Рейтинг в обмін на життя, або Про користь профілактики

Після екологічної катастрофи в Західній Україні було сказано дуже багато розумних і правильних слів про те, що подібного не можна допускати надалі і якомога більше уваги слід приділяти профілактиці природних і техногенних лих. І президент по коліно у воді, і прем’єр-міністр із табурета присягалися, що зробили висновки, все зрозуміли, зобов’язуються надалі пильно стежити за всіма небезпечними місцями нашої країни, і «ніколи, ніколи, ніколи…». Особливо палко такі запевняння зазвучали, коли з’ясувалося, що довгі роки в затоплених регіонах не могли домогтися від центральної влади фінансування протипаводкових заходів.

Та й у дитинстві кожному з нас втовкмачували, що профілактика простіша й ефективніша, аніж боротьба з наслідками. У дитячих поліклініках виготовлені лікарями стінгазети переконували: мити руки перед їжею краще, аніж потім лікуватися від кишкових захворювань, а на спеціальних відкритих уроках дядя-міліціонер пояснював, що не ходити пізно увечері поодинці темними вулицями краще, аніж поповнити собою статистику нерозкритих дрібних злочинів на кшталт побиття з хуліганських міркувань чи пограбування.

На тлі масштабної трагедії Прикарпаття на іншому кінці країни відбулася майже непомітна подія, яка, втім, наочно продемонструвала, що користь профілактики зовсім не є безперечною істиною для тих, хто відповідає за безпеку громадян у масштабах держави. Поки українці всім миром рятували своїх затоплених співвітчизників, Кабінет міністрів, поставивши крапку в річному листуванні, відмовив Донецькій області в грошах на утилізацію радіоактивних відходів у Костянтинівському районі.

«Столу не вистачить, аби вмістити листування, яке ми вели з міністерствами фінансів, економіки, МНС, урядом. І скрізь усі обіцяли. Я особисто в січні Юлії Володимирівні з її згоди залишив це прохання. Я «вдячний», що ми отримали негативну відповідь. Нас не підтримали, і це ще одне свідчення того, як уряд ставиться до Донецької області», — ображено заявив щодо цього губернатор області Володимир Логвиненко.

За його словами, проектно-технічну документацію ліквідації стихійного ядерного могильника виготовлено за рахунок місцевого бюджету. «Ми вирішимо цю проблему поточного року. Знайдемо фінансові ресурси і вирішимо. І більше звертатися нікуди не будемо», — сказав Логвиненко, додавши, що місцевій владі Донбасу не вперше доводиться залишатися з такими проблемами сам на сам.

Листування, про яке казав глава регіону, опинилося в розпорядженні кореспондентів «ДТ». Зазначимо одразу, що керівник обласної адміністрації дещо перебільшив, кажучи про обсяг листування, хоча тека, безперечно, пухка. В останньому за датою листі справді сказано, що «Міністерство економіки та Міністерство фінансів вважають, що фінансування робіт із ліквідації радіаційної аварії на території промислового полігону в Костянтинівському районі має здійснюватися за рахунок коштів місцевих бюджетів». Свою думку чиновники аргументували масою посилань на відомчі й міжвідомчі інструкції.

Чиновницьке жонглювання вхідними/вихідними листами і протоколами дозволяє відновити хід подій із математичною точністю. 18 квітня 2007 року санітарно-епідеміологічна станція Донецької області під час обстеження т.з. промислових полігонів, а простіше кажучи — звалищ, виявила неподалік Костянтинівки на території одного з них, що належить такому собі ПП «Рута», «радіоактивні відходи цезію-137 у вигляді шлаків електроплавильного виробництва». Відходи вільно розмістилися на шести квадратних кілометрах, і, як потім встановили фахівці Інституту ядерних досліджень НАН України, рівень забруднення становив від 3 до 700 тис. мікрорентгенів на годину. Природний гамма-фон на всій території радіоактивної плями було перевищено в 28 тис. разів.

