БУЗКОВЕ ЯБЛУКО РОЗБРАТУ

Ось-ось зацвіте бузок. Багато років поспіль на початку травня я зі своїми домочадцями вирушаю помилуватися цим дивом природи в Національний ботанічний сад (НБС) імені М.Гришка. Це вже стало нашою сімейною традицією. Мабуть, те ж саме можуть сказати тисячі киян та гостей столиці. Бути в цей час у Києві й не помилуватися сирингарієм — все одно що побувати в Римі й не побачити Папу Римського. Гадаю, нинішнього року любителі природи мають відкласти всі справи і присвятити свій вільний час спілкуванню з розквітлим бузком. Хтозна, чи матимемо ми таку можливість наступного року...

Заходячи до ботсаду через центральний вхід, спостережлива людина обов’язково подивиться на карту-схему, щоб визначити свій маршрут. А поглянувши, обов’язково помітить — у центрі карти зображено монастир. Звідки він узявся?

Хто для матері-історії цінніший

Його історія, як любили повторювати радянські екскурсоводи, своїм корінням сягає минулого, правда — недалекого. Монастир був заснований 1864 року на території Звіринця і діяв тут близько сімдесяти років, поки радянська влада не поставила хрест на його існуванні. Але колесо історії зробило оберт, і 1996-го Держкомрелігій України знову зареєстрував Свято-Троїцький Іонинський монастир УПЦ Московського патріархату. Це назвали торжеством справедливості стосовно тих, хто в колишні часи населяв Звіринець.

Земля на Звіринці з краєвидом на Дніпро завжди була ласим куснем. Достеменно відомо, що люди тут жили ще в третьому тисячолітті до нашої ери. У XVIII столітті на цій території містилося кілька міських кладовищ — єврейське, караїмське, турецьке. Їх ліквідували вже після Жовтневого перевороту. На початку XIX століття військове відомство облюбувало ці пагорби для спорудження земляних оборонних валів як продовження Печерської цитаделі. Опісля православні заснували тут Свято-Троїцький монастир і серед інших будівель спорудили Свято-Троїцьку церкву.

Але, схоже, ці місця не були створені для тихого благодатного життя. Революція та громадянська війна прокотилися по них, супроводжувані вибухами порохових складів на Звіринці. На щастя, церква вціліла. Територія певний час залишалася нічийною. Утім, за новими законами, власником цих земель стала держава робітників і селян, яка віддала пагорби вченим — під ботанічний сад. Це було 1935 року.

Я називаю дати й колишніх господарів цих місць, аби було зрозуміло, як погуляла-повеселилася тут історія. На жаль, вітрогонка не заспокоїлася досі.

Восени 1991 року виконком Київської міськради зареєстрував статут Троїцької парафії й узаконив її адресу — вулиця Кіквідзе, 36, квартира 525. Це були часи, коли держава виявила цікавість до релігійних об’єктів, яка втілилася в рішення про передачу їх колишнім господарям. Після цього, природно, виникло питання про Свято-Троїцьку церкву. Стояла вона з табличкою «охороняється державою» забута-занедбана й використовувалася ботсадом для зберігання інструментів та іншого добра. Не гірший варіант, якщо пригадати, що багато монастирів пустили під інтернати, а сотні інших схожих пам’яток архітектури були «перекваліфіковані» на склади для хімічних добрив. Після цього про їх відбудову ніхто вже й не думав.

Ботаніки — народ тихий, працьовитий, акуратний. Яку церкву одержали — таку парафії й передали. Причому не з власної ініціативи, а за рішенням згори, адже ботанічний сад — майно НАНУ. Академія, своєю чергою, виконувала державне замовлення.

Коли було підписано договір про передачу Свято-Троїцької церкви парафії, ботаніки інтелігентно, без жодного слова зібрали свої речі й віддали ключі. Спочатку вони навіть раділи сусідству. Бачилося їм у майбутньому щось на кшталт музею під відкритим небом у Пирогові, де діюча церква додає свого особливого колориту розміреному життю заповідника. До будівельників у чорних рясах звикли, ніхто особливо не здивувався, коли ті, ремонтуючи старе, побудували собі нове приміщення.

