"Земля мене до себе кличе"

У 50-х роках ХХ ст. доля подарувала мені дивовижний випадок - спілкування і навіть співпрацю з Олександром Петровичем Довженком під час його підготовчої роботи до фільму "Поема про море". Він - усесвітньо визнаний, хоч і опальний в СРСР кіногеній. Ми - студенти-практиканти з ВДІКу, яким дозволили зазирнути у святая святих творчого процесу. "Поему про море" Довженко так і не зняв (не встиг), у 1959-му режисером цього фільму стала його дружина Юлія Солнцева.

Про внутрішній світ Олександра Довженка багато хто дізнався недавно, після опублікування в повному обсязі його щоденників. Дивуюся, як вони взагалі збереглися. Адже Олександр Петрович постійно перебував під ковпаком НКВС, КДБ. Якби ті щоденники потрапили "туди", не допомогла б прихильність до нього самого Сталіна... А така симпатія справді була. Одного разу Олександр Петрович розповідав, що після шаленого успіху фільму братів Васильєвих "Чапаєв" Сталін сказав: "А чому б українцям не зняти кіно про свого червоного героя?" Кандидатуру героя призначили згори - Щорс. Але багато хто, зокрема й Довженко, уявлення не мав, хто такий цей Щорс. Повернувшись до Києва, Довженко та його команда почали копатися в архівах, розпитувати учасників громадянської війни. Але це мало що дало. Одне залишалося реальним: Щорс загинув у серпні 1919 р. за дуже загадкових обставин. Але не послухатися вождя було неможливо. Ось Олександр Петрович і приписав Щорсу подвиги вже розстріляних червоних командирів.

Той фільм вийшов 1939 р. Вождь був у захваті. Це дало Довженкові таку-сяку індульгенцію на подальше життя. Юлія Іполитівна Солнцева на схилі літ розповідала мені, що якийсь спритний енкаведист, котрий люто ненавидів Довженка, писав на нього донос за доносом, і за це його самого невдовзі розстріляли. А що? Не можна бути більшим католиком, ніж римський Папа.

Вперше я побачив Довженка 1953-го на його лекції у ВДІКу. Там була традиція: перед усіма студентами режисерського факультету раз на місяць виступав хтось із корифеїв радянського кіно. У їх числі, зрозуміло, Довженко.

На його лекцію збіглися не тільки майбутні режисери, а й увесь ВДІК. Він розповів багато цікавого, а наприкінці сказав: "Можливо, у когось є запитання?" Зал притих. І тоді я в нього щось запитав українською мовою. Режисер теж відповів українською. А вже коли в нас у ВДІКу починалася велика виробнича практика, то несподівано прийшла заявка на мене - з "Мосфильма", з кіногрупи фільму "Поема про море", над яким тоді починав працювати Довженко.

Весь наш курс проходив практику в нашого вчителя Сергія Герасимова. Але, дізнавшись, що надійшло запрошення від Довженка, Сергій Аполлінарійович заспокоївся, адже Олександра Петровича він дуже поважав, навіть любив.

Дивна річ: Олександр Петрович був різкою людиною і говорив прямо в очі, що про кого думає. Однак колеги йому це вибачали. Адже після смерті Ейзенштейна він вважався найбільшим авторитетом у радянському кіно. До його думки дослухався навіть Пир'єв (тоді голова оргкомітету Спілки кінематографістів СРСР і директор "Мосфильма"), людина дуже самовпевнена й безапеляційна. І хоча всі кінематографісти Довженка поважали, партійне керівництво, зовні розшаркуючись перед майстром, по суті над ним знущалося Я добре пам'ятаю, як незадовго до смерті, повернувшись із засідання колегії Міністерства культури під головуванням Фурцевої, він гнівно промовив: "Що вони від мене хочуть?! І те встав у сценарій, і те перероби! Наче це останній фільм за радянської влади!" Впевнений, що саме такі відносини з владою й загнали його передчасно в могилу. Не можу забути, як він, тяжко зітхнувши, сказав: "Видно, незабаром помру. Земля мене вже на собі не носить, до себе кличе..."

