НЕ ВІДНЕСЕНА ВІТРОМ 100 РОКІВ ЮЛІЇ СОЛНЦЕВІЙ

Ім’я Солнцевої невіддільне від образу її знаменитого чоловіка Олександра Довженка. 33 роки після смерті знаменитого режисера вона, як це нерідко буває в подібних випадках, жорстко контролювала процеси накопичення і розповсюдження інформації про митця. Була, так би мовити, його іміджмейкером — владним і всесильним. Прояв тоталітаризму в одному окремо взятому випадку. Були тут свої плюси, були наявні й суттєві мінуси. Втім, про все по порядку.

Юлія Солнцева народилася 7 серпня 1901 року в Москві. Училася на філософському факультеті столичного університету, звідки пішла в Державний інститут музичної драми. По його закінченні була прийнята в студію відомого тоді Камерного театру. І майже відразу кіно — Яків Протазанов запрошує її на головну роль у фільм «Аеліта» (1924 рік), ледь не перший радянський кінобойовик, причому створений на фантастичному матеріалі. Сліпучо вродлива Солнцева стає знаменитою. Її слава підкріплюється успіхом наступної картини — «Цигарниця з Моссільпрому». Серед шанувальників — знамениті поети, художники, кінематографісти. Дружба з Володимиром Маяковським. І зйомки...

Саме на зйомки фільму «Джиммі Хіггінс» вона приїжджає до Одеси. Тут її і побачив Довженко. Він приходив на знімальний майданчик і здалеку спостерігав за нею. А потім перейшов до наступальних дій. Як згадувала Солнцева, якось він прийшов в готельний номер, де жила сім’я режисера Миколи Шпиковського і де багато вечорів просиджувала вона сама, і став, мов фокусник, виймати з кишень пальта величезні апельсини. І повів із собою. Майже відразу зачарувавши, завоювавши.

Скінчилося тим, що вона махнула рукою на акторську кар’єру і більше до першої своєї професії вже ніколи не поверталася. За всі роки одна малесенька роль у найбільш, мабуть, знаменитій картині Довженка «Земля». Спочатку Юлія була в нього асистентом, потім другим режисером. Іноді в титрах значилося, що і співрежисером. Вже в 50-ті вона зробила дві невеликі роботи самостійно: фільм-спектакль «Єгор Буличов та інші» і короткометражку «Ревізори мимоволі». Довженко в ті роки готується до постановки «Поеми про море», на матеріалі будівництва Каховської ГЕС. Улюблені твори соцреалізму — показати перебудовчу могутність людини, те, як вона хвацько змінює лице землі.

Буквально напередодні зйомок, у листопаді 56-го, Довженко йде з життя. Солнцева вирішує закінчити роботу і доводить фільм до завершення. Довженко — посмертно, звісно, — одержує Ленінську премію: так влада замолювала гріхи перед ним. Гарний початок — половина діла. Далі йде постановка за іншим довженківським сценарієм — «Повість полум’яних літ». Мабуть, то найкраще, що вдалося Солнцевій (свідченням чого став приз за кращу режисуру Каннського фестивалю) — фільм відзначали постановча могутність використання можливостей широкого екрану, билинна краса персонажів (головну роль зіграв Микола Вінграновський, учень Довженка, згодом один з найвідоміших українських поетів, режисер).

Далі виходило гірше: «Зачарована Десна», «Незабутнє», «Золоті ворота». Існує думка (і вона цілком обгрунтована), що цими постановками Солнцева завдала значної шкоди авторитету Довженка. Ви можете собі уявити, що хтось сьогодні почне екранізувати нереалізовані сценарії, наприклад, Тарковського? Що буде там від режисера? А нічого. Занадто яскравий особистісний світ митця, щоб хтось, хай навіть і близька людина, наважувався на подібне.

Солнцева наважилася. Люди тієї епохи частенько дозволяли собі місіонерство — у будь-якій справі. Їй, напевно, здавалося, що вона виконує важливу місію — продовжує справу, розпочату генієм. Ось Ленін теж мертвий, а справа його живе — у кожному з нас. Так ми виховувалися. Рвучко піднімали руки над головою: з готовністю продовжувати справу великих керманичів. А Довженко теж сприймався як керманич — тільки в сфері мистецтва. Солнцева і до цього приклала руку — щоб її чоловік сприймався як щось канонічне, непорушне. Словом, «іконописне».

Така вже була епоха. Нині ось інша — ніяких авторитетів, ніяких геніїв, усі рівні. «Задньолавники» із радісним хвилюванням зрозуміли просту річ: всі ієрархії скасовані, «і ми, Химо, люди». Їм теж захотілося премій, звань, всіляких благ і почестей. Нормальна річ: кожний б’ється за гарне життя. Тільки виходить ще гірше, аніж за тоталітаризму. Скрізь і всюди заправляє нудна посередність — до цього ми прийшли.

І в житті Довженка, і в біографії Солнцевої ще чимало «білих плям». У них були складні стосунки з владою, зокрема і з усюдисущими органами НКВС. Чого вартий один лише епізод військових часів, коли Довженко потрапив в оточення і «нагору» уже було повідомлено, що він у полоні — мовляв, зрадив Батьківщину, гад. Солнцеву викликав сам Лаврентій Берія і, якщо вірити деяким джерелам, спробував використати ситуацію у своїх суто чоловічих інтересах. Та не так сталося, як гадалося — вона належала до осіб царственої поведінки... Комусь іншому подібна зухвалість не простилася б. Її ж після повернення в номер московського готелю чекали оберемки квітів. Сюжет для невеликого оповідання...

Легендарне життя. Унікальне життя. Вітри вічності відносять більшість. Такі — залишаються. Нехай навіть на самоті. Згадаємо сьогодні Юлію Іполитівну Солнцеву!