У довідці, складеній після ретельнішого вивчення радіоактивного звалища, працівники місцевого управління МНС констатували, що «полігон розташований у балці Клебіна, яка гідрологічно пов’язана з річкою Кривий Торець і межує з діючою ділянкою полігону промислових відходів III—IV класів небезпеки. Відстань до найближчого населеного пункту — 700 метрів, до житла в селищі Бересток — 1000 метрів. У зоні радіаційної аварії перебуває місто Костянтинівка і Костянтинівський район Донецької області, де проживає понад 105 тисяч осіб». Щойно ці відомості частково просочилися до ЗМІ, у навколишніх селах і селищах почалася паніка, оскільки і сам цезій-137 чудово вміє просочуватися. Будь-який довідник повідомляє, що «Цезій-137 — бета-гамма-випромінюючий радіоізотоп цезію і один із головних компонентів радіоактивного забруднення біосфери. Інтенсивно сорбується грунтом і донними відкладеннями; у воді перебуває переважно у вигляді іонів. Потрапляючи в організм з їжею, швидко всмоктується зі шлунково-кишкового тракту в кров». За ідеєю, негайно після виявлення відходів відповідні служби мали позбавити місцевих жителів від такого небезпечного сусідства. Але тут рідна бюрократія показала себе в усій красі.

Витрачати державні гроші на захоронення небезпечних відходів не можна, поки нема офіційного експертного висновку про наявність надзвичайної ситуації та ступінь її небезпеки. Отримання цього документа затяглося до вересня 2007 року. На початку вересня тодішній заступник міністра з питань надзвичайних ситуацій Владислав Теличко повідомив обласну адміністрацію, що експертна комісія МНС віднесла зазначену надзвичайну ситуацію до категорії регіонального рівня і вирішила класифікувати костянтинівську радіоактивну пляму за кодом 10540 — «аварії з радіоактивними відходами, які не виробляються атомними станціями». Тільки з цієї миті радіоактивне звалище стало офіційно визнаним фактом. Весь цей час, нагадаємо, цезій-137 «інтенсивно сорбувався» грунтом і поширювався по прилеглій місцевості.

Після цього розпочалося листування на улюблену бюрократами тему — в чиїй компетенції перебуває ця надзвичайна ситуація, хто повинен відповідати за її ліквідацію і за чий рахунок усе це робитиметься. Спочатку йшлося про суму фінансування в 5,7 млн. грн., потім мільйон на проектну документацію знайшли в місцевому бюджеті і довго сперечалися, чи можна знайти решту грошей теж «на місцях», а не чіплятися з усякими дурницями до заклопотаних високою державною політикою людей. Міністерства і відомства вели звичну тяганину, вимагаючи то одне від одного, то від обласної адміністрації купи довідок, копій протоколів та інших паперів. Міністр із питань надзвичайних ситуацій посилав до «Мінрегіонбуду» по довідку про підтвердження необхідних обсягів робіт, названа організація вимагала від Донецької ОДА довідку з Мінфіну про підтвердження обсягів фінансування, а урядові рахівники, своєю чергою, усяким способом відбивалися від зазіхань на казну і лягали кістками з криком «знайдіть з місцевого бюджету!». У відповідь обласна влада відкараскується, мовляв, у неї стільки нема, а що можна, вже витратили: адже ми перед цим 400 тонн відходів жовтого фосфору за свій рахунок із Слов’янська до Казахстану вивезли, скільки ж можна? Власник зараженої території щез без сліду, а земельна ділянка з цезієм була вилучена рішенням суду за несплату оренди.

У січні 2008 року в одному зі своїх листів губернатор області нагадав прем’єр-міністру Ю.Тимошенко про те, що Юлія Володимирівна особисто обіцяла свою допомогу. Не допомогло.

Цей епізод показує, наскільки насправді беззахисні «маленькі українці» перед природними і техногенними катастрофами, і якою мірою можна реально розраховувати на допомогу держави. Облік і контроль поставлені так, що будь-який ділок може зберігати поблизу населених пунктів радіоактивні відходи просто на відкритому звалищі, і до того, як його на цьому «застукають», минає дуже багато часу. Питання утилізації небезпечних речовин, тобто, по суті, порятунку людей від небезпеки радіоактивного зараження, вирішується роками — мабуть, за класичним рецептом Ходжі Насреддіна («А за цей час хтось та помре — або я, або віслюк, або емір»).

