Ваша сестра і полонянка (Думаючи про Дороніну)

Європа може почекати! Тобто почекають (поки що) найрізноманітніші європейські експериментальні теми-проблеми-горизонти, у бік яких повернув ніс (за вітром) і наш, і "ваш" театр.

А ось поділюся нині деякими потаємними думками про актрису, яку називають "істинно російською". Величають, без перебільшень, "видатною". І ще її часто називають по-пушкінськи: "Татьяна, русская душою".

Звісно, йдеться про Тетяну Василівну Дороніну. Про кого ще сьогодні так скажеш?

У середині вересня в неї ювілей.

Року півтора тому обставини подарували мені чудову нагоду. Безпосереднє спілкування з великою актрисою в її ж театрі, у МХАТі імені М. Горького на Тверській, 22.

Та нагода була не пуста. І привід не випадковий. Збирав матеріали для публікації про українського театрального режисера Сергія Володимировича Данченка (1937-2001). І актриса, після тривалих переговорів, усе ж таки погодилася на пропозицію згадати про українського майстра, розповісти про чудовий період їхньої співтворчості над спектаклем за п'єсою А. Чехова "Вишневий сад" (1988).

На подив деяких скептиків, цей спектакль тримається на аншлагах у репертуарі МХАТу імені Горького вже чверть століття.

По суті, і в Києві практично не залишилося найкращих сценічних творінь С. Данченка (з об'єктивних і суб'єктивних причин). А ось у Москві, в самому центрі імперії, цвіте й пахне "сад" українського режисера.

Щойно розлетиться завіса з чайкою, тут-таки й вилітає з вуст мимовільне - "Ах!". Обитель Раневської, кожна деталь інтер'єру цього дому (який чекає не дочекається господині) обставлені з такою старанністю та любов'ю, що справді в цих кімнатах хотілося б пожити. Чи бодай затриматися там якнайдовше.

Постановка Данченка про дім, який не хочеться втрачати. Про родичів (добряків-людей), які потрапили в складну халепу "зміни епох". І про батьківщину, яку злочинно продавати, зраджувати.

Спектакль Данченка-Дороніної сьогодні виглядає демонстративно реалістичним. Докладним, традиційним. Комусь він здасться "архаїчним" і "антиконцептуальним". Тобто без жодних екстремальних "виразок" на тілі п'єси. До чого ми всі звикли у зв'язку з радикальними переосмисленнями Антона Павловича Чехова.

Але й без жодного "радикалізму"-"екстремізму", уявіть, цей старовинний "Вишневий сад" тримає зал чіпко. А глядач ловить кожне слово великої актриси.

Дороніна у ролі Любові Андріївни Раневської - окрема новела. Вона - на жах авангардних рецензентів - грає чеховську героїню… духовною й одухотвореною. Небайдужою до кожної гілки в цьому саду і до кожного стільця в рідній домівці. Її пристрасть не лише по деревах, а й по батьківщині. "Видит Бог, я люблю родину, люблю нежно" - її головні слова в цьому спектаклі.

І фінал п'єси Данченко-Дороніна вирішують не тільки очікуване елегійно, а й значною мірою несподівано (для мене). Фінальне враження - ніби Раневська (Дороніна) не в змозі залишити рідний дім і хворого старого Фірса, в останній момент своїх зборів-від'їздів… повертається! Жити чи доживати? Не так уже й важливо. Для самої Дороніної важливо, що життя - поза батьківщиною - немає.

…Вона сидить за столом навпроти (в кабінеті завліта). Час - ніч. І здається, ця розмова могла б тривати до ранку. Попередня моя дрож напередодні цієї зустрічі (а саспенсне заціпеніння виникає в кожного, хто чекає рандеву з нею: це доведено багатолітнім досвідом різних інтерв'юерів) помалу зникає. Не так важливо, де цієї ночі проходить "межа" між її щирістю та її лицедійством (перед конкретним співрозмовником). Зараз вона - добра, відкрита, відверта. Інколи на вустах її з'являється знаменита гірка усмішка (коли йдеться про недругів МХАТ). З ніжністю вона говорить про своїх київських подруг - Наташу Преображенську і Оленку Рибіну. Згадує, як колись зупинялася в київському готелі "Москва", а я виправляю - на цьому місці тепер "Україна" (вона здивована). Знаходить найбільш піднесені характеристики для українського режисера Сергія Володимировича Данченка. І це не тільки її реверанс у бік порушеної нами теми. Постать Данченка багато означає для неї. Не тільки як для актриси, а й для керівника Художнього театру.

