Людину забули...

Режисери Ілона й Андрій Соколовські зняли хронікально-документальний кінонарис «Соло для «невідомої» співачки». Цю присвяту легенді вітчизняної естради Валентині Купріній показано на VIII міжнародному телефорумі, який проходить у Москві. А в Києві, мабуть, так і не зрушиться з мертвої точки одіозна історія, пов’язана з присудженням-неприсудженням звання цій відомій співачці....

Проблема звань неодноразово порушувалася в дискусійних матеріалах на сторінках «ДТ». І цей випадок — ще один привід для полеміки, а може, і обурення... Якщо з десяток тутешніх так званих «зірочок», котрі своєчасно відзначилися на виборах, відразу стали «народними», то співачка, яка роки віддала сцені, досі в тіні, і її «звання» — лише пам’ять про колись гучну славу. Та ще репертуар, який у 60—70-х знали всі.

Спробуйте виловити зі своєї пам’яті бодай одне відоме ім’я з когорти естрадних зірок, які колись були дуже популярними у сфері, як казали тоді, «легкої» музики на нашій сцені. Ця мнемонічна маніпуляція, гарантую, вийде хіба що в представників середнього та старшого покоління й охопить лише 60—80 роки, коли радянську естраду прикрашали Ізабелла Юр’єва, Капітоліна Лазаренко, Гелена Великанова, Майя Кристалінська, Лідія Клемент, Лариса Мондрус. А українську естраду, з виходом на всесоюзний рівень, яскраво представляла Валентина Купріна.

Серед її хітів — «Червона троянда», «Квіти ромена», «Троянди на пероні», «Поїзд із Варшави». Та ще близько двохсот пісень, більшість яких збереглися в «золотому фонді» фонотеки Укртелерадіо. Навіть тепер фонд поповнився вісьмома новими творами у виконанні Валентини Купріної з участю вокального тріо «Либідь» і джазового ансамблю Beauty Band.

Нещодавно Валентина Купріна написала пісні на вірші Ліни Костенко «Чоловіче мій, запрягай коня» і «Пісня про Байду». Та ось лихо: немає грошей на оплату аранжувальника і невеличкого оркестру народних інструментів для супроводу (не кажучи вже про оренду студії звукозапису).

А за радянської влади фонограми пісень на вірші Ліни Костенко нещадно розмагнічувалися. Як і твори, у створенні яких брали участь Леонід Вербицький, Юрій Братолюбов, Володимир Хорунжий, Леонід Зайльдерман та інші музиканти, котрі виїхали на ПМП до США, де тепер процвітають. Скажімо, ім’я того ж таки Володимира Хорунжого — композитора й аранжувальника — нерідко можна бачити в титрах голлівудських картин. Ім’я ж Валентини Купріної — в «Українській Радянській Енциклопедії», довідниках типу Who is who?. Віднедавна про неї знову почали згадувати наші та закордонні ЗМІ. На жаль, із дуже прикрого приводу...

Річ у тому, що Купріна — навіть не заслужена артистка України... Свого часу цю ситуацію намагалися виправити Борис Олійник, Дмитро Гнатюк, Валерія Заклунна, Діана Петриненко, Микола Рушковський... Рік тому вони звернулися з листом у тодішню адміністрацію президента України з вимогою «за особливі заслуги і вагомий внесок» Валентини Іванівни надати їй відразу звання «народної». (До речі, з Ізабеллою Юр’євою саме так вчинив Володимир Путін, удостоївши її звання «Народної артистки Росії», хоча співачка не була «заслуженою».) Прецеденти траплялися і в нас: «народною», не маючи звання «заслуженої», за роль Проні Прокопівни у виставі «За двома зайцями» стала Тамара Яценко, хоча, до речі, надзвичайно талановитий режисер цього хіта, автор сотні успішних постановок Віктор Шулаков досі лише «заслужений».

...Із клопотанням про присвоєння почесного звання Валентині Купріній від імені Національної спілки композиторів України до президента звертався і її голова, народний артист України Михайло Степаненко. І що? Документи співачки досі «висять» у комп’ютерній базі даних відділу нагород і геральдики вже нинішньої комісії, з тією ж назвою, що й вищезгаданий відділ. Мабуть, ні президент, ні голова комісії В’ячеслав Брюховецький про кричущу ситуацію нічого не знають...

Знаменно, що з Віктором Ющенком Валентина Купріна неодноразово спілкувалася особисто. Вперше — коли з її участю редактор радіо «Промінь» Галина Бабій вела прямий ефір, і Вікторові Андрійовичу, тоді ще «опозиціонеру», з причини його опальності ледве вдалося прорватися в цей-таки ефір серед численних радіослухачів, він висловив співачці слова замилування. Вже через два дні вони зустрілися в Михайлівському Золотоверхому соборі, і Ющенко знову повторив, що виріс на піснях у виконанні Валентини Іванівни, й залишив їй контактний телефон. Але Купріна так і не потурбувала Віктора Андрійовича...

