Атомна війна в ефірі й під килимом

У це важко було повірити: перед телекамерами сидів прем’єр Юрій Єхануров, а поруч з ним... президент НАНУ академік Борис Патон. Майже як у старі радянські часи, коли «наука й партія були єдині»! Таке при Кучмі неможливо було уявити навіть у кошмарному сні — на ритуальних зборах з приводу інновацій президенту академії влада визначала таке місце в президії, щоб його важко було помітити за могутніми спинами адміністративних функціонерів. Невже поява президента НАНУ на телеекрані поруч з однією із перших осіб держави — важливий символічний знак, який означає: відтепер велика наука стане дороговказом для нового уряду в складних хитросплетіннях сучасного розвитку країни?..

Нещодавно українське суспільство, яке достатньо втомилося від нудної передвиборної кампанії, розбудили голосними істериками з приводу озвученого президентом наміру побудувати Централізоване сховище для відпрацьованого палива АЕС України. І, неначе за командою, низка різноманітних політичних команд почали прицільний обстріл пропозиції. До речі, повідомлення Віктора Ющенка не така вже й новина. Проблема давно обговорювалася вченими. Кілька урядів, в тому числі Януковича і Тимошенко, вже доклали рук до реалізації цієї програми.

Чому ж зелені і червоні, білі з червоним серцем та біло-синьо-червоні без серця влаштували бурхливі протести з приводу контракту між НАЕК «Енергоатом» та американською фірмою Holtec International? Невгамовна «пташка-балакун» СДПУ(о) Нестор Шуфрич перевершив самого себе у виверженні потоків плутаних звинувачень.

Очевидно, певне світло на коріння суперечливої риторики Нестора Івановича можуть пролити матеріали з російської преси, пов’язані з відвіданням 31 січня атомним міністром Сергієм Кирієнком м. Желєзногорська Красноярського краю. Тут знаходиться гірничо-хімічний комбінат (ГХК), на якому й відбувається збереження та подальша переробка відпрацьованого палива АЕС України. Під час зустрічі з громадськістю міста керівник «Росатому» відверто розповів, що не ввозити відпрацьоване ядерне паливо (ВЯП) із Болгарії й України Росія собі дозволити не може, оскільки якщо ввезення припиниться, через півроку ГХК... стане банкрутом. Україна за рахунок відправлення нашого ВЯП до Росії фактично інвестує в розвиток ядерно-промислового комплексу Росії від 40 до 60 млн. дол. на рік. Щоб виправити це кричуще марнотратство, українські фахівці запропонували терміново розпочати створення централізованого сховища (ЦХ) відпрацьованого палива для Рівненської, Хмельницької та Південно-Української АЕС, призначеного для тривалого (50—100 років) збереження ВЯП в Україні. Наші сусіди — угорці, словаки, чехи, фіни, — котрі вміють рахувати бюджетні кошти, перестали відправляти відпрацьоване паливо до Росії, а зберігають його у себе. Це значно дешевше, та, крім того, в перспективі відпрацьоване паливо (в якому нинішнього рівня технологій використовується всього кілька відсотків урану) може стати найціннішою енергетичною сировиною для ядерних реакторів нового покоління — адже технології не стоять на місці.

Чому ж природне рішення українських фахівців з організації ядерного сховища, озвучене президентом, викликало такі бурхливі протести в об’єднаних есдеків? Невже палке бажання не дати розоритися комбінату в Желєзноводську — достатня причина для того, щоб Україна не вчинила зі своїми відходами як дбайливий господар?..

Утім, до дивної поведінки Нестора Івановича вже час звикнути. За зовнішнім наївом, як правило, стоїть розрахунок. Дивує інше — чому партії, котрі зазвичай більш коректно оперують фактами, підхопили шиту білими нитками інформацію та почали транслювати її далі?

Так лідер зелених заявив, що атомна енергетика — учорашній день. Звідки він це взяв? А як же вирішити проблему парникових газів, не використовуючи енергію ядра на даному етапі науково-технічного прогресу? І як щодо сучасної вартості органічних енергоресурсів, якими в нашому регіоні володіють винятково країни з авторитарними режимами або «керованою демократією»? Як вирішити питання енергетичної незалежності нашої держави від їхніх «невиколупаних із носа» цін та вкрай нервового ставлення до персоналій верхнього ешелону українського політикуму?..

