Нечуй-вітер волохатий

В Україні дуже багато говорять про екологічні проблеми і дуже мало роблять для їх вирішення. Одна з таких проблем — заліснення деградованих територій. І Львівщина — не виняток. Саме з цією метою обласна рада ще в 2005 році ухвалила рішення про їх передачу держлісгоспам. Але справа посувається вкрай повільно.

Як свідчить практика, річ навіть не в коштах, а в наявності доброї волі. Все впирається в те, що власники еродованих земель — селянські господарства — просто не бачать тут власної вигоди.

Проблема для України над­звичайно актуальна, адже її територія є однією з найменш заліснених на Європейському континенті. Показник лісистості в нашій державі ледь сягає 16,2 відсотка. При цьому заліснена вона дуже нерівномірно: Карпатський регіон майже суцільно вкритий лісами, багато їх на Поліссі, дещо менше в лісостеповій зоні, натомість у степовій — всього лише кілька відсотків.

Як стверджують учені, ліс є насамперед стабілізуючим чинником. Території, які мають оптимальне співвідношення заліснених, залужених і розораних земель, вважаються екологічно благополучними. Ліс — найбільший продуцент кисню й очищувач повітря від різноманітних забруднень. Тому створення нових лісів є надзвичайно актуальним для України. Разом з тим маємо велику кількість земель, де, крім лісу, й рости нічого не буде.

На перший погляд, у контексті сказаного Львівщина, де під зеленими насадженнями перебуває близько 30 відсотків території, виглядає цілком благополучно. Згідно із світовими методиками, це майже ідеальна норма. Водночас в області налічується 3750 гектарів деградованих та виведених із сільськогосподарського обороту земель. Найбільше їх у Стрийському, Радехівському, Мостиському та Яворівському районах. Щоб провести екологічну реабілітацію цих земель, необхідно докласти чимало зусиль.

Типовим прикладом деградованих ландшафтів є площі навколо Яворівського озера. Аби виправити ситуацію, Львівська обласна рада ще в 2005 році ухвалила рішення про передачу деградованих земель у користування дер­жавним підприємствам і підприємствам обласного комунального підприємства «Галсільліс». За останні три роки майже третину цих площ уже передано лісовим господарствам. Там висаджено шпильково-листяні ліси. Проте решта сільських рад віддавати землі лісівникам не поспішае.

Як зазначає начальник Львівського обласного управління лісового господарства Анатолій Дейнека, непогано роботу поставлено у Бродівському, Жовківському та Турківському районах, натомість Стрийський та Пустомитівський райони пасуть задніх.

Показовою є ситуація в Жовківському районі, де площі деградованих земель — одні з найбільших в області. Лише поблизу В’язівського лісництва їх понад 500 гектарів. У попередні десятиліття тут висівали жито, яке майже не родило. Із часом від цих земель відмовилися. Тепер тут пустка. Нещодавно частину площ було передано у відання Жовківського лісгоспу, на них висадили молоді ліси. Решта територій деградує і далі.

Причиною такого становища, на переконання лісничого В’язівського лісництва Степана Сохнацького, є нерозуміння працівниками сільського господарства користі лісу для ріллі.

— Немає відповідальних людей на посадах, бідкається лісівник. — Ще й досі на розораних схилах люди нерідко висаджують картоплю. Але достатньо линути добрячому дощу, як вода змиває в річку родючий шар ґрунту. А щоб утворився гумус, потрібно не менше 200—300 років.

Лісівник показує на маленьку рослинку із ледь помітними вусиками, яку називає нечуй-вітром волохатим. Вона — індикатор усіх бідних ґрунтів. За нею фахівець може скласти карту ґрунтів.

— Чи хоч хтось до вас дослухається? — запитую.

— Ніхто. Люди на пустирищі випасають худобу і вважають, що так має бути. Але трава тут тримається лише навесні й на початку літа, потім земля висихає, вітер здіймає хмари піску. Територія поступово перетворюється на пустелю. На жаль, немає розуміння ситуації з боку місцевих рад. Людям ніхто не пояснює, як господарювати на таких землях.