Монастир —це не лише служба в храмі…

Час дивуватися настав тоді, коли адміністрація та співробітники саду довідалися, що за їхньою ж адресою (вулиця Тимірязєвська, 1) зареєстровано чоловічий монастир. (Проте в парафії була зовсім інша адреса!) Як їм пояснили, для цього, крім ченців, потрібно небагато — храм і приміщення, в якому вони сплять і трапезують.

— Але хіба з вами ніхто не обговорював цього питання? — цікавлюся в заступника директора НБС, доктора біологічних наук Павла Мороза.

— Мабуть, не вважали за потрібне, — каже Павло Антонович. — Держкомітет у справах релігій без узгодження з Академією наук України й адміністрацією саду зареєстрував монастир за нашою адресою. Коли ми 1991 року передали парафії церкву, ніхто й слова не зронив про створення на цій території чоловічого монастиря. На території саду буквально на кожному квадратному метрі містяться унікальні рослинні екземпляри, зібрано колекції, які мають велике наукове значення, і перебування тут чоловічого монастиря абсолютно незаконне.

Указом Президента України 1999 року нашому ботанічному саду присвоєно статус Національного заповідника. Відповідно до законодавства, ботанічний сад — науковий об’єкт, заповідник, який охороняється законом. На його території заборонено діяльність організацій і установ, не пов’язаних із природоохоронною діяльністю. Одна річ — парафія, і зовсім інша — монастир. Йому потрібна територія для господарської діяльності, для будівництва нових корпусів...

Із ученими не згодні в Державному комітеті України у справах релігій. Микола Новиченко, перший заступник голови комітету, вважає, що проблеми взагалі не існує. Монастир зареєстровано 1996 року відповідно до чинного законодавства. За його словами, дирекція ботсаду свого часу підписала договір про передачу в оренду корпусу лабораторії монастиреві, отож нині не варто шукати винних. Микола Романович розповів, що він сам тричі їздив на Тимірязєвську і переконався: ботсадові ченці аж ніяк не заважають, свою територію старанно прибирають. Найкраще для обох сторін — вирішити питання по-хорошому. Що означає по-хорошому? Віддати монастиреві землю, яку він просить…

Цікавий момент — на той час ботсад був просто Центральним, статус національного заповідника він отримав 1999 року! Фахівці, котрі готували цей указ, просто не «помітили», що на його території зареєстровано об’єкт, який, за новими правилами, там аж ніяк не може залишатися. Адже будь-яку діяльність, крім природоохоронної, у заповіднику заборонено законом.

Побачити документ, що засвідчує згоду дирекції ботсаду дати притулок такому неспокійному сусідові, мені не вдалося. До речі, вивчаючи документи з цієї проблеми, зокрема й коментар Держкомрелігії, я ніде не надибала згадки про таку згоду на реєстрацію. Та й у дирекції НБС запевняють: їм досі не надали жодних документів, які підтверджували б законність перебування монастиря на заповідній території.

Навіщо вам документи, добродії вчені? Пройдіться територією саду, і ви їх побачите навіч. Точнісінько так само, як їх побачили співробітники київської прокуратури під час перевірки виконання природоохоронного законодавства. Після цього прокуратура передала розпорядження настоятелеві монастиря архімандриту Іоні з вимогою «ліквідувати несанкціоноване звалище деревних відходів та очистити самовільно зайняту земельну ділянку від заскладованих будівельних матеріалів, демонтувати розпочате будівництво складу пиломатеріалів, не допускати подальшого використання земельних ділянок та відновлення стародавніх місць поховань…» І далі: «За невиконання вимог Закону України «Про природно-заповідний фонд» настоятеля Свято-Троїцького монастиря архімандрита Іону притягнуто до адміністративної відповідальності за ст.91 Кодексу України про адміністративні правопорушення».