Сергій Курикін, екс-міністр охорони природи, раптом порекомендував ядерникам замість централізованого сховища будувати сховища для ВЯП на кожній із діючих станцій. На його погляд, це мінімізує ризики, пов’язані з транспортуванням ВЯП по Україні. А що тоді робити з неминучими ризиками за реалізації подібної схеми під час перевезення ВЯП із Хмельницької, Південно-Української і Рівненської АЕС до Росії? До того ж після 2010 року до нас із Росії повертатимуться високоактивні ядерні відходи і теж залізницею.

Там, де підводить елементарна логіка, починається примітивне шоу з киданням яєць у Верховній Раді. Зазвичай урівноважений Віталій Кононов колись журився через те, що позичив відомому «бомбардиру» Корчинському 200 доларів, які той витратив на організацію метання майонезу в пана Сороса. На жаль, цього разу лідера зелених цілком не бентежило те, що він пішов слідами близького сусіди по офісу.

Але, мабуть, найбільш дивною у цій непривабливій свистоплясці виглядає участь Юлії Тимошенко. Раніше її відрізняло коректне ставлення до науки та думки вчених. Саме під час її прем’єрства зроблені перші реальні кроки до диверсифікації постачань ядерного палива (проект кваліфікації ядерного палива фірми Westinghaus на Південно-Українській АЕС) і відродження ядерно-паливного циклу України (меморандум із фірмою AREVA про співробітництво в галузі використання ядерної енергії). За сміливі зусилля з руйнування бартерних схем в галузі ядерної енергетики її партію на виборах 2002 року підтримали мешканці всіх міст-супутників українських АЕС. Тому прес-конференція 20 лютого лідера блоку свого імені, де вона виступила проти будівництва Централізованого сховища ВЯП, здивувала багатьох. Особливо вражала поверхова аргументація, цілком запозичена з медіаресурсів СДПУ(о)...

У розпал цієї атомної битви Юрій Єхануров відвідав Фізико-технічний інститут у Харкові, де пролунали фрази, які свідчать про те, що прем’єр тільки укріпився в намірі підтримувати будівництво централізованого сховища ВЯП. Водночас у нього накреслились дуже істотні зміни щодо розробки замкненого ядерно-паливного циклу з переробки урану в Україні. Можна припустити, що не випадково трансформації в позиції прем’єра відбулися після відвідання українського мозкового центру ядерної фізики. Кореспонденти «ДТ» зустрілися з генеральним директором національного наукового центру «Харківський фізико-технічний інститут», академіком НАНУ Іваном НЕКЛЮДОВИМ.

— Іване Матвійовичу, сьогодні ядерна енергетика і наука стали об’єктом докладання зусиль для різних політичних угруповань. Які реальні перспективи очікують українську ядерну енергетику в найближчому майбутньому?

— На нинішньому етапі розвитку ядерної енергетики потрібні величезні гроші для кожного наступного кроку вперед. Це різко зменшило наші шанси як серйозних гравців на світовій арені. Навіть американці, котрі свого часу під впливом громадськості дещо послабили зусилля на окремих напрямках, швидко відстали та почали поступатися Росії в реакторобудуванні. А почалося усе з того, що президент Картер відмовився від ядерної програми. Зараз її знову відновлюють у США. Ми теж достатньо наробили дурниць. Навіщо нам потрібні нові?

— Нині в країні дуже гостро обговорюється питання про необхідність певної самостійності в ядерній енергетиці. Як її варто домагатися?

— Наша країна — велика ядерно-енергетична держава. Мені неприємно, коли Україну з погляду ядерної енергетики ставлять на одну дошку, наприклад, із Лівією, Словенією чи В’єтнамом. На чотирьох АЕС України працюють 15 енергоблоків ВВЕР із загальною встановленою потужністю 13835 МВт. Нам і надалі необхідно розвивати атомну енергетику. Але для цього насамперед варто подбати про розвиток атомної науки та техніки, тоді не лякатимуть жодні реальні чи вигадані загрози. В останні два роки в нас з’явилася державна програма фундаментальних і прикладних досліджень з проблем використання ядерних матеріалів, ядерних і радіаційних технологій у сфері розвитку галузей економіки на 2004—2010 рр. Уперше за довгий час на атомну науку звернули увагу, хоча й виділили коштів у значно меншому обсязі, ніж обіцяли. Коли ж ядерною наукою взагалі не займатися, то дійсно доведеться передати цю справу, наприклад, росіянам або американцям. А цю галузь не можна випускати зі своїх рук.

