На моніторі студійного комп’ютера — обличчя, обличчя, обличчя... Різні, сумні. Літні, котрі прожили, але «не пожили» («не пожили», як належить і як багатьом колись мріялося)...
На моніторі студійного комп’ютера — обличчя, обличчя, обличчя... Різні, сумні. Літні, котрі прожили, але «не пожили» («не пожили», як належить і як багатьом колись мріялося).
Усі ці лики начебто й не «святих», а рідних нам бабусь-дідусів, іноді мають вигляд прояснений, іноді приречений. І однаково — всі прекрасні... Обвітрені торнадо історії та безглуздим суховієм нинішнього нашого життя.
Саме ці обличчя — і саме їх голоси — «головний герой» нового фільму режисера Сергія Буковського «ЖИВІ...» — про Голодомор. Нині — монтажний період картини. Прем’єра — восени. Фільм, очевидно, стане подією. Хоча цей конкретний режисер жодних «обіцянок» ніколи й нікому не дає. Він просто працює. Як то кажуть, «знімає кіно», пропускаючи кожний кадр (кожен голос і кожне це обличчя) — крізь себе.
Коли запитуєш деяких людей того розтерзаного покоління: «Як же ви тоді жили і що бачили в дитинстві?», то їхні відповіді часом сумні, як і те резюме, яке вони підводять під своїм життям: «Задарма прожили життя, задарма...»
На запитання: «Бабусю, а що ж було у вас гарного в житті?» подеколи чули у відповідь: «Та не було в мене нічого гарного!..»
Гадаю, у фільмі постане збірний образ того покоління. Спробуємо вибудувати це в контексті часів: адже 1932—1933 рр. — це ж період між Першою та Другою світовими війнами, між грандіозними катаклізмами. І в людей, котрі вижили, нема ілюзій. Але є інше — страхи.
Викторія Бондар: — Наприклад, баба Настя з Яготинського району довго-довго розповідала про своє життя, а потім, коли інтерв’ю закінчилося, а камера ще працювала, вона раптом нахилилася до Сергія і запитала: «А мене не посадять за це?..»
***
— Сама назва — «Живі...» — народилося в Буковського. Адже всі, померлі тоді, вони ж однаково з нами... І вже нове покоління має знати, що в ті роки був зламаний спосіб життя українських хліборобів, — продовжує Сергій Тримбач. — Зовні все чудово— шевченківська Україна, насправді ж вимирали сім’ї, цілі села. Очевидно, було бажання знищити народ не лише фізично, але й духовно. І це, звичайно, злочин перед людством. 1932-й — «кінець українізації», придуманої ще Леніним політики загравання з українцями. Усе! На цьому вони поставили крапку. Почалася справжня бойня. А результат — інтелігенція міська — репресована, сільська — виморена голодом. Виходить, народ у буквальному сенсі «перекодували»? Тому «Живі...» — це і про тих людей, які дивом вижили і, на щастя, лишилися людьми. Їхні обличчя — це біографії покоління і всієї України. Тому ще і ще раз вдивіться в ці обличчя...
Анастасія Василівна СИДАШ (Харківська область, село Сахновщина):
— Змололи ж муку... Там недалеко вітряк односільчанина, ще з тих часів, до колгоспів, зостався, там молотили зерно на муку, і мама зразу ж спекла хліб, до обіду він поспів. Сіли ми... запаху повна хата, такий, знаєте, аромат від хліба! От, сіли ми до столу... і батьки, і нас п’ятеро дітей... не великі ми були, років два-три різниця між нами була... Порізав батько ту хлібину, хліб тоді пекли великий такий, на капустяному листку, пахучий... Порізав хлібину ту, встав. Стоячи, каже він: «Діти, ми зараз поїмо нового хліба, ми ж його цілий 33-й рік... ми ж його не бачили... пекли якісь матрьошки там...» Ми ждемо... «Це, — каже він, — будемо сьогодні їсти хліб і будемо їсти завжди, буде у нас тепер хліб...» Що мені найбільше запам’яталося. Це він говорив стоячи... Стояв і держав кусок хліба в руках, і тоді каже: «...і запам’ятайте, що хліб треба берегти, ніколи не кидайте ані крихти хліба, не можна топтатися по хлібу. І коли виростите, пам’ятайте, що хліб добувається працею!» Оце його дослівні слова. І до сьогоднішнього дня в пам’яті ті слова. Хліб — це багатство, яке нічим оцінити не можна. Для людини саме важливе — це хліб!
Підтримати
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google