ГЛАДКО БУЛО НА ПАПЕРІ, І ЗАБУЛИ ПРО ЯРИ...

Прагнення України гармонізувати своє законодавство з європейським нерідко закінчується прийняттям законів, які працюють лише на папері. Щось подібне спостерігається і з ратифікацією Україною (до речі, однієї з перших) конвенції «Про доступ до інформації, участі громадськості в процесі прийняття рішень і доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища», підписаної в датському містечку Орхус улітку 1998 року.

Документ на рівні вимог міжнародного права закріплює принципи тісної взаємодії між владою та громадянами, рівноправність і партнерство у відносинах, а також повагу до громадськості з боку представників владних структур. На практиці це означає, що без схвалення громадських екологічних організацій владні структури не можуть реалізувати жодний проект, потенційно небезпечний для навколишнього середовища. При цьому інформацію про розроблення подібних проектів мають поширювати самі владні структури на так званих громадських слуханнях, а у випадку, якщо до думки екологів не прислухаються, ті можуть відстоювати свої права в суді. Наскільки ці права реальні? Учасники засідання «круглого столу» «Орхуська конвенція: від ратифікації до реалізації», яка нещодавно відбулася, спробували дати відповідь на це запитання.

Ось як прокоментував ситуацію один із його учасників директор Інституту держави і права НАН України Юрій Шемшученко:

— Поки що реалізація положень конвенції — справа складна. Приміром, якщо ви звернетеся до якогось державного органу за наданням екологічної інформації, то чиновники зроблять усе, щоб її не надати.

— Тобто формально право є, але реалізувати його на практиці неможливо. Чи є вихід із цієї безвиході?

— Необхідно конкретизувати процедуру надання екологічної інформації: у якому вигляді подається запит, хто саме готує відповідь, в які терміни, хто зі службових осіб відповідає за ненадання даних тощо. Необхідно чітко визначити поняття «відкритої» та «закритої» інформації. Також вимагає уточнення процедура контролю громадських організацій за діяльністю владних структур і окремих підприємств, які забруднюють навколишнє середовище. Вимагає корекції практика проведення екологічної експертизи: якщо, скажімо, у США, вона проводиться до розробки того чи іншого проекту, то в нас уже за готовим проектом, коли будь-що змінити дуже складно.

— Наскільки реально вплинути на діяльність підприємства, яке вже давно працює й регулярно отруює ті самі поверхневі води чи атмосферу?

— Кожний громадянин має право подати позов до суду про заподіяння шкоди здоров’ю внаслідок діяльності того чи іншого підприємства. Та відстояти свої права йому буде надто складно. Хоча б тому, що в нас поки що не досить критеріїв для визначення розміру шкоди, яку завдають навколишньому середовищу або окремим громадянам.

Подібної думки про необхідність розроблення серйозного екологічного законодавства висловлювали й інші учасники «круглого столу». Проте, як зазначила Тетяна Тимочко, перший заступник голови Всеукраїнської екологічної ліги (ВЕЛ), «прогалини» у законодавстві зовсім не змушують «зелених» бути бездіяльними. Хоч і зі «скрипом», але впроваджується передбачений конвенцією інститут громадських слухань. Перші такі слухання стосувалися питань будівництва Ташликської гідроелектростанції, яка є частиною Південно-Української АЕС. У результаті, резолюцію, в якій відбилося негативне ставлення громадськості до нарощування потужностей атомної енергетики, підтримали Миколаївська обласна рада та обласна держадміністрація. З 1998 року проводить кампанію громадських слухань із питань енергетичної політики коаліція «За енергетичну безпеку, інформованість і права громадян», до якої входить 28 організацій.

Проблема в тому, що хоча в національному законодавстві участь громадськості в екологічній експертизі й передбачена відповідним законом, але процедура такої участі не врегульована. У результаті, підкреслив голова Харківської обласної організації ВЕЛ Сергій Размєтаєв, громадські екологи практично не мають можливості перешкоджати будівництву об’єктів, які негативно впливають на навколишнє середовище. Лише в рідкісних випадках, коли інформація про подібні об’єкти стає надбанням громадськості, розпочинаються конкретні кроки. Так, вдалося запобігти будівництву полігону побутових відходів у Харкові — думку громадськості підтримали депутати місцевої ради.

Іноді відстояти своє право на чисте середовище проживання вдається і в зовсім «безнадійних» випадках. Прикладом тут може стати акція Комітету громадського самоврядування одеського мікрорайону Лузанівка, який створив прецедент судового позову з екологічних питань — 80 жителів мікрорайону оскаржили в суді бездіяльність місцевої влади. Тоді членами комітету було зібрано 8 тисяч підписів за закінчення будівництва каналізаційної насосної станції КНС-10а: у результаті на добудування необхідного об’єкта були виділені кошти з резервного фонду країни. Крім того, жителі цього мікрорайону домоглися закриття екологічно небезпечного підприємства — промивально-пропарювальної станції на залізничній станції «Одеса-Сортувальна», яка знаходилася в двохстах метрах від житлових будинків Лузанівки.

На жаль, такі приклади поки що поодинокі: часто ні в окремих громадян, ні в громадських організацій просто не вистачає сил для того, щоб боротися з «вітряними млинами» — місцевою владою. Це при тому, що з правової точки зору Орхуська конвенція не суперечить чинному законодавству України. Її положення відбиті в Конституції країни, законах «Про інформацію», «Про звернення громадян», «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про екологічну експертизу», «Про забезпечення санітарного та епідемічного добробуту населення» й ряді інших. Проте для виконання вимог конвенції необхідно внести корективи в законодавчо-правове поле, а це — понад 50 законодавчих актів. Коли в наших парламентаріїв дійдуть до них руки, можна лише гадати.