Званням — мат!

У ЗМІ зі швидкістю торнадо мчить скандал, приурочений до президентського указу №355/2013 (з нагоди дня Конституції). Згідно з документом, звання "народний артист України" удостоєний виконавець шансону Олег Гаврилюк.

Хтось його слухав, хтось почув про нього вперше. Людина інтелігентної зовнішності, автор різноманітних ліричних збірок, на чиїх сторінках, як з'ясувалося, таїлися не лише стаціонарні образи шансонної творчості (бані церков, МВС, кохані жінки та страждаючі неголені чоловіки), але крилося там і "дещо" ще.

Це "дещо" (спеціально підібране) розтиражували популярні сайти. І мільйони читачів, ознайомившись із текстами новоспеченого народного артиста ("Вы, конечно, не б..." або "Вы часто расставляли ноги..."), впали в екстаз, як безжурний герой Толкієна: "Мій скарб!"

Атож, безцінні справи кояться в нашому господарстві звань-регалій. Двадцять років поспіль їх лають і скидають з п'єдесталів. Від них відхрещуються або обзивають пережитком сталінської епохи. А тільки-но в Україні якесь свято державної ваги, то, наче діти в школу, біжать назустріч цяцькам. З портфелями, з букетами, з конвертами - по "значок".

У спеціальних документах, які пояснюють "кому" й "за що" ці звання належаться, є визначальні формулювання: "За видатну творчу діяльність" і "За створення високохудожніх образів".

Ні в чому не вигороджуючи нині вже популярного виконавця шансону (народного артиста України), з усією відповідальністю заявляю: практично НІХТО з українських "митців", які останнім часом стали почесними "народними", не відповідає жодному слову в положенні про державне звання. НІХТО.

Перетрусіть такі укази епохи Ющенка чи Януковича і переконайтеся. НІХТО з нагороджених і заохочених не представив українському народові плодів "видатної" творчої діяльності. НІХТО не створив жодного "високохудожнього" образу ні на сцені, ні на екрані. Вони "створюють" їх тільки в "дешевих" серіалах (500 у.о. за знімальний день).

Творили, звісно, хто на що здатен. Але то був або поточний репертуарний план, або "шо попало".

Взагалі, зрозуміти не можу: а з якого дива такий галас і сотні посилань на тему? Чому не галасували, коли так само урочисто нагороджували Поплавського, Сердючку, Кіркорова чи інших аналогічних "народних артистів України"? Хіба вони "високохудожні" й "видатні"? Працюють на свою кишеню - хто у фрик-жанрі, хто в шансоні. А шансон (у його гостросучасній транскрипції, особливо затребуваний нашими можновладцями) і передбачає "те", про що натхненно пише наш новий герой: про б...дей, розставлені ноги, нашу славну міліцію (останній навіть "гімн" присвятив).

Звісно, колись і Сергій Олександрович Єсенін любив приправити перцем свою інтимну лірику. Але, природно, ніхто ж не порівнює селянського генія з народним артистом України. Оскільки проблема ж не в маті (можна подумати, когось цим дуже шокуєш), а в неминущій інерції культивувати ці самі почесні пострадянські звання. В корумпованій непрозорості проходження цих звань (якими продовжуємо дуже пишатися). В остаточному і безповоротному нівелюванні таких державних заохочень.

І, як сказав би якийсь провінційний лектор, "в образі почуттів віруючих". Віруючих у те, що "народний артист" (в адекватному сприйнятті) - справді людина творча, а не комерсант. Серйозний митець, не спекулянт. Даруйте за пафос, адепт духовності та моральності в культурі, а не матюкальник у шинку.

Моральне начало в проходженні та нагородженні цими званнями відметене повністю! Назавжди! І Софія Ротару скільки завгодно може пишатися, що й вона "народна". А потім на сцену "України" як вийде новоявлений народний, як заспіває (або продекламує):

"Вы конечно не б…,

Просто очень похожи.

Не хочу оскорблять,

Но читаю по роже

Вашу б…ю суть…

Вашу сучью натуру.

Неприятно, аж жуть…"

Очікуваний "цимес" скандалу - етапи проходження цього конкретного державного звання. Як з'ясувалося, подання президентові України готує не профспілка працівників шансону, не Спілка композиторів СРСР. І навіть не театр тіней кабукі. А... тринадцять нардепів від правлячої партії. Невгамовних меломанів. Багато яких взагалі не знають про цього дивного артиста і похапцем підмахують колективну петицію.