Чверть століття тому саме львів'янин Сергій Данченко, на той час уже офіційно видатний радянський режисер (за свого київського "Дядю Ваню" він отримав Держпремію СРСР), виявився одним із небагатьох, хто погодився підтримати Дороніну в тяжкий період. Саме тоді, коли… Коли "враги сожгли единство МХАТа", "розкололи" театр. Коли спробували виставити на вулицю МХАТівських стариків. Коли їй самій довелося підставити руки, щоб урятувати потопаючих. І, з огляду на обставини, стати на чолі великого театрального колективу.

Її театр, МХАТ імені Горького, тоді одразу опинився під перехресним вогнем. По ньому палили. Його не щадили. Їй самій труїли життя. Найкращих режисерів, кого вона тільки намагалася запросити на постановки, "мафія" з надр чоловічого МХТ "стращала".

Одне слово, інтригували тоді веселі хлопці - із захопленням і азартом. Світ ущербних театральних чоловіків, дружно об'єднавшись, по-садистськи ополчився проти однієї великої російської жінки. І, Бог тому свідок, сам Данченко згадував з цього приводу примітний епізод… Коли він восени 1988-го тільки-но приїхав у Москву на постановку "Вишневого саду", в його готельний номер постукав-пошкрябався один хороший режисер з Білорусії, його товариш. Він прийшов тоді до Данченка як "гонець" - від "мафії".

Ховаючи очі, цей чоловік повідомив Сергію Володимировичу, що візит вимушений. Оскільки певні важливі люди послали його до українського режисера, щоб "попросити"… відмовитися від роботи з Дороніною, від постановки в її театрі. "Інакше буде гірше".

Але треба було знати вдачу Сергія Володимировича (а тут, у нас, у Києві, її знали). Він не став влаштовувати дискусій. Він лише підвів буйну голову. Взяв білоруського "друга" за петельки. І тоном Зевса запитав: "Хто тебе прислав?! Негайно кажи, хто?!"

Лише після того, як гонець промекав прізвище "замовника": "Сме-е-е…", - це "е-е-екання" тут-таки й обірвалося. І змінилося іншою мізансценою: Данченко просто викинув "гінця" з готельного номера. Спустив його східцями. "Не вони вирішуватимуть, а я сам - з ким і де мені ставити! А вона - велика актриса! Так йому й передай!".

І, мабуть, передав? Бо після 1988-го московські театральні функціонери (масони, кардинали, дрібні біси etc.) більше не зараховували Сергія Володимировича до сонму "своїх". Втім, сам він у цей "сонм" ніколи й не прагнув.

…Її не дивує ця історія.

Вона знає, що таке робили наприкінці 80-х практично з усіма, хто намагався переступити поріг її театру. У тому числі і з Романом Віктюком.

Давно не таємниця, що Дороніну, її театр, намагалися ізолювати. Вивести з гри. Вивести з себе. Подати в сумнівному світлі її не такі вже й "порочні" наміри - дотримуватися МХАТівських традицій так, як вона їх розуміє й відчуває.

…І тут-таки наша розмова перескакує на "Дядю Ваню" Римаса Тумінаса. Тетяна Василівна побачила телеверсію відомого спектаклю на "Культурі". І я насторожено чекаю її вердикту. Оскільки МХАТівські традиції і Тумінас - це теж тема для дискусії. Виявляється, спектакль їй сподобався. Вона його прийняла, зрозуміла. І вважає, що тумінасівська постановка, - окрім інших мотивів, у ній позначених, - ще й про гримаси нинішнього часу. Часу, який породжує повсюдне божевілля, розпад. І повне затемнення. Як у фіналі вахтанговської постановки (дасть Бог, колись вона дозволить опублікувати всю цю нічну розмову, і читач почерпне багато важливого й цікавого про велику актрису).

…Один сюжет із її розповідей тієї ночі мене вразив особливо. І певною мірою ще раз пояснив "те", що й так розумів-відчував стосовно її образу, її "іміджу", її суті. Коли мова зайшла про скандальну книжку англійця Доналда Рейфілда, який написав біографію Чехова, вона раптом переналаштувалася на Марину Цвєтаєву. Згадала, як 1956-го в "Литературной Москве" прочитала добірку віршів Марини Іванівни. Каже: "Захват був надзвичайний! Я вперше це прочитала. І Цвєтаєва стала частиною мого життя. Незабаром я зробила програму з її віршів. Виступала з ними і в залі Чайковського, і в Ленінградській філармонії. У різних містах Радянського Союзу їздила з програмою.