Чом так суворо повелася прокуратура з архімандритом? Сухою мовою казенного документа — знищено колекції вегели та жостеру, насадження цінних низькорослих сортів таволги, зрубано під корінь єдину азіатську черемшину — один із перших екземплярів ботсаду… Цей скорботний список співробітники НБС можуть продовжувати довго. На ділянці колекційних яблунь ченці забетонували доріжки і встановили хрест, стверджуючи, що на цьому місці колись був монастирський цвинтар. Кладовищ на цій території за останні триста років було більш ніж досить, але чи розумно їх реставрувати сьогодні на території національного заповідника? Співробітники ображені ще й тим, що ченці нерідко погоджуються зберегти насадження, але за вихідні дні встигають погосподарювати по-своєму. Укриті сивиною доктори наук занепокоєні: у настроях молодих ченців переважає правовий нігілізм, принцип уседозволеності й безкарності. Один із них вирішив привести на повідку кавказьку вівчарку на ділянку фруктового саду, де працювали жінки, аби вкотре довести, хто тут господар. Про те, що в сезон цвітіння ченці ламають бузок оберемками навіть із тих кущів, які щойно акліматизувалися й зацвіли вперше, сказано вже багато, але марно. Очевидно, ченці переконані, що, як і в колишні часи, тут усе належить їм. Правда, при цьому вони запевняють: уся територія — 117 гектарів — їх не цікавить.

П’ять пишемо, а що запам’ятовуємо?

А скільки ж цікавить? Однозначної відповіді я не почула навіть від архімандрита Іони.

— Монастир займав 60% площі ботсаду, — повідомив архімандрит. — Нас така велика територія не цікавить. Монастир не має наміру займати ділянки з унікальними насадженнями. Ми вимагаємо повернути приміщення, побудовані ченцями і для ченців, які нині використовуються не за призначенням. Це — три корпуси та кілька льохів. Ми хочемо, щоб нам повернули місце, де від початку містився Покровський храм.

— Але там, напевно, насаджені рослинні колекції?

— Стосовно колекцій, вони можуть сказати, що там щось унікальне, але це не захоплює ні сирингарій, ані розарій. У нас є 5 гектарів, нам їх цілком достатньо. Багато парафіян зголошуються вступити в монастир. Але через брак приміщень ми їх прийняти не можемо.

— Статут монастиря передбачає господарську діяльність. Чим ви займатиметеся?

— У місті господарська діяльність неактуальна. Живемо за рахунок парафіян. Можливо, буде іконописна, ювелірна майстерня, вишивання.

— Існує протистояння монастиря й ботанічного саду. Чи можна мирно залагодити конфлікт?

— Монастир уже зареєстровано — хоче того ботсад чи ні. Юридично вони не мають рації.

— Ви кажете, що в монастиря є п’ять гектарів, а хіба землевідведення вже зроблено?

— Землевідведення, природно, немає, бо ця територія заповідна. Ми чекаємо постанови про відведення землі й повернення об’єктів, які раніше належали монастирю. Така постанова вже готується.

Заповідне й заповітне

Дивно, а в управлінні заповідників Міністерства екології та природних ресурсів України переконані, що Національний ботанічний сад перебуває під надійним захистом держави. «Статус національного заповідника було присвоєно президентським указом, і цим усе сказано. І ніхто з органів виконавчої влади, навіть Кабінет міністрів, не має права змінювати цей статус або передавати комусь землі заповідника», — прокоментував ситуацію заступник начальника управління Володимир Прокопенко.

У монастирі посилаються не на закони, а на законників, точніше — законодавців, народних депутатів. Деякі з них не шкодують депутатських бланків і надсилають свої запити до всіх інстанцій. Багато їх зібралося в міській прокуратурі, схоже, саме вони стали поштовхом для перевірки природоохоронної ситуації, яка завершилася зовсім несподівано — розпорядженням архімандриту виправити допущені порушення.

Мимоволі напрошується висновок про те, що ситуація, коли на території національного заповідника протягом семи років привільно почуваються ченці, може багатьох наштовхнути на думку зробити подібне. Чому б і ні, позаяк закон мовчить?..

