80% насаджень, причому найбільше саме дібров.

Запрошені на Вінниччину вчені-геоботаніки з АН України нічого втішного з приводу майбутнього цих лісів сказати не змогли, оскільки подібних ушкоджень і в таких масштабах в Україні ще не було. Відзначили лише небезпеку: подібне катастрофічне зменшення площ під дібровами, які є природною базою місцевої екосистеми, може змінити клімат у всьому регіоні, який утримували на своїх плечах-кронах саме дуби-атланти.

Незабаром до того ж проявився чинник еконіші, втлумачений у голови кожного з нас на шкільних уроках біології за допомогою прикладу: ліс вирубують — зайці страждають. Так, несподіване скорочення дубових масивів змусило мігрувати в пошуках їжі кабанів, що відразу позначилося на ще одній дохідній статті лісового господарства — прийомі іноземних мисливців.

Найпривабливіше для гостей «королівське полювання» на зубра нині вже неможливе, оскільки старих і хворих тварин, які підлягали селекційному відстрілу, у лісах майже не залишилося. А одними зайцями, німців чи поляків, зрозуміло, не заманиш.

Втім, самі лісівники поки ще не схильні драматизувати ситуацію. Генофонд тих самих дібров, на їх переконання, збережений і збільшується — на маткових плантаціях і географічних ділянках у Тиврівському лісництві, де ростуть дуби з усіх районів колишнього СРСР. Проблема лише з нарощуванням загальної площі зелених масивів.

Ліси на Вінниччині займають 12,9% території. Це лише 16-е місце в Україні, яка й сама вважається лісодефіцитною державою з лісистістю лише 15,6%. Оптимальною для нас була б цифра в 19—20% лісистості. З прицілом на ці показники й прийнята згадувана вище програма «Ліси України». У розрахунку на них виділяються і кошти.

Проте, голова Вінницької облради Юрій Іванов вважає: вирішення проблеми лісів не тільки у фінансуванні, а й у балансуванні ще трьох чинників: форми власності, управління й участі в ньому територіальних громад. Удосконалення, на його думку, насамперед потрібне управлінню.

— У нашій області, на жаль, справді є проблема з залісенням території, — сказав Юрій Іванович кореспонденту «ДТ». — Причому з гострої вона перейшла в критичну після зледеніння 2000 року, коли стихія знищила лісоповальний фонд області на 20 років уперед. І, звичайно, моя позиція в цьому і як керівника, і як людини однозначна. Необхідно збільшувати площі зелених масивів. І ми прагнемо до цього, прийнявши, зокрема, регіональну «Програму розвитку навколишнього середовища». Торік, приміром, планували посадити 2 млн. дерев (по одному на кожного жителя області), а посадили 6 мільйонів.

Та нестача сировини для людей суттєва вже сьогодні, особливо в аграрному секторі. Звідси і настільки палкі суперечки — хто ж користуватиметься лісом? Моя позиція в цьому питанні однозначна: ліс був, є та буде державним, а його користувач-розпорядник має бути надзвичайно відповідальним за збереження лісу й активним у його збільшенні. І тут уже можна застосовувати різні схеми.

Якщо, припустимо, сільськогосподарське підприємство досить потужне, у ньому є відповідні фахівці, так чому б і не доручити йому спільну з державними структурами діяльність? Звичайно, має бути контроль і облік, та, на моє переконання, громада, яка живе поблизу лісу, повинна мати до нього доступ. Саме це ми й зафіксували в рішенні облради «Про можливість спільної діяльності в лісовому господарстві»...

Додам, що після всіх пристрастей і сам «Вінницяоблкомунліс» терміново перейменували на «Вінницяагроліс». Може, тому, що як ви човен назвете, так він і попливе, а скоріше — через реалії, із якими зіштовхнулися комунали. Зокрема, із відсутністю в них непридатних для сільськогосподарського використання земель — ярів, балок і т.п. — для посадки молодняку. Колгоспів, які раніше ними розпоряджалися, уже немає, а приватні землевласники від цих питань ще далі.

Актуалізувалося також питання статусу й конкретної відповідальності щодо захисних лісосмуг, які залишилися фактично безгоспними й вирізаються ще масштабніше за ліси. Приміром, буквально днями в подвір’ї одного з жителів Гайсинського району виявили майже сто дерев. Пінкертонами довелося виступити співробітникам транспортної міліції місцевого лінійного відділення, оскільки ділянка повністю вирубаної смуги заодно захищала від снігу й залізничну колію. Що вже казати про поля, на яких під захистом лісосмуг врожайність озимої пшениці зростає на 3—5 ц/га, цукрового буряка й кукурудзи — на 15—25%, овочів — на 40—50%.

За такої ситуації дуже багато чого, якщо не все, залежатиме від того, наскільки швидко лісівники зуміють знайти спільну мову між собою і владою. Поки що консенсусу немає. Та й очікуване фінансування дедалі більше схоже на горезвісного кота в мішку. За умов недовиконуваного бюджету з 45 запланованих заходів з обласної програми охорони навколишнього середовища виконано лише дев’ять — найдешевших. Отже, наведення порядку на вододілах і прибережних зонах уже вимагає навіть Генпрокуратура.

Зелене небо вічності

Тим часом усі сторони, причетні до того, що відбувається, об’єднує щось серйозніше за будь-які конкретні інтереси. Ось ти, дорогий читачу, чи знаєш, що імена є не лише в людей, міст і кораблів? Таким самим привілеєм користуються і вікові дуби, під якими кадрами прискореної кінохроніки проносяться десятки тлінних людських поколінь. На Вінниччині охоронні грамоти пам’ятників історії виписані, приміром, прадубам Дідусь і Громовик, яким півтисячі років. Лише якоюсь сотнею поступаються їм Зелений і Віковий. Ну, а місцевим патріархом нині по праву вважається 600-річний Гордій у Тростянецькому районі, який зеленою горою піднімається над навколишнім лісом. Побачивши це диво, можна лише уявити, яким же був тисячолітній Суховерх, який не пережив одну з гроз у повоєнні роки.

«Там чудеса, там щезник бродить...» Справді, посидіти під Гордієм — усе одно що доторкнутися до вічності. І ціну цього гіганта, переконана, не порівняти з жодними іспанськими меблями. Спасибі нашим предкам, що зберегли його. А скоріше — не дотяглися. Три найдавніших прадуба ростуть у такій глухомані, що дістатися їх важко. Тому, напевно, і вціліли в тому самому передіндустріальному XIX столітті, коли в топках цукрових заводів, яких будували чимало, згоріли дві тисячі гектарів їхніх побратимів. А скільки їх перетворилося на деревне вугілля і дьоготь, було вивезено, якщо на початку того самого століття ліси займали майже 80% території Поділля...

Коли присядеш під одним із цих дубів-патріархів, розумієш: ліс росте століттями. Життя цілого покоління не вистачить, щоб побачити хоча б отроцтво своєї праці, а тим паче — простежити виконання тієї чи іншої лісової програми.