Ну а далі… А далі почалися спекуляції на імені Марини Цвєтаєвої. Помалу стали виходити такі собі книжечки, які доносили різні пов'язані з нею історії - з натяками. І з портретами молодих людей, які виявилися в її житті. Я чудово розуміла, що всі ці натяки вульгарні! І не їм судити генія, котрий, як "піч", спалює в собі все, що стосується найрізноманітніших почуттів та емоцій, бо цим живить свою поезію.

Але все "це"… віддалило мене від великої поетеси.

Ну, а коли стали публікувати її листи (цілі томи чудових спогадів, прямо-таки академічні видання), то чим більше я з усім цим ознайомлювалася (а це було документально і доказово!), тим більше сама собі й докоряла за те, що читаю таке. За те, що входжу в її інтимний і закритий для інших світ. І при цьому ж я віддаляюся від неї - від тієї Марини, уявлення про яку є в моїй душі.

А уявлення це було досить ідилічне.

І ось усе це, цвєтаєвський світ, ніби полишав мене. І в якийсь момент дійшло до того… що мені вже НЕ ХОТІЛОСЯ читати зі сцени її поезію. І справді, певний час я не виступала з цвєтаєвською програмою.

Як вам це пояснити? А пояснення просте: "Не торкайтеся до ідолів, інакше їхня позолота залишиться у вас на пальцях".

Я тоді очманів від цього монологу.

Виявляється, її ідеалістичне уявлення про любиму поетесу було настільки сильним і наповненим, що вона не змогла переступити через себе, коли тільки торкнулася іншого боку її життя… Для інших не менш, а можливо - навіть більш цікавого. А ось вона НЕ ЗМОГЛА...

І, мабуть, у цьому - "вся Дороніна".

Повертаючись із МХАТу вже вдосвіта й зустрічаючи дорогою азіатів з мітлами (які приготувалися "мести Москву"), я йшов Тверською й думав про Дороніну. Про ту, яка, на нинішні часи, для одних - ретроград, а для інших - невиправна ідеалістка, максималістка. Жінка, для якої немає "або-або", немає "а може?". А є - тільки по максимуму. До несамовитості, до захвату. А ще -про найкращу й любиму актрису Товстоногова; а ще - актрису поза амплуа і жанровими бар'єрами…

Звісно, згадалося дорогою з театру перше свідоме потрясіння, пов'язане з нею. "Старша сестра". "Любите ли вы театр?". Коли вона щойно вимовила ці слова Бєлінського, зробивши на екрані крок уперед, у нас із вами більше й не залишилося вибору: любимо! І мучимося, наївні, цією любов'ю досі.

Чверть століття вона як керівник МХАТУ імені М.Горького і улюблениця глядачів, і "піддана анафемі". Це роки не тільки її творчих осяянь, а й, на жаль, драматичної - вимушеної - самоізоляції.

Чверть століття вона несе свій хрест і вірує в ідеальні, піднесені, немодні театральні істини. Хоча навколо вражаюче й підозріло змінився театральний ландшафт. Багато що опинилося поза системою. І не тільки системою Станіславського. З листування класиків МХАТу деякі зацікавлені висмикують нині одну фразу: "Театр без успіху втрачає будь-який сенс!". І заради примарного "успіху" готові плюнути в обличчя глядачеві, перетворивши театральну сцену на клуб за інтересами рубльовської публіки. При цьому ніхто не згадає іншу фразу класика (В.Немировича-Данченка): "Не можна заохочувати свободою розбещеність у мистецтві!".

А вона пам'ятає. Можливо, і з цієї причини вже чверть століття так звана театральна еліта Москви вважає її "чужою". Хоча сама вона завжди жила в мистецтві - гордо, гідно, окремо від світської мішури. Як сказала дружина Достоєвського: "Живучи в повному усамітненні, не беручи або беручи лише віддалену участь у поточних подіях, я мало-помалу занурилася душею й думками в минуле, таке для мене щасливе, і це допомагало мені забувати порожнечу і безцільність мого теперішнього життя".

Так і живе. Не прощає кривдникам. Не підлаштовується під забаганки часу. І т.зв. офіційна "критика" схильна її справу (справу всього її життя) - зневажати. У кращому разі - замовчувати.

Але за ці чверть століття багато важливого й істотного відбувалося в її творчому житті. У неї в театрі ставили різні режисери. Той-таки Данченко, Віктюк, Белякович, Іванов, Бейліс, Щедрін, Покровський. Часто ставить сама. Остання в часі її прем'єра - "Тінь" за знаменитою п'єсою Є.Шварца. І в мене немає запитань, чому цей текст знову схвилював її. Тому що "тіні" тотально позаймали в нашому житті місця, не їм відведені. Театр тіней - це теж іпостась нашого життя.