Хоча справи її на той час були кепські. За рік до цього в столичному Будинку актора відбувся концерт Купріної. Вона співала у фортепіанному супроводі Альфреда Кухарьова, колишнього акомпаніатора Клавдії Шульженко. Тоді Купріна уперше виконала спеціально передану їй зі США пісню Леоніда Вербицького, присвячену пам’яті Клавдії Іванівни.

Уже вдома Валентина Іванівна того ж вечора впала і зламала шийку стегна. Хірург міської лікарні швидкої допомоги, куди її допровадили, «запевнив» постраждалу, що вона вже ніколи не підведеться з ліжка... Привід для розпачу, погодьтеся, більш ніж достатній. Але не для Купріної з її оптимізмом та життєлюбністю, якими вона упродовж 50 років концертної діяльності заряджала і публіку. З чоловіком Володимиром вони, пенсіонери (між іншим, пенсія «гордості української естради» становить аж 354 грн.!), влізли в борги й організували операцію із вживлення штучного суглоба.

Напевно, це вже затерта риторика, але все ж таки...

Хіба не прикро і співачці, і шанувальникам її таланту, що найвищими почесними званнями України відзначено тих, хто не тільки не залишив сліду в національному мистецтві, а просто в ньому наслідив. Громадян інших країн, на відміну від Валентини Купріної, тут також не забули — Кіркорова, Баскова, Малініна... А внесок же української співачки в мистецтво сусідньої країни теж значний. Вона була штатною солісткою Державного естрадно-симфонічного оркестру РРФСР під керуванням Олега Лундстрема. «Зі мною тоді працювали квартет «Акорд», Валентина Дворянінова, а в складі оркестру були такі джазові авторитети, як Георгій Гаранян, Олексій Зубов, Костянтин Бахолдін, Володимир Чижик, — згадує Валентина Іванівна. — Програму ж ставив не хтось, а незрівнянний театральний режисер Микола Акімов. Він сам намалював ескізи мого сценічного вбрання. Дебютувала я у складі оркестру Лундстрема на сцені московського театру «Эрмитаж». Відтоді й стала рости моя популярність як естрадної і джазової співачки. Але, на жаль, хотілося на батьківщину, в Україну. Я ж усе-таки вихованка хору імені Верьовки, де як співачка «народного плану» пропрацювала п’ять років — ще тоді, коли колективом керував сам Григорій Гурійович. Тож коріння моєї творчості — глибоко національне. Коли ж жила у Москві, в Києві саме було організовано оркестр «Дніпро» під художнім керівництвом незабутнього Миколи Гринька, а музичним — не менш талановитого Ігоря Петренка. У цей колектив мене й запросили солісткою. Тож я з радістю повернулася до Києва, таким чином позбувшись ностальгії за Україною».

У рідному Кочетку поблизу Чугуєва Валентина Купріна закінчила технікум лісового господарства і за розподілом поїхала в Голу Пристань на Херсонщині. Там, працюючи помічником лісника, встигла посадити 180 гектарів лісу. Хоча, за відомою притчею, людині, щоб виправдати своє існування у світі, достатньо посадити одне дерево. У Державному українському хорі в Києві, куди Валентину Купріну привело покликання, почалася її музична освіта: у процесі студійної роботи вона опанувала елементарну теорію музики, сольфеджіо. Згодом довгі роки брала уроки вокалу в Алли Феодосіївни Дзюблик, учениці знаменитої Олени Олександрівни Муравйової, у якої, своєю чергою, навчалися, приміром, Іван Козловський, Зоя Гайдай, Лариса Руденко. Тож Купріна пройшла чудову співочу школу.

В естрадно-вокальному мистецтві, як відомо, особливо цінується впізнаваний неповторний тембр голосу. Про вокал Валентини Купріної добре відгукнувся в «Літературній Україні» композитор Борис Буєвський, який нині живе в Бельгії. Його пісні «Зоряні лілеї», «Подаруй мені весну», «Стало тихо», «Все при мені», «Два потоки з Чорногори» співачка успішно інтерпретувала. «Купріна має унікальні дані. У неї — контральто, тобто низький, надзвичайної краси голос, тембр якого, яскраво індивідуальний, властивий тільки їй, а пластичність і виразність сягають завершеності, набувають легкості, чарівності, могутності...». Очевидно, саме на цю властивість голосу Валентини Купріної звернули увагу режисер Леонід Осика і композитор Володимир Губа, запросивши співати у супроводі хору, органу, симфонічного оркестру при озвучуванні фільму «Захар Беркут», який став класикою українського кінематографу. «У її голосі чується щось містичне», — казали творці картини. Очевидно, «містичне» — не тільки в її голосі, а й у долі, якщо маршрут такої яскравої комети вітчизняної естради багатьом, на жаль, невідомий.