Так сталося, що я виявився єдиною людиною на "Мосфильме", з якою Олександр Петрович міг спілкуватися рідною мовою. А ще на початку 1930-х років у Харкові, тодішній столиці України, він був трохи знайомий із моїм батьком. Він навіть згадав назву першої поетичної збірки Ігоря Муратова - "Загибель синьої птиці". Ці обставини, очевидно, і сприяли тому, що я опинився у творчій групі фільму "Поема про море".

Попри свою зовнішню і внутрішню велич, режисер довіряв практикантам. У сценарії були ретроспективні епізоди, які Довженко не тільки доручив молодим режисерам готувати до зйомок, а й обіцяв, що вони їх зніматимуть. Кірі Муратовій тоді дістався складний епізод "Похорон скіфського царя", мені - два епізоди, про громадянську й вітчизняну війну.

Одного разу Довженко розповідав, як потрібно знімати епізод про громадянську війну. І на шкільній дошці, що стояла в його кабінеті, намалював той самий знаменитий триптих (посередині жінка колише в колисці дитину, а праворуч і ліворуч кипить війна). Раптом у кабінет зайшла Юлія Солнцева: "Олександре Петровичу! Якщо ви себе не поважатимете, вас ніхто не поважатиме! Невже ви не розумієте, що ваші розмови з цим харківським хлопцем принижують вас?! Хто ви - і хто він!" Крик Довженка: "Юлю! Навіщо ти мене тягнеш на ідіотський п'єдестал?! Ти мене вже пересварила з усіма! Я тобі Ігоря ніколи не вибачу!"

Потім я дізнався: він мав на увазі режисера Ігоря Савченка. Річ у тому, що після успіху "Щорса", за якого Довженка проголосили лідером не тільки українського, а й всесоюзного кіно, був тріумф фільму Ігоря Савченка "Богдан Хмельницький". Очевидно, Солнцева не могла цього успіху вибачити, бо, на її думку, він затьмив славу Довженка. Почала всюди топтати фільм "Богдан Хмельницький", не думаючи про те, що автором сценарію був всесильний Олександр Корнійчук. Це відгукнулося 1944-го, коли Сталін розгромив сценарій Довженка "Україна у вогні" й доручив керівникам Спілки письменників України Рильському, Бажану та Корнійчуку, який до того ж був членом ЦК ВКП(б) і міністром закордонних справ України, публічно "відшмагати" Довженка.

Максим Рильський (тоді голова спілки письменників) обмежився з цього приводу кількома словами; близький друг Олександра Петровича - Микола Бажан - змушений був Довженка таврувати, бо боявся втратити посаду й почесті. І, за однією з версій, саме з ініціативи Корнійчука Довженка після війни не впустили в Україну.

А Олександр Петрович дуже тужив за нею. Одного разу сказав, що хоче бути похованим у Києві. Але не на Байковому цвинтарі, а на пагорбі під Києво-Печерською лаврою над Дніпром. Не склалося.

Уже після смерті чоловіка Юлія Солнцева стала постановником "Поеми про море", через директора ВДІКу вона продовжила мою практику. Режисерський сценарій писав не Довженко, а його другий режисер Леонід Пчолкін. Олександр Петрович усе записував у свої блокноти, і ці записи важко було розшифрувати.

Спочатку я переказував те, що справді чув від Довженка, потім почав фантазувати. Багато що сходило з рук. Сам Олександр Петрович, попри безпрецедентно розтягнутий підготовчий період, жодного актора так і не затвердив. Винятком був він сам на роль Письменника і знаменитий мхатівський актор Борис Ліванов на роль генерала. Його пробу було призначено на передостанній день нескінченно пролонгованого підготовчого періоду. Відступати було нікуди, однак тоді Ліванов перебував "не у формі". Його заледве протверезили, привезли на "Мосфильм". Довженко доручив мені простежити за актором. Я замкнувся з Лівановим у репетиційній кімнаті й став подавати йому репліки. Він поскаржився на жахливий головний біль, попросив дати йому дві таблетки анальгіну. Йому стало ще гірше. Не розуміючи, що роблю, я звалив стокілограмового артиста на свої худі плечі й потягнув у павільйон. Як допхав - не знаю. Поставивши Ліванова за декорацією, надів йому на голову генеральський кашкет і тремтячи підійшов до Довженка. Він вигукнув високим голосом: "Мотор! Почали!" Моє серце сховалося в п'яти. І що ж ви думаєте? Двері в декорації відчинилися, й увійшов Ліванов. Зняв із голови кашкет, дуже довгим сумним поглядом обвів хату й тихо промовив: "Господи, невже це моя рідна хата? А вона мені в дитинстві здавалася такою великою..." З його ока викотилася величезна сльоза, і він замовкнув. В усіх пробігли мурашки по спині. А Довженко вигукнув: "Геніально! Вистачить!" Ліванов вийшов за двері, і скоро ми почули страшенний гуркіт. Це він обвалив декорацію.

