Абсолютна заповідність vs Людина

Будь-яку гарну ідею за бажання можна довести до абсурду, що спостерігаємо на прикладі заповідної справи України. Хоч як це дивно, але збереженню заповідників загрожують їхні завзяті захисники - прибічники так званої концепції абсолютної заповідності. Про "абсолютну заповідність" можна знайти чимало книжок, брошур буклетів та статей. Вже кілька років поспіль ряд "екоактивістів" торпедують українські заповідники, Національну академію наук України, Міністерство екології та природних ресурсів України, намагаючись правдами і неправдами впровадити цю концепцію в заповідну справу України. Кілька рядків про історію заповідної справи в Україні допоможуть читачеві зрозуміти ситуацію.

Ще за часів імператорської Росії, посилаючись на західні ідеї, прогресивні представники інтелігенції запропонували створити в Росії щось на зразок американських національних парків. Першим слово "заповідник" запропонував понад 100 років тому відомий біолог Г.Кожевников. Саме його прогресивні на той час висловлювання сьогодні намагаються покласти в основу "концепції абсолютної заповідності": "Звісно, поряд із цілковито відданими на волю долі заповідними ділянками, можуть бути і заповідні ділянки іншого типу з метою розмноження дичини, де допускається регулювання природних умов. Проте це ніяк не применшує потреби мати заповідні ділянки в строгому значенні цього слова, де було би відсутнє будь-яке втручання людської діяльності"; "Стосовно флори необхідно відмінити прорубування просік, підчищення лісу, навіть сінокіс і вже, звісно, всякі посіви і посадки. Не треба нічого прибирати, нічого додавати, нічого поліпшувати. Треба полишити природу самій собі і спостерігати результати". "У природі діють такі потужні саморегулювальні сили, що нам зовсім не потрібно непокоїтися, що порушиться рівновага. Тільки полишивши природу самій собі, можемо ми вивчати її закони". Концепція передбачає заборону на території будь-яких господарських, регуляційних та інших заходів. Відповідно до неї заповідник - це природна лабораторія, в якій можна спостерігати за природними процесами без жодного втручання людини.

Г.Кожевников та інші природоохоронці закликали державу створювати заповідники - великі за площею непорушені ділянки дикої природи, якої на той час в Російській імперії справді було чимало. Крім того, Г.Кожевников, будучи безперечно Гуманістом з великої літери, пропонував також створювати заповідники для збереження тих невеликих народів, які рясно населяли тогочасний Сибір, Поволжя та Далекий Схід. Про це він навіть доповідав на світовій конференції з охорони природи в 1913 році. Проте жодного заповідника ні "для заповідності" ні для "тубільних народів", створити так і не вдалось. Лише у віддалених східних районах імперії створили заповідники для охорони соболя, та й ті - з метою підтримання ресурсу цього цінного хутрового звіра. Імперія розвалилася, і вже революційно налаштовані природоохоронці продовжили справу створення заповідників.

На теренах України в 1919 р. природоохоронною територією під назвою "народний заповідний парк" оголосили "Асканію-Нова", а у 1921-му - "державним рибним заповідником" - "Конча-Заспу". Створення кожного заповідника вже майже століття лишається непростим завданням, тому тільки завдяки відчайдушним зусиллям у різні роки вченим, інтелігенції вдавалося добитись заповідання найцінніших куточків. Зазвичай це місця, відомі серед науковців як ділянки скупчення рідкісних видів рослин та тварин, або цінні з інших причин. Одне слово, від 1908 року і понині жоден заповідник в Україні не створювався з метою втілення ідеї абсолютної заповідності, яка завжди лишалася красивою філософською ідеєю. Фактично створення всіх заповідників було й є заходом порятунку популяцій рідкісних видів флори і фауни. До набуття охоронного статусу всі степові заповідники були пасовищами, а лісові -лісами, в яких велося лісове господарство. Надання цим територіям заповідного статусу зупинило там непомірну господарську діяльність, але не зробило їх дикою природою. Будь-який вид рослин або тварин, задля збереження якого створили той чи інший заповідник, зберігся тут в умовах, створених за попереднього господарювання. Наприклад, якщо в степу випасати забагато копитних, вони стануть загрожувати збереженню рідкісних рослин. Але якщо їх прибрати зовсім, а до того ж ще й заборонити сінокоси, - степ заросте кущами, деревами, серед яких немало рослин-чужинців, що нині заполонили Україну. Для будь-якої рідкісної рослини, яка існувала, скажімо, в умовах випасу худоби або сінокосіння, повна відмова від таких заходів стане не довгоочікуваним полегшенням, а, навпаки, - новими умовами, в яких вона навряд чи виживе. За своєю природою класичний степ, де домінують злаки - це пасовищна екосистема, і її формування, еволюційний розвиток відбувалися в умовах випасу тварин. Доведено, що і луки, якщо їх не викошувати і не випасати на них, зникнуть, а в цих екосистемах теж трапляється ряд рідкісних видів. То що, такі типи екосистем не потрібні в заповідниках?