Важливо, що нині ядерна наука в Україні зміцніла, у НАЕК «Енергоатом» є прекрасні фахівці, особливо на самих атомних станціях. Багато вчених-ядерників та інженерів, які раніше виїхали до Росії, зараз повернулися. Важливо, що на високому рівні відбувається підготовка нових фахівців в інститутах Києва, Одеси, Севастополя, Харкова.

Фізико-технічний інститут у радянські часи нібито вважався в Академії наук, а насправді належав Мінсередмашу. Після розпаду Союзу в нас замінилося кілька господарів, нас зробили Національним науковим центром, проте лише два роки тому, коли Борис Євгенович Патон узяв нас під своє крило, ожили. Принаймні з’явилося стабільне фінансування.

Проте максимально розвиваючи своє, не можна поривати зв’язки з російськими фахівцями. Не варто забувати, що всі реактори в нас радянські і нам без Росії не обійтися. Це просто недоцільно.

— Але така однобічна орієнтація може зіграти і вже неодноразово грала з нами злий жарт в різних галузях, і в ядерній в тому числі. Наприклад, на тендері з оцінювання ресурсу станцій наші спеціалісти погоджувалися провести її за три мільйони гривень, а виграли тендер росіяни... за три мільйони євро. Шкода, бо оцінювання залишкового ресурсу могли б зробити й наші фахівці, використовуючи базу даних за зразками-свідками та розрахунковими кодами, які були передані колегами із Заходу. Що ж це за тендер?

— Напевно, і такі приклади є, але що поробиш? Треба суворіше стежити за проведенням тендерів. Мені, наприклад, не подобається, що будівництво ЦСВЯП у результаті тендера здійснюватиме американська компанія Holtec International, а не наші компанії на чолі з ЗАТ «Укратоменергобуд». Якщо ж порівняти те, що пропонують переможці тендеру американці, і те, що пропонують наші компанії, то відмінностей мало. Але в нашому проекті відомі всі деталі, і за його реалізації ми були б незалежні, а в тому, що пропонують американці, багато чого є невідомого. А це вже залежність. Навіщо це було зроблено?

Але я впевнений, що в майбутньому атомна енергетика у світі матиме єдиний орган управління, який і вирішуватиме всі завдання, пов’язані з її розвитком. Зараз ситуація анекдотична: кожна країна, яка одержала атомний реактор, відразу ж намагається ізолюватися та зробити самостійно все аж до ядерного циклу. Це просто нераціонально...

— Тобто, на ваш погляд, Україна не має перспективи з реалізацією замкнутого паливного циклу?

— До нас у Фізико-технічний центр приїжджав Юрій Іванович Єхануров, і це питання обговорювалося з нашими фахівцями. В Україні великі можливості та величезні перспективи — багато урану, цирконію. На атомну енергетику нам урану вистачить, принаймні, до запровадження в структуру атомної енергетики швидких реакторів. Зараз ми уран видобуваємо і продаємо, все інше робиться в Росії.

— Але чи зможемо ми самі взятися за повний ядерний паливний цикл, про який до відвідання вашого інституту неодноразово говорив український прем’єр-міністр?

— У нас є певні можливості, але зараз ще немає реальних умов для створення власного замкнутого циклу. Крім того, відомо, на які труднощі на цьому шляху наразився Іран. У таку ж безглузду ситуацію можемо потрапити й ми. За статусом Україна — не ядерна держава, у нас і до замкнутого ЯПЦ багато важливої роботи. У нас прекрасні перспективи з виробництва цирконієвих сплавів і прокату. Тут ми майже монополісти. Ми представили на різні виставки злитки цирконію, сплавів, але, на жаль, до виробництва не доходимо. І все тому, що немає фінансування. Щодо ядерного циклу, то цю програму було прийнято ще в середині 90-х років. Але вона фінансувалася на 30 відсотків. А це гірше, ніж зовсім не фінансувати...

