Підтримати
Львівська сцена Національного драматичного театру імені Марії Заньковецької за свою тривалу історію бачила гру видатних акторів українського театру від корифеїв до Богдана Ступки, Анатолія Хостікоєва, Федора Стригуна, Таїсії Литвиненко та багатьох інших талановитих і шанованих. Але, крім результатів творчості, стіни колись славетного Скарбеківського театру ставали свідками й руйнівних з’ясувань стосунків — хто «найголовніший» і найпотрібніший. Часом львів’яни, затамувавши подих, ніби чекали на прихід свого «театрального Месії», котрий відкриє білу сторінку театру й залишить навіки в минулому всю чорноту.
Можливо, саме багаторічні чвари та ще недолугість місцевої (й не лише) влади призвели до того, що на благодатній львівській землі, в історичній частині, наче гриби після дощу, повиростали скляні новобудови місцевих олігархів. Натомість колись третій за розмірами театр Європи поступово перетворювався на перший театр в Україні за необхідністю ремонту.
Анонсована «Велика реставрація» театру допомогла як мертвому кадило. Знову більше сварилися, ніж ремонтували. Час, а разом із ним — і повноважні чиновники намагалися все розставити по місцях і зробити так, аби театр у Львові створював інформаційні приводи не лише для скандалів.
7 червня 2023 року Мінкульт призначив виконувачем обов’язків генерального директора художнього керівника театру, відомого українського режисера Максима Голенка. До обрання західного курсу на Львів Голенко працював на благо столичного «Дикого театру», встиг утілити творчі експерименти на багатьох сценах, зокрема й одеського театру імені Василя Василька, з яким працював на постійній основі.
Фейсбучні активісти, львівські й не лише, стримано сприйняли появу «чужого серед своїх» і обмежилися коментарями щодо підтримки в усіх починаннях, які підуть на користь театру Заньковецької. Голенко ж у відповідь заявив, що революцій не вершитиме, працюватиме в театрі щонайменше рік, і пообіцяв наповнити репертуар прекрасними живими виставами. Шлях від слова до діла в нового керівника виявився коротким, і вже в серпні було анонсовано відкриття 106-го театрального сезону, в якому заплановано багато: від класики до сучасної прози, від робіт місцевих до запрошених режисерів.
Першим із них став молодий київський режисер Давид Петросян, який презентував у новому сезоні театру Заньковецької своє бачення класичного твору Ольги Кобилянської «Земля». Він гучно заявив про свої таланти, ще коли був студентом, поставивши виставу «Буна» (В.Маковій), яка давно перебралася на одну зі сцен столичного театру імені Івана Франка. Дебютом дипломованого режисера в театрі Франка була «Земля» Ольги Кобилянської. Давид поступово спробував себе й на інших сценах і від вистави до вистави доводив, що класика може бути захопливою, креативною та зрозумілою. В цьому мали змогу переконатися глядачі, які відвідали прем’єрні покази «Землі» в новому сезоні театру Заньковецької. Ті, кому пощастило переглянути й київську, й львівську вистави, констатують, що Давид здійснив дві кардинально різні постановки одного твору.
Першоджерелом вистав став відомий сюжет — братовбивство заради заволодіння землею. І тут про аналогію з біблійною притчею про Каїна й Авеля не згадав лише ледачий, як і про те, що в основу твору Ольги Кобилянської покладено реальні факти. Про сучасні випадки братовбивчого розпаювання теж можна написати чимало. Коли земля бере владу над людиною, зазвичай нічого хорошого не виходить.
Вистава Давида Петросяна — не про побутові розбірки та біль від непорозумінь в одній родині. Режисер вибудував драматичні конфлікти так, ніби відкрив глядачеві бачення космічного масштабу проблеми «чия земля?». Відповідь проста — земля належить собі, вона вічна, а люди — істоти, які лише користуються нею й роблять це нерозумно та до самознищення. Кожен із глядачів побачить у виставі власні сенси та по-своєму трактуватиме щедрий символізм, яким цю постановку наповнили творці. З цієї землі народжується життя, вона дає врожай і можливість жити, вона ж і забирає на довічний спочинок.
Аби розкрити складні теми, режисер ретельно добирав акторів, і ця робота виявилася для нього заскладною, адже на цій сцені та з цим творчим колективом він працював уперше й, можливо, не міг знати їхніх здібностей, можливостей і талантів. Мабуть, цим і пояснюється те, що виставу «Земля» створено в безальтернативному акторському складі: Батько (Андрій Козак), Мати (Любов Боровська), Михайло (Володимир Пантєлєєв), Сава (Ярослав Дерпак), Анна (Оксана Козакевич), Рахіра (Діана Каландарішвілі).