І, треба сказати, бажаючі знайшлися. Це засвідчують події в столиці — на початку весни ченці Свято-Введенського монастиря УПЦ МП безкарно видворили на вулицю Інститут демократії імені Пилипа Орлика. Під час Страсного тижня перед Великоднем здійснено самозахоплення археологічного корпусу Києво-Печерського заповідника. Ченці Києво-Печерської лаври заварили металеві вхідні двері зсередини й почали господарювати в кабінетах істориків та археологів. Оскільки вікна першого поверху загратовано, молодики в рясах пробираються в корпус через вікно другого поверху, приставивши до нього дерев’яну драбину… Прибувши, охоронці порядку суворо запитали: «За яким правом?» Ченці дружно відповіли: «За законом!» І показали при цьому ксерокопію торішнього указу Президента…

Провінція також не відстає. У Новгород-Сіверському на Чернігівщині своя колізія — Спасо-Преображенський монастир УПЦ Московського патріархату попросився відправити різдвяну службу в будинку музею «Слова о полку Ігоревім» (він міститься у приміщенні колишньої церкви). Райадміністрація дозволила. Але минали дні й місяці, а ченці не звільняли зали музею в надії на те, що незабаром будинок належатиме їм. До слова, статус музею «Слова о полку Ігоревім» — історико-культурний музей-заповідник.

Чи залишаться наші заповідники заповідними? Очевидячки, деякі монастирі пробивають собі дорогу до храму, прикриваючись, як щитом, указом Президента України від 21 березня 2002 року. Він вимагає подолати негативні наслідки антирелігійних кампаній в СРСР і відновити порушені права. Водночас цим указом Кабмін зобов’язаний розробити шляхи розв’язання даної проблеми. І хоча уряд ще нічого конкретного не запропонував і займатися самодіяльністю в заповіднику нікому не дозволено, указ зробив свою справу.

На початку квітня ц.р. відбулася зустріч президента Національної академії наук України Б.Патона, директора Національного ботанічного саду Т.Черевченко й настоятеля Свято-Троїцького монастиря архімандрита Іони. Говорили кожен про своє заповітне, а точніше — заповідне. Монастир настійно вимагає виділити йому п’ять гектарів землі в центрі ботсаду та ще «шматочок» — 30 соток біля Звіринецьких печер. При цьому співрозмовники посилалися на укази Президента. Учені — на той, який 1999 року присвоїв ботсадові статус національного, а настоятель монастиря цитував багатообіцяючий указ 2002 року. Так і розійшлися, незадоволені одне одним...

Фахівці Міністерства юстиції України та природоохоронної прокуратури, до котрих я зверталася за коментарем, одностайно відповіли: усі права на боці ботсаду.

Київський природоохоронний прокурор Анатолій Бондар звернув увагу на те, що в президентському указі 2002 року немає жодного слова про землю взагалі та її передачу релігійним общинам зокрема. Відповідно до чинного законодавства, релігійні організації мають право на землю лише на підставі оренди, без права власності. Отож Свято-Троїцький Іонинський монастир не має ніякого права вимагати собі навіть малу частину території заповідника. А конфлікти, на думку прокурора, виникають через те, що один указ або закон суперечить іншому.

Напевно, такі відповіді заспокоюють керівництво Національної академії наук і Національного ботсаду. Їм радять подати до суду й відстояти статус національного заповідника. Але колектив добре пам’ятає, чим закінчилася перевірка спеціальної комісії, створеної з ініціативи Академії наук і проведеної торік. За те, що монастир без будь-якого дозволу й погодження з Держархбудконтролем побудував двоповерховий братський корпус із підвалом, перепало адміністрації ботсаду. Фахівці міського КРУ, які перевіряли діяльність ботсаду, виявивши самобуд на території заповідника, розпорядилися прийняти цю споруду на баланс НБС (а стоїть вона, між іншим, у «зсувонебезпечній» зоні). До того ж адміністрація ботсаду має пройти всі інстанції, а можливо, і сплатити штрафи, щоб узаконити «підкидька».

І хоча не заведено ходити зі своїм статутом у чужий монастир, водночас не вважається за сором прийти з ним у національний заповідник...