Ми не використовували можливості, які нам надавалися у виробництві ядерного палива, коли було укладено союз — Казахстан, Росія, Україна. Після реалізації цього проекту ми мали б у Казахстані одержувати готові паливні таблетки. Але знову ж таки Україна жодної копійки не виділила на спільний проект. Що ми виграли — чи то від байдужності, чи то від протистояння?

— Зараз пожвавилися контакти — приїхав С.Кирієнко, експертна група в рамках російсько-української підкомісії з ядерної енергетики обговорювала стан справ у цьому проекті. Побували в нас американські ядерники, французькі. Чи може Україна пограти на цьому і домогтися вигідних умов з Росією?

— Вона грає і дуже успішно. У нас є альтернатива — вже шість зборок фірми Westinghaus стоять на Південно-Українській АЕС. Офіційно прийняте рішення про продовження проекту і про постачання до реактора ще 42 ТВС.

— Американські не дорожчі російських?

— Поки що, може, й не дорожчі, бо йде процес заманювання клієнта, а що далі буде — побачимо. До плюсів варто віднести і те, що дванадцять українських фахівців навчалися та працювали на американській фірмі і змогли опанувати технологію проектування ядерного палива й активних зон реакторів, застосовуваних у Westinghaus. Це дуже важливий досвід...

— Радянські реактори стоять на багатьох АС у Європі. Якого типу реактори варто купувати Україні для нових ядерних енергоблоків?

— Атомна станція з російськими ВВЕР у Фінляндії визнана найкращою у світі, і зараз фіни продовжують термін її роботи. Проте тендер на подальший розвиток станції виграли французи. Напевно, росіяни слабко уявляли свої нові розробки. Але Україна, ймовірно, орієнтується на російські ВВЕР, оскільки ми до них звикли, і вони дуже надійні.

— А які перспективи в нашого атомного машинобудування в новому атомному ренесансі?

— Переконаний, що дуже великі перспективи має харківський завод «Турбоатом». Підприємства, які випускають автоматичні системи управління АЕС, також зарекомендували себе як конкурентоспроможні. С.Кирієнко під час візиту до України говорив про те, що в Росії будуватиметься близько 20—30 атомних блоків, і вони сподіваються в їхньому оснащенні на продукцію харківського «Турбоатому», а не аналогічного заводу в Санкт-Петербурзі. У Росії розроблено ВВЕР-1500. Наш турбінний завод вже готовий випускати турбіни для нових реакторів. Це колосальне замовлення, і нам не можна його скидати з рахунків.

Україна також повинна буде побудувати 10—12 реакторів у найближчі десять років, оскільки у нас, починаючи з 2011 року, закінчується проектний термін експлуатації дванадцяти блоків. Є перспектива продовжити його років на десять. Та все одно про будівництво нових реакторів потрібно думати вже зараз, бо воно триває десять, у кращому випадку сім років.

— А які перспективи з переробкою відпрацьованого ядерного палива? Наскільки можна розраховувати у цій справі на реактори на швидких нейтронах?

— Зараз Росія досить далеко (далі інших світових ядерних держав) просунулася з розробкою реакторів на швидких нейтронах, наприклад, БН-600, БН-800. Їхній запуск у нас багато в чому вирішить проблему з відпрацьованим паливом — його можна завантажувати в такі реактори. А з відходами, які залишаються після швидких реакторів, поводитися простіше — їх залишається набагато менше.

Тож потрібно будувати сховища, а не віддавати ВЯП комусь і ще платити за це гроші. Це нам невигідно. Але ми й раніше віддавали відходи не від кращого життя — на АЕС були близькі до заповнення приреакторні басейни витримки. Зараз лише на Запорізькій АЕС побудували сухе тимчасове сховище ВЯП і таким чином для себе вирішили складне завдання. Це, до речі, конкретна відповідь тим, хто активно бореться з будівництвом Централізованого сховища для відпрацьованого палива в Україні.

