ПТАХИ СВІТУ

Так називається виставка, що відкрилася у центральному корпусі Чернігівського літературно-меморіального музею М.Коцюбинського. В основі її унікальна колекція пернатих, зібрана біологом Олегом Поясником.

На кінчик пера так і проситься стандартне словосполучення: «В експозиції представлено...» — і далі по торованій, як зазвичай пишуть очманілі від безтем’я провінційні репортери про місцеві галереї та вернісажі. Однак про «Птахів світу» з допомогою газетних кліше розповісти неможливо. Це зібрання має свій голос. Воно сюркоче, свище або ухає. Великі й хижі експонати зберігають багатозначну мовчанку. Найсоліднішого представника колекції, яструба-тетерев’ятника, не взяли «на люди» саме через голос. Він розумний, добре вихований, слухняно сидить на спеціальній шкіряній рукавичці господаря. Та якби яструбиний полювальний клич почули решта пернатих експонатів — половина з них померла б від інфаркту.

Окрасою виставки став сокіл-балабан — представник шляхетного тріумвірату (кречет, балабан, сапсан), якого споконвіків аристократи використовували для соколиного полювання. Нападаючи у природі на малу дичину, він смілішає, відчуваючи людську підтримку, і б’є здобич, упоратися з якою непросто. Такі птахи вже за часів Людовіка XIII траплялися рідко і коштували дуже дорого. Сьогодні на території України їх майже не залишилося: мабуть, єдине місце, де можна побачити повітряного мисливця, — ілюстрація в Червоній книзі. Нам пощастило: бачили на відстані витягнутої руки. І не за гратами — на спинці крісла.

Голова сокола захищена спеціальним клобучком. Він не любить гратися «у балухи» з людьми. Незнайомці його дратують. Клобучок знімають лише ненадовго, аби чергова екскурсія могла навіч переконатися, яке воно — соколине око...

Колись цей сокіл поневірявся з мандрівним звіринцем. Переїзди, невмілий догляд, клітка із залізною підлогою (погибель для птаха!), безглузда табличка «орел»... Тепер — веде життя, гідне своїх предків. З обов’язковими прогулянками в небо.

— І повертається? — запитуємо власника.

— Досі повертався, оскільки ви його тут бачите.

...До речі, багато найрідкісніших мешканців потрапили до власника колекції в найтяжкі дні свого пташиного життя — хворими, майже приреченими.

Окрім видовищної, виставка ставить перед собою і просвітницьку мету. Наші відвідини збіглися зі шкільною екскурсією. Діти прийшли за рекомендацією вчительки, яка вже встигла помилуватися пернатими раніше. Учні початкових класів трималися без остраху. Замість монологу екскурсовода вийшов дуже змістовний діалог.

— А дзьобнути сова може?

— Суто людське запитання. Людина як міркує: є дзьоб — дзьобне, є пазурі — учепиться, є зуби — вкусить. У тварин все інакше. Вони нападають, лише захищаючись або здобуваючи їжу. Людина не є здобиччю птахів. Сова битиметься з людиною лише в тому разі, якщо вона спробує напасти на її гніздо.

— А чому вона на мене так дивиться? Вона що, добре бачить удень?

— Разів удвічі краще, ніж ми з вами. Ти стоїш найближче до клітки, галасуєш, розмахуєш руками. Ось сова й вирішила, що з усіх ти — найбільш небезпечний. Сови дуже корисні. Вони полюють на гризунів, захищають наші посіви. Але це не означає, що, побачивши мишу-полівку, варто кинути в неї каменем. Непотрібних тварин у природі не буває.

— Я відійшов і мовчу, а сова все одно на мене дивиться...

Їй-богу, є у виставці «Птахи світу» щось, що змушує замислитися над сенсом і способом буття. Ось жителі тропіків — яскраві, як палітра Матісса, балакучі папуги. Найбільш ошатний — хуліган. Розучив трелі автомобільної сигналізації і час від часу лякає сусідів... Здається, що ці талановиті звуконаслідувачі — створіння тендітні і до нашої реальності не пристосовані. А хто б міг подумати, що, по-перше, щодо артистичності звичайна сойка дасть багатьом південним гастролерам фору на сто очок — навіть відтінки голосу й інтонації може скопіювати. А, по-друге, найгірше пристосовуються до неволі наші земляки, жителі півночі. Звичайну синицю виходити значно важче, ніж красеня жако. Тому пернаті аборигени майже й не представлені на вітчизняних пташиних ринках. І ми, живучи по сусідству, нічого не знаємо про них. Навіть того, як зле буває їм узимку — коли кожен день перетворюється на боротьбу з голодною смертю і жменя крихт, опинившись не у відрі для сміття, а на підвіконні, може врятувати життя десятка синичок.

По суті, і ми, і птахи вирішуємо однакові фундаментальні завдання. Вижити. Забезпечити собі певний комфорт. Продовжити рід. Але при цьому пернаті — найбільш толерантно налаштовані до гомо сапієнс мешканці Землі. Практично ніколи не нападають на нього. Не загрожують отрутним жалом чи гострим іклом. Не ставлять під загрозу існування його як виду. Людина ж, що придумала такі чудові речі, як екологічне мислення й етика благоговіння перед життям, день у день тіснить флору і фауну нашого світу. Тому не випадково під час екскурсії прозвучало запитання про розум.

— А птахи розумні?

— Дивлячись що називати розумом.

У часи Коцюбинського, коли технічний запис звуку був украй недосконалим, співочих птахів тримали в домівках переважно для того, щоб серед зими насолодитися звуками літа. У біолога Олега Поясника, давно «хворого» на пернатих, — інша мета. Створити в Чернігові постійно діючий екзотаріум: місце, де кожен бажаючий зможе вперше побачити живих істот, доти йому незнайомих. І здивуватися, як мало відомо нам не лише про екзотичних прибульців із південної півкулі. А й про створінь, які «квартирують» зовсім поруч. У лісах, степах, водоймах Чернігівщини...

Михайло Михайлович Коцюбинський вирізнявся дуже сучасним, таким навіть, що випереджало час, ставленням до всього живого. Його оповідання «Лист», поруч із текстами Монтеня, Швейцера, Заболоцького, колись, напевно, посяде місце в загальнолюдській хрестоматії, на обкладинці якої буде виведене незвичне ще нам, але таке необхідне слово: «Біоетика».