В останні роки ідеї "абсолютної заповідності" були "гальванізовані" Київським еколого-культурним центром, який наполягає на необхідності оголосити в існуючих заповідниках "абсолютно заповідний" режим. Абсолютна заповідність- це не режим, це відсутність будь-якого режиму.

Окремими захисниками природи за взірець береться ситуація із заповідниками у нашого північно-східного сусіда, де збереглися безмежні масиви незайманих лісів і цілинних степів, а площі самих заповідників величезні. В Україні ж не залишилося природних не порушених людиною ділянок. Тому наші навіть найбільші за площами заповідники сильно фрагментовані на окремі, менш порушені ділянки, що оголошуються заповідними. Саме такі ділянки зазнають найбільш негативного впливу від агресивного оточення. Це і проникнення інвазійних (інтродукованих) видів рослин і тварин, забруднення повітря і грунту внаслідок діяльності людини та ін. Все це й призводить до втрати екосистемами можливості природного самовідновлення, і розвиток їх відбувається за іншим, спотвореним сценарієм.

На наше переконання, охорона рідкісних рослин і тварин має здійснюватись і здійснюється за рахунок збереження певного режиму оточуючого їх середовища, зазвичай індивідуального, який швидше за все не влаштує всіх водночас. Ховрахи, що мешкали в степах, після їх заростання "перебрались" на грунтові дороги, риючи нори між дорожніми коліями. Єдиний в Україні ендемічний рід рослин цимбохазма дніпровська зникає за відсутності ерозійних ділянок і змикання травостою. Багато рідкісних орхідей ростуть у перехідних умовах на межі природних та порушених угруповань, що знайшло відображення у теорії "відтіснення реліктів". Грифи в Кримському заповіднику збереглися тільки тому, що їх щодня підгодовують, оскільки на навколишніх забудованих територіях і в горах їхня харчова база - падло диких копитних - відсутня. Тут - на 500 гектарах - за умов абсолютної заповідності повністю відтворити природний харчовий ланцюг просто неможливо, її впровадження матиме прямо протилежний від очікуваного ефект. І таких прикладів немало, тому саме такі природоохоронні установи, як заповідники, повинні забезпечувати збереження цих цінних компонентів, а не пасивно спостерігати за процесами їх зникнення.

Відповідно до чинного законодавства, діяльність або бездіяльність адміністрації заповідника, що призводить до зникнення рідкісних видів, повинна тягти за собою досить сувору відповідальність. Наприклад, для охорони найбільшої популяції бабака в 20-х роках минулого століття було створено два заповідники: "Стрільцівський степ" та "бабаковий" заповідник у Великобурлуцькому районі Харківщини (цей не пережив сталінської ліквідації заповідників ще у довоєнний період). Бабак живе лише в пасовищних екосистемах з досить низьким травостоєм, де він, піднявшись на задні лапи, може легко контролювати навколишню територію. Варто припинити випас та дозволити високотравним злакам і кущам піднятись над степом - і бабак покине "насиджене місце". Після введення режиму "абсолютної заповідності" більшість унікальної популяції бабаків "Стрільцівського степу", задля якої територію охороняли понад 80 років, перебралась із заповідника на випаси до сіл Великоцьк та Криничне і навіть у двори місцевих жителів. Хто повинен відшкодовувати збитки, коли тварини чи рослини, заради яких створювали заповідник, зникають з цієї території?

На практиці така відповідальність за скорочення чисельності і навіть зникнення з території заповідника виду, занесеного до Червоної книги, чи рослинного угруповання, занесеного до Зеленої книги, не настає. Але адміністрація заповідника може бути покарана, якщо встановлено факт вирубування рослин-чужинців, боротьба з якими безжально ведеться у країнах Західної Європи. Де тут логіка?

Щоб зрозуміти, до яких наслідків можуть призвести полишення сучасних заповідників напризволяще, слід все ж таки дослухатися до науковців. Уявлення Кожевникова про досягнення рівноваги у природних екосистемах, що повинні як губка насичуватися і зберігати видове різноманіття, не підтвердилися, бо такий розвиток іде за іншими термодинамічними законами, згідно з якими екосистеми не можуть існувати у стабільному стані, а весь час змінюються. При цьому відбувається наростання конкуренції і витіснення рідкісних видів, тому вони і потребують захисту. Рушійною силою цього процесу є зміна енергетичного потенціалу екосистеми. Щоб зберегти існуючий стан екосистеми, необхідно забирати певну частину енергії екосистеми.