У ННЦ ХФТІ під керівництвом професора О.Бакая розробляється дуже перспективний проект швидкого реактора — рідинно-сольовий ядерний реактор. До втілення його у працюючий виріб ще далеко, але це цікавий проект із погляду спалювання відпрацьованого палива. Крім того, у нашому інституті є багатообіцяючі наробки щодо тепловидільних елементів високотемпературних газових реакторів (ВТГР). Ми ще в радянські часи були головною організацією в країні з тепловидільних кульових ТВЕЛів для ВТГР. Така ідея реалізована в Німеччині. Зараз наближується до її втілення Японія та Китай. І хоча ми через нестачу фінансування змушені були взяти тайм-аут в останнє десятиріччя, наші розробки досі конкурентоспроможні. Торік у Харкові була нарада МАГАТЕ. Західні спеціалісти, познайомившись із нашими досягненнями в цьому напрямі, відразу ж оцінили їхню перспективність. Україна після цього була офіційно запрошена до комісії МАГАТЕ з високотемпературних газових реакторів. Нас уже навіть включили в спільні розробки.

— Припустімо, що про ядерну енергетику в Україні не забудуть відразу ж після виборів і вам виділять кошти для серйозної роботи. З чого потрібно почати, щоб наша країна найефективніше почала розвивати атомну галузь?

— Найреальніше — довести до промислового виробництва в Україні цирконієві сплави та прокат із них. Це найважливіший елемент ядерного машинобудування. Усі умови для цього у нас є: де плавити, катати, тягти труби. У нас достатньо унікальних цирконієвих рудників. Потрібно розвивати й видобуток уранових руд. Загалом, необхідно розумно відновлювати те, що в нас було напрацьовано. Слава Богу, з’явилися сховища ядерних відходів — запорізьке, наприклад. Сюди треба вкладати кошти. У нас усе вийде!

Крім того, потрібно продовжити термін роботи наших старих ядерних реакторів. До речі, це не лише наша проблема — у США працює понад 100 ядерних блоків, і близько 30 тих, які відпрацювали свій термін, уже закрито. Проте американці продовжують термін їхньої роботи. У водо-водяних реакторах (ВВЕР) саме корпус найбільш схильний до ризику. Має бути впевненість у тому, що він не зруйнується при будь-яких ситуаціях. От над цим зараз працюють американські ядерники.

Цією ж проблемою серйозно займаються й українські вчені. Підраховано: якщо вдасться продовжити роботу блоку на двадцять років (а для цього потрібно вкласти 70—80 млн. дол.), ми виграємо 1 млрд. 200 млн. дол. на кожному блоці. Першими реакторами, термін роботи яких доведеться продовжувати, стануть рівненські ВВЕР-440. Але вони, на мій погляд, пройдуть випробування, і вдасться одержати ліцензію.

— В той час, коли у Європі усі, за винятком хіба що Австрії, голосують за ядерну енергетику, в Україні, де вона, можливо, єдиний порятунок, маргінальні партії організовують «рухи» проти. Чи збираються ядерники взятися за вкрай важливу справу — донести до народу свої плани, поінформувати про досягнення, попередити про реальні небезпеки, чи вони думають, що цим повинен займатися хтось інший?

— Зараз реактори працюють досить надійно — це говорить саме за себе. Мені здається, не має бути якихось несподіваних пригод.

— Дежавю якесь... Колись один із авторів цієї публікації вже запитував академіків Боголюбова, Александрова і навіть Сахарова: чи можна очікувати неприємностей від атомної енергетики? І вони за п’ятнадцять років до чорнобильської катастрофи в один голос стверджували: аварія виключена. Александров навіть клявся, що реактор можна розмістити під ліжком — настільки він безпечний. Зараз, після Чорнобиля, усе ж таки потрібно розповісти народу, що в ядерників у загашнику...

— Але справа в тому, що Александров мав рацію! У тій катастрофі головну роль відіграв людський чинник. Подібні реактори працюють досі під Санкт-Петербургом, і, слава Богу, жодних аварій! Звичайно, вони удосконалені та стали більш безпечними, але вони такі ж самі. Гадаю те, що АЕС екологічно чисті, працюють надійно і без збоїв — найбільш переконливе підтвердження того, що ядерною енергетикою потрібно займатися всерйоз, а не робити з неї пугало чи предмет для спекуляцій.