Не маю наміру в цих нотатках наполягати або переконувати вас, що кожна прем'єра в її Художньому театрі (за ці чверть століття) проходить під бойовим гаслом "летимо від перемоги до перемоги". Не кожна. Власне, як і в будь-якому іншому театрі на Землі. Але, вибачте, навіть цієї ночі, коли я йду Тверською і вивчаю афішу її театру, то бачу гідність і блиск високого літературного стилю: Чехов, Булгаков, Островський, Достоєвський, Горький, Кальдерон, Шварц, Гольдоні, Вампілов, Розов, Радзінський, Сімонов, Твардовський, Шерідан.

І спробуй-но пошукай десь ще такий наповнений великими назвами й іменами репертуар.

Хоч би яку нісенітницю плели "найманці" з Камергерського чи інших московських провулків, а в її театрі сьогодні працюють люди обдаровані, самовіддані. Віддані їй. А отже - й ідеям.

Вони, ці МХАТівські артисти, як "сектанти" (тільки в піднесеному значенні слова), не озираючись на медійну славу (якої немає), щовечора виходять на сцену не в дешевих п'єсах Рея Куні (щоб покривлятися), а у важкій класиці, яку багато хто оминає десятою дорогою. І, не дочекавшись рецензій, вони неодмінно дочекаються палких глядацьких відгуків. Був час (ще до Інтернету), коли на службовому вході цього театру, замість газетних рецензій, розвішували аркушики із зошитів, де глядачі, обурюючись наклепами, підтримували її театр і її шлях захопленими посланнями. Вона зберігає ці аркушики.

Ось я написав: "секта". А інакше ж і бути не може. Театр, якщо це театр, - завжди подоба "секти", що об'єднує людей однієї віри. Інакше - це вже антреприза із серіальними фізіономіями. Або комерційний проект з участю європейської зірки.

У неї в трупі не зірки, а хороші актори: Кабанов, Матасова, Горобець, Ліванов, Фадіна, Коробейникова, Зикова, Юр'єва, Клементьєв, Дахненко, Самойлов, Чубченко, Катишева (і це не всі, кого згадав).

І ось я, театральний критик-"інопланетянин" із поки що дружньої держави, знаю і бачу цих артистів. Розумію, на що вони здатні. Але в Москві про них не пише ніхто. Жоден Латунський. Тому що, на переконання "мафії", вони, мабуть, працюють на якійсь "ворожій території"? І тому, що грають у спектаклях, де, безперечно, є багато архаїчних рішень, але є й відчуття цінності слова. Є пріоритет цього слова над мнимістю дурних, ніби модних, ніби експериментів, від яких багатьох уже верне.

По суті, театр Дороніної у центрі Москви - це подорож у машині часу в ті далекі часи XIX і початку ХХ ст., коли режисер ще не був таким уже категоричним деміургом. Коли сцена ще пам'ятала масштаби справжніх і достовірних декорацій. Коли актор був надемоційним і намагався не залишити глядача байдужим до розіграної драми або комедії.

Сама Дороніна в цьому дивному й демонстративно "архаїчному" контексті (і в декораціях уже нашого, XXI ст.) інколи нагадує містичну появу на Землі чи то Стрепетової, чи то Єрмолової, чи то Савіної. Великих актрис, чиє свавілля підкоряло в XIX ст. не тільки театральних адміністраторів, - воно панувало над публікою, над часом, над умами і серцями.

І це вже прямо якийсь парадокс. Працюючи в режимі надзвичайно жорстокої ізоляції (і навмисного непомічання), Дороніна у XXI ст. не залишається непоміченою. Пірніть у цю прірву, в Інтернет, у міріади соціальних мереж. І ви (розгубившись) раптом виявите, що армія її сучасних інтернет-шанувальників - це "тьми".

На початку нинішнього року, спілкуючись зі співробітниками музею-квартири В.Немировича-Данченка в Глиніщевському провулку, теж почув несподіване: своїх дітей та внуків окремі з цих співробітників найчастіше направляють у МХАТ на Тверській - "туди, де російське слово", а не "каліфи на годину". Тому в неї й сьогодні є свій глядач, поціновувач.