У цій статті ми говоримо про Донецьку область, але житель будь-якого регіону, гадаємо, з легкістю може скласти свій список природних і техногенних чинників ризику, які загрожують йому щодня.

У Донбасі цей список практично нескінченний. Наприклад, посушливі східноукраїнські області, втім, теж перебувають під загрозою затоплення. Тільки не з поверх-
ні, а з-під землі, із закритих шахт. Вугільну шахту, на жаль, не можна просто закрити й покинути, її доводиться підтримувати в робочому стані — для того, щоб грунтові води не залили спорожнілі виробки. Це робиться далеко не завжди, і в результаті багато старопромислових районів Центрального Донбасу перебувають під загрозою. «Аналогічна ситуація й у нас в місті. Є у нас такі райони, як Куйбишевський, Пролетарський і Будьоннівський, які сьогодні є зоною підтоплення. Це дуже тривожний симптом. Адже ми на прикладі Західної України ще раз переконалися, що природа ніколи не прощає байдужості і недбальства», — зазначив у коментарі «ДТ» мер Донецька Олександр Лук’янченко. Він додав, що і його спроби домог-
тися бюджетного фінансування для цієї проблеми (чи принаймні зарезервувати частину коштів місцевого бюджету) виявилися безрезультатними.

Грунтові води із шахтних виробок — це не той страшний ревучий потік, який зносив мости і будинки в Західній Україні. Ця вода руйнуватиме міста і селища повільно, потроху розхитуючи фундаменти споруд. Через неналежний догляд за закритими шахтами, якщо вірити заявам муніципалітету, от-от затопить тунелі метрополітену, споруджуваного в Донецьку. На шахті «Заперевальна №2» рівень грунтових вод «перевищив критичну позначку» (-100 м від поверхні) ще у травні. На момент, коли про це стало відомо, рівень води перевищив «позначку плюс-мінус нуль» (так позначається критичний рівень затоплення) на 7,7 метра. Всього в Донецькій області 54 закриті шахти, із них 24 залишаються частково працюючими — вугілля не видобувають, але воду відкачують. Критична ситуація утворилася поки тільки в Донецьку на «Заперевальній №2», але, за словами інспекторів «Держміськпромнагляду», траплялося, і в інших місцях можливій техногенну катастрофу попереджали в останню мить.

Ніхто не може сказати, скільки ще протримаються благенькі сховища хімічних відходів на закритих «поштових скриньках» — казенних хімічних заводах, які працювали на радянський ВПК. У Горлівці на такому заводі зберігається, за різними оцінками, від 12,5 до 24 тис. тонн мононітрохлорбензолів. Зберігається у звичайних залізних бочках, сильно роз’їдених корозією. Місцеві жителі стверджують, що у спеку біля бочок стоїть солодкуватий запах, який нагадує аромат лікеру «Амаретто». 1989 року відходи вже стали причиною загибелі кількох шахтарів, просочившись через водоносні шари грунту у виробку розташованої неподалік шахти «Олександр—Захід». Навіть екіпіровані за останнім словом техніки рятувальники з Європи підійти до місця трагедії так і не змогли: через кілька хвилин в агресивному середовищі захисні костюми починали бурхливо кородувати.

В одному зі своїх інтерв’ю начальник Держуправління з питань охорони довкілля в Донецькій області Сергій Третьяков повідомив, що в могильнику Донецького казенного хімзаводу зберігається 400 кубометрів радіоактивних відходів, і скільки простоїть це сховище, екологи передбачити не беруться.

Кожна з перелічених гарячих точок може згубити безліч людей у будь-який момент. Але для запобігання можливій біді робиться або дуже мало, або нічого. Бо поки нічого не сталося, можна вдавати, що проблеми нема. А ліквідовувати наслідки завжди ефектніше, аніж щодня рутинною роботою рятувати людей від небезпеки. І проти цього аргументу безсилі всі, поки для здобуття влади потрібно боротися за красивий образ і голоси виборців. За часів боротьби за рейтинги й електоральні відсотки ефективністю нерідко жертвують заради ефектності, навіть ціною людських життів.