Про те, як Давид Петросян працює з акторами, ходять легенди. Одна з молодих київських акторок якось із захватом розповідала мені: «Уявляєте, Давид до мене й до всіх молодих акторів звертається на «ви»! Він старший за мене! Від його ставлення відчуваю, що я в театрі потрібна, а це моя перша роль».
Любов Давида Петросяна до акторського театру чітко простежується й у співпраці зі львів’янами. На моє прохання проаналізувати потенціал акторського складу «Землі» Давид коротко відповів: «Вони всі талановиті».
Звісно, місцеві глядачі звикли до «своїх» акторів та, ймовірно, до більшої традиційності в репертуарних постановках. Вистава «Земля» не сприймається як експеримент, це радше новаторство, до якого згодом привчать галицьких театралів запрошені режисери.
Для створення вистави запросити лише режисера замало. Тому разом із Давидом над виставою приїхала працювати (також зі столиці) художниця-сценографка Даниїла Колот. Цей творчий тандем уже втретє успішно створює красу на сцені: «Кассандра» за твором Лесі Українки (театр Франка), «Візит» за твором Фрідріха Дюрренматта «Візит старої дами» (там само) й знову класика — «Земля» Ольги Кобилянської, тільки вже у Львові.
Сценографія — це те, що вражає глядачів одразу на вході до зали, коли ще не пролунало жодного дзвінка. Там, де за сюжетом ідеться про землю, на сцені сконструйовано діряву стріху сільської хати, вкриту соломою. Цей майданчик, на якому згодом і розгортатиметься сімейна трагедія, поставлено під високим кутом нахилу так, що іноді починаєш переживати за акторів. Актори впевнено тримаються, захоплюють грою, й переживання виявляються марними. Згодом зникає хвилювання за героїв дійства, але швидко поновлюється — вже за глядацьку залу, до якої з тієї стріхи-Говерли покотом летять справжні яблука. Їх, неначе зірки з неба, дістає для свого улюбленого сина Михайла згорьована мати. Цей едемський фрукт, за неперевіреними переказами, міг призвести до вигнання з раю, а за перевіреним сидінням у першому ряду й далі, може спричинити не лише духовні, а й фізичні наслідки від перегляду вистави.
Що залишається непомітним у гармонійності гри — то це хореографія. Пластичне рішення вистави довірили Ользі Голдис — акторці Національного академічного театру імені Лесі Українки, професійній танцівниці та хореографці. Відразу зазначу: не потрібно шукати негативну конотацію в слові «непомітно». Шукайте синоніми до слова «досконало». Продумати у виставі все пластично, витончено й, що дуже важливо, безпечно, — явно робота професіонала. Тому всім іменитим хореографам потрібно напружитись і працювати над собою — схоже, львівська «Земля» заявила серйозного конкурента в цій сфері.
А от де не буде конкуренції, то це в майстерності Давида Петросяна добирати музику до власних вистав. Його улюблений композитор Арво Пярт сповідує техніку мінімалізму й «нової простоти», пишучи свої твори. Всі ці принципи режисер переносить на сценічну канву вистави разом із музикою. Декілька інших композицій, що лунають на сцені, створила Оксана Цимбаліст, і Давид (по секрету) зізнався: шкодує, що відкрив для себе це ім’я запізно, коли вистава вже наближалася до прогону.
Попереду в Давида Петросяна, схоже, багато відкриттів, адже його творчий графік досить щільний. Постановка Шекспірівського «Отелло» в київському театрі імені Лесі Українки; також у столиці, але вже в театрі на Подолі, — «Процес» Франца Кафки; потім мандри до Прибалтики — «Барабани вночі» в театрі Оскараса Коршуноваса; опісля — повернення до рідного Подолу з виставою «Геда Габлер» Генріха Ібсена. І зрештою після цього театрального турне Давид знову приїде до Львова й, можливо (але дуже хочеться, щоб тут було слово «точно»), ставитиме «Тіні забутих предків».
Поки Давид Петросян утілюватиме свої амбітні плани в театрі Заньковецької, новий керманич Максим Голенко й далі оновлюватиме репертуар обіцяними виставами. На камерній сцені театру Заньковецької 3 жовтня львівський режисер В’ячеслав Жуков представить прем’єру «Життя прекрасне».
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google