У степах, трав'янистих неурівноважених екосистемах, створюється критична ситуація, оскільки надлишок енергії тут акумулюється в ґрунті, змінюючи його властивості: насиченість гумусом, азотом, вологість, кислотність тощо. Це призводить до появи різнотрав'я, кущів, заростання агресивними деревними рослинами. До освоєння степів людиною надлишок енергії тут вилучали дикі травоїдні тварини. В освоєних степах їх змінили домашні копитні. Спроба зберегти степи без вилучення надлишків енергії створила для степових заповідників доволі складну проблему. Особливої гостроти вона набула ще в 1960-ті роки, коли з'ясувалося, що через відсутність випасу в умовах абсолютного заповідання починає втрачатися сам степ. Відомими вченими-степознавцями Є.Лавренком, Г.Біликом, В.Осичнюком було запропоновано ввести сінокосіння, але це кардинально ситуації не змінило - залуження та закущення степових ділянок сьогодні набирає темпів. Це стимулюється і кліматичними змінами. Ми втрачаємо степові екосистеми. Виникає дилема: чи повинні ми охороняти в заповідниках види й угруповання, заради яких створювався заповідник, чи лише спостерігати за процесами змін, в результаті чого сформуються тривіальні чагарникові, а далі лісові угруповання? Згідно з Декларацією ООН, прийнятою в Ріо-де-Жанейро (1992), акцент в охороні природи зміщується саме на збереження біологічного та ландшафтного різноманіття. Такий підхід, по суті, суперечить режиму абсолютної заповідності, і в багатьох країнах Західної Європи від неї відмовилися, адже форма абсолютної заповідності суперечить ідеї, меті, яка ставилася під час створення заповідників.

Є кілька варіантів розв'язання цієї проблеми: випас, сінокосіння, навіть періодичні контрольовані пали в степах для вилучення надлишкової біомаси і збереження форм біорізноманіття, заради яких створювався певний заповідний об'єкт. Але чинне законодавство забороняє будь-яке втручання в природні процеси на території заповідника. Заповідні об'єкти, кожен з яких унікальний, потребують не уніфікації підходів до їх діяльності, не введення абсолютної заповідності, а розробки положення, менеджмент-плану функціонування з урахуванням специфіки кожної конкретної території. Основне завдання заповідників - збереження біорізноманіття, а не реалізація якоїсь філософської концепції. Для степових заповідників необхідне введення регуляторних механізмів на основі досягнень сучасних наукових досліджень, а не штучної ізоляції заповідника від усього зовнішнього світу.

На відміну від степів, лісові екосистеми розвиваються за іншим принципом і характеризуються високою стабільністю, бо великі запаси енергії тут акумулюються у деревостанах. Тому відмова від будь-яких господарських заходів у лісах справді має шанси привести до збагачення природи лісового заповідника, оскільки тут т. з. санітарними заходами знищуються вікові ліси, дуплисті дерева, прибирається мертва деревина - все це є середовищем існування понад 2/3 видів живих організмів, що населяють ліси. Значна частина видів, занесених до Червоної книги, - залежить від старовікових лісів, дуплистих дерев або мертвої деревини. І лише у заповідниках, де заборонено проводити санітарні вирубування, можливе їх збереження. Але така стратегія теж не має нічого спільного з концепцією "абсолютної заповідності".

Заповідники - це маленькі цяточки на тлі зміненої людиною природи, тому захистити їх шляхом спостереження та недоторканості неможливо. Навпаки, слід використовувати сучасні наукові знання, щоб не допускати деградації природних екосистем, проникнення в них "чужих", невластивих елементів, які можуть зруйнувати екосистему зсередини. Це в чомусь нагадує хірургічне втручання, коли лікар, аби врятувати життя, робить операцію.

У світовій практиці знайшли відповідні форми порятунку. Це створення так званих біосферних резерватів з різним зонуванням та режимами охорони. Окремі зони можуть передбачати й абсолютну заповідність. При цьому біосферні резервати мають поліфункціональне значення, бо забезпечують розвиток гармонійних відносин людини з природою, і місцеве населення підтримує створення таких заповідних об'єктів. У разі абсолютної заповідності ми відгороджуємо людину від заповідників, і вони стають чужими для суспільства.

Завершити хочеться словами Д.Соловйова, котрий створив проект першого заповідника для охорони соболя ще в 1916 р., і на основі напрацювань якого базується природоохоронне законодавство всіх пострадянських країн: "Відсутність абсолютної заповідності в заповідниках не повинна заважати загальному уявленню про них як про пам'ятки природи: так само підтримуються історичні пам'ятки чи пам'ятки мистецтва за допомогою підпірок, часткової реставрації та навіть перенесення з місця на місце".