І тут... увага! Остаточний вердикт під чолобитною президентові (у пристрасному бажанні заохотити автора текстів, оснащених пейоративною лексикою) виносить Мінкульт! Не "хаза", не "малина", як можна було б подумати в даному жанровому випадку. А Мінкульт. Заступник міністра культури Тимофій Григорович Кохан якось зовсім по-батьківськи благословляє "народного" новобранця: "Ну, як виняток..." (цитата з повідомлень у ЗМІ).

Що це за "винятки" такі?

Ви спочатку "правила" вивчіть, а потім будете шукати з них "винятки".

Черговий раз честь мундира Мінкульту заплямована. Втім, це вже давно не мундир, а маскхалат.

Поетапне проходження таких звань через відповідний апарат чиновників здійснюється непрозоро, необ'єктивно. Інколи прямо обурливо.

У правилах, а не у винятках відповідних апаратників - знати й відстежувати цінні і важливі (хай їх небагато) явища дивом вцілілого культурного життя. І, доки від цих держзвань не відмовилися (а, очевидно, потрібно відмовитися і від самих звань, і від їх оглашенних лобістів), не слід ганьбити бодай тих, хто був справедливо нагороджений раніше і за заслуги. Таких людей, як, наприклад, Ступка, Мірошниченко, Роговцева, Заклунна, Хостікоєв, Бенюк, Кофман, Сіренко...

Тим часом, розвиваючи тему, практичний доступ до нагородної годівниці зі званнями в Україні мають або певні депутатські групи, або два київських Національних театри. А в цих театрах уже давно перевиконали плани і удостоїли "народних" навіть тих, кому б я не довірив на сцені і "їсти подано". Видатних образів та творчих відкриттів (серед нагороджених) немає. А корупція? Вона у головній ролі.

Держчиновникам, які зобов'язані контролювати правила гри (без винятків), потрібно, відповідно до їхніх посад, усвідомити щось фантастичне. В Україні, уявіть собі, ще залишилися творчі люди, достойні хоча б такого роду моральних заохочень. Я вже написав сто статей про те, як ігнорують літню українську співачку Валентину Купріну, легенду української естради 60-70-х. Вона виконала десятки пронизливих ліричних пісень про квіти (а не про "члени", як нинішні). Вульгарності в її репертуарі ні на йоту - і в особовій справі нема нічого (навіть "кірочки" "За порятунок потопаючих"). Неподобство.

І в київських "не національних" театрах, які так і не надбали політичних кураторів, чесно працюють чудові майстри. Яких не помічають "верхи", але цінують "низи". Вони давно заслуговують - бодай у вигляді винятку з правил - доброго слова, якоїсь медальки. Наприклад, актор Театру на Подолі Сергій Бойко. Вже немолодий чесний трудівник, чудовий актор, який переграв десятки ролей, але скромна людина без волохатої лапи в якомусь відомстві.

Ще приклад: талановитий артист Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра Анатолій Ященко. Тип чеховського актора, великий розумник і порядна, непробивна людина. У Київському Молодому вже скільки років тягнуть на собі репертуар Олексій Вертинський та Станіслав Боклан. Для народу вони давно "народні", а за документами - ні.

І в регіональних колективах теж є творчі люди, які не мат-перемат виставлять як свої досягнення, а цікаві образи, художні твори.

Просто таких треба шукати - розглядати. Підтримувати. Якщо Мінкульт або інші організації не в змозі підтримати бідних митців матеріально, нагородіть хоча б добрим ставленням, об'єктивною оцінкою їхньої альтруїстичної творчої праці.

Розумію не гірше за вас, що все це риторика, для якої підвернувся відповідний інформпривід. Але й мовчати не можна. Якщо з усіх щілин, з усіх радіоточок нам шпаритимуть "творчість" титулованих "народних" на зразок ось цього твору (цитую):

"Вы часто расставляли ноги,

Пусть вас простят за это Боги…

А как по мне, в том нет греха,

Что вы искали жениха.

На то имеючи причину,

Хотелось вам найти мужчину,

А находились кобеля

С хорошим ч.., но без рубля.

Или с рублем, но, блин, без Ч.ена.

Лежит бревно, торчит полено,

В мозгах - сплошные прибыля.

Все остальное - два нуля.

Засунул, кончил без напряги,

Не утруждаются, бедняги.

А посему такой итог -

Ну как тут не расставить ног?"