Я вже казав, що ніхто не знав, кого Довженко планував знімати. Скориставшись цим, я став придумувати, начебто чув від нього про кандидатури, котрі найбільше йому сподобалися. Насправді це були ті, що подобалися мені. Я це казав Солнцевій, а вже вона - групі.

І після цього мене буквально в один день вигнали з фільму. Юлія Іполитівна не терпіла навіть мінімального суперництва.

Після цього інциденту Солнцева багато років не згадувала про мене. І тільки незадовго до смерті запитала директора музею Довженка Тетяну Дерев'янко: "Чому Олександр Ігорович, коли буває в Москві не заходить до мене?" І я, скориставшись цим запрошенням, зайшов у гості. Обстановка у квартирі була такою ж, як і за життя Довженка. (Я двічі бував у цій квартирі на Можайському шосе.) Мою увагу привернула світла пляма на шпалерах. Юлія Іполитівна перехопила мій погляд: "Тут висіла прекрасна картина Кончаловського... Жити важко, довелося її продати".

Ніколи не думав, на які гроші вони жили. Адже Довженко не працював багато років. Це вже під кінець життя він почав знімати "Поему про море" і викладати у ВДІКу й на Вищих режисерських курсах. А до того, виявляється, вони головним чином жили на зарплату Солнцевої, яку вона отримувала за асистентську роботу на "Мосфильме". Свого часу вона була чи не найвродливішою кіноактрисою 1920-1930-х. І навіть коли правда, що вона, за завданням спецслужб, стежила за Довженком, то, я переконаний, щосили й оберігала його.

А як вона піклувалася про його здоров'я... Без неї він прожив би набагато менше. Це тепер легко говорити про контакти з НКВС. У ті часи відмова від таких контактів означала одне - смерть. І не тільки свою, а й усієї сім'ї.

Наприкінці нашої зустрічі Солнцева сказала: "А чому б вам не записати ваші розмови з Олександром Петровичем і не видати їх?" Я пообіцяв це зробити. А потім подумав: "Що можу написати?" Тоді (1988 р.) ще була радянська влада, і, можна сказати, націоналістичних висловлювань Довженка ніхто б не опублікував. А в часи Незалежності багатьох би здивували його ліві погляди.

Довженко був типовим українським націонал-комуністом. Таким самим, як багато діячів нашої культури. Такі погляди були властиві більшості української інтелігенції.

Чи засуджував Довженко радянську владу? Безперечно. Це видно з його щоденників. Однак засуджував як викривлення комуністичних ідей. Я пам'ятаю його слова: "Соціалізм - прекрасний лад, але для нього немає гідних людей". І ще: "Якщо тепер проголосять, що можна брати за потребою, то люди моментально розхапають усе, навіть диригентські палички". Прогулюючись зі мною мосфільмівським садом, він сказав: "Якби не існувало ні Маркса, ні Энгельса, ні Леніна, я все одно був би щирим комуністом. Але не таким, - він підняв палець угору, - як ті!"

Його хвилювали національні питання. Пригадую розмірковування про Гоголя. Довженко категорично стверджував, що за характером мислення той був справжнім українцем. "Не міг би росіянин написати: "Редкая птица долетит до середины Днепра!" Адже росіянин, поглянувши на Дніпро, відразу зрозуміє, що це перебільшення. А ось для українця це правда! Але іншого, метафоричного плану... Навіть "Мертві душі" міг написати тільки українець. Бо для росіянина найбільше б важило те, що в знаменитій трійці їхав шахрай Чичиков, а для українця Гоголя це не мало значення, для нього ця трійка була тільки символом. Це - специфічно український спосіб мислення..." Довженко мислив поетичними образами - у житті, у мистецтві. Саме він, і ніхто інший, був і залишається родоначальником українського поетичного кіно.