За словами Степана Сохнацького, передачу земель лісогосподарським підприємствам на державному рівні юридично не врегульовано. У сільських радах не завжди є розуміння й державницький підхід до справи. На все — одна відповідь: «Це землі сільської ради». Скільки таких земель в області, як вони використовуються, чому заростають бур’янами, нікого не цікавить.

Однією з причин байдужості місцевих рад є те, що вони не бачать тут свого інтересу. Сподіваються, прийде інвестор і побудує на цих землях підприємство. Але ж там яри, балки, тож і заводів там ніколи не буде, вважає Анатолій Дейнека.

Якщо сільради не хочуть передавати землі державі, їх можна передати обласному комунальному підприємству «Галсільліс». Є й інші варіанти. Лісовий кодекс України передбачає рівність усіх форм власності, а тому відповідні земельні ділянки під заліснення могли б отримати громадяни, які бажають плекати ліс і мають для цього кошти. А обласне управління лісового та мисливського господарства, у свою чергу, готове надати методичну допомогу, забезпечити садивним матеріалом тощо.

Землі під заліснення могли б залишитися і в підпорядкуванні сільських рад. Але для цього потрібно, щоб у сільрадах хтось знався на лісорозведенні й забезпеченні належного догляду за посадками впродовж багатьох років. Справа це непроста, бо посадити ліс — лише разова акція, а його догляд — тривала клопітка праця. Трапляються випадки коли насадження спалюють люди чи об’їдає худоба. Тому має бути окрема структура, яка б опікувалася захисними лісонасадженнями. В середньому на догляд гектара зелених насаджень потрібно близько трьох тисяч гривень. Це невеликі кошти, але і їх у селянських господарств немає.

Міг би нам прислужитися і досвід інших держав, де також існують подібні проблеми.

Насамперед слід пам’ятати: ліс не дає швидких заробітків. Один з найпростіших шляхів заробляння коштів — вирощувати новорічні ялинки. Відомо, що Данія і Голландія щороку висаджують десятки мільйонів саджанців, які по досягненні п’яти- шестирічного віку продають усій Західній Європі, добре на цьому заробляючи. Чому б і Україні не налагодити таке виробництво? Особливо сприятливі для цього умови в Західному регіоні.

У справі заліснення є ще одна проблема. Пропонована схема змішування лісових порід вирішує лише частину завдань щодо відновлення деградованих територій. Сьогодні лісівникам ідеться не про вирощування ділової деревини, а насамперед про екологічну стабілізацію територій, для чого вони висаджують біологічно стійкі породи дерев, які вже за 70—80 років здатні досягти віку зрілості.

Екологічно найстійкішим вважається ліс, який відновився природним шляхом. Він не обов’язково повинен мати ділову цінність. Однак це дуже тривалий процес — як мінімум 200 років. Нині це неможливо. За останні століття у світі значно змінилися умови існування рослинності, змінився клімат. Хай як прикро, але через гриби та шкідників окремі види дерев зникли взагалі.

Що ж до вирощування ділової деревини, то для цього слід було б визначити окремі відповідні зони. Щось подібне відбувається у городництві. Можливо, Україні взагалі краще було б експортувати ділову деревину з Сибіру, як це робилося в часи Радянського Союзу.

На думку фахівців, аби докорінно змінити ситуацію в Україні, слід використати зарубіжний, зокрема польський досвід. Нині в Польщі держава здійснює протекціоністську політику стосовно лісового господарства. Передусім заохочують приватних землевласників, які беруться вирощувати ліс. Мало того, держава викуповує окремі ділянки з метою їх заліснення. І це приносить свої плоди. Але для того, щоб подібні механізми почали діяти в Україні, законодавці повинні ухвалити низку дієвих законів. Лише тоді з’явиться надія, що й у нашій державі від слів перейдуть до справи.