Дороніна у XXI ст. - це звичайне диво - і сьогодні ГРАЄ. Наприклад, вона грає Вассу Желєзнову. І в її трактуванні несподівано відкриваєш новий зріз горьківського образу: передчуття близької катастрофи (уже в першій сцені), усвідомлення краху, небуденність самої цієї особистості. Дороніна, як і раніше, грає Раневську у спектаклі С.Данченка. І тема любові до батьківщини проведена нею не пафосно, не публіцистично, а задушевно, тихо, як обриваються чеховські струни. У її царственої Кручиніної ("Без вини винні") є особиста невтамована туга за материнством: усе це зіграно емоційно, чуттєво, навіть болісно. Віталій Вульф мені колись розповідав, як Марк Захаров був вражений цією роллю актриси. Але публічно говорити про її удачі в театральній Москві давно не заведено.

Про неї заведено мовчати.

І в єльцинські часи вона була демонстративно "чужа".

І в путінські, коли повсюди говорять про "духовні скріпи", вона знову - "не своя".

Як мені бачиться, рік у рік їй дедалі важче вибудовувати оборону свого театру, важче протистояти цинікам і торгашам. Їй важко "пробивати" звання деяким своїм артистам (бо "мафія" не дрімає, і її щупальця, як відомо, давно дотягнулися до кремлівської адміністрації).

Її ігнорує телебачення. Досі не спромоглися записати на ТБ (для каналу "Культура") її значну роль у "Вассі Желєзновій". Хоча час летить. І сил дедалі менше.

Упевнений, Бог і посилає їй ці сили - тримати театр, грати ролі, ставити спектаклі - бо за нею люди. Ті, хто поділяє її ідеї. А отже, вірить в ідеали старого високого реалістичного театру. І я розумію, що, долаючи вік, утому, вона знову й знову у
свої 80 виходить грати Раневську, Вассу… навіть не заради себе (хоча її унікальний акторський егоцентризм завжди викликав замилування), а все-таки - ЗАРАДИ НИХ. Заради тих, хто, повторюю, вірить у неї, хто захищений її іменем і її міфом.

Сьогодні, коли наше театральне життя таке розмаїте, веселе, п'янке й дивне, її МХАТ, уявіть, раптом набуває особливої естетичної цінності. (Принаймні для мене.) Її художня впертість, її відданість традиції, її гра в архаїку - це чи не експериментальний Театр на загальному однорідному тлі? На тлі тотальної необов'язковості (стосовно автора, слова, змісту). На тлі виробів-капусників, які видаються за нові форми і цінуються нечесними експертами (дійшло до того, що пародіюють Аліну Кабаєву або принижують Ніну Зарічну, і за це дають путінські гранти). На тлі тотального "омолодження" керівних кадрів, хоча не вік у театрі має значення, а дар Божий. На тлі загравання з "європейським театром", а отже (часто) скануванням його найкращих знахідок і одкровень, оскільки справжній театр тільки "народжує", а несправжній - "краде".

Ну й так далі... Далі ви легко продовжите самі.

Отож, на цьому строкатому, веселому й модному "тлі" - місцями моторошнуватому - шалений консерватизм окремо взятого театру і його керівника справді видається… екзотикою. Якимось сміливим викликом часу.

І навіть коли вона читає Цвєтаєву - "В мире, где все - плесень и плющ, знаю: один Ты - равносущ. Мне!" - мені здається, що ці вірші вона про себе й читає. І про теперішній час, який - "плесень и плющ". І "Ти" у її вустах - як якийсь недосяжний театральний ідеал. Уже й не знаю, хто ховається за цими туманами: Станіславський? Немирович-Данченко? Товстоногов? Одне слово, це Її ідеал. Як конвойний із минулого, він ні на крок не відпускає від себе цю "полонянку". Цю нашу обожнювану "старшу сестру".

І останнє...

Різні люди мені по-різному намагалися пояснити джерела "доронінської смути". Цього, повторюю, її демонстративного консерватизму. І причини називали різні. Звісно, важкий характер і неприборкана вдача. І ще, зрозуміло, політпереконання.

А я, впевнений, знаю справжній мотив цієї її невичерпної пристрасті - реанімувати минуле посеред сьогодення; не зраджувати цінне у світі, де все знецінилося.

Отож, її доктрина - це Стара Віра. Віра в старий ідеальний театр.

І ця віра проросла не на камінні чи на порожньому місці. Я згадав про долю її предків. Її мама, Анна Іванівна, була вихована в строгості старообрядницької родини. Її батька, Василя Дороніна, хрестили за старообрядницькими канонами, опускаючи в бочаг (заглиблення в струмку).

Її рід - російські СТАРОВІРИ. І це слово багато що (коли не все) пояснює. І в способі її діалогу з дійсністю. І у формі її життя "всередині" рідного театру й "поза" рештою театрального життя.

Що ми знаємо про старовірів? Про людей, які не зрадили свою церкву, залишилися вірними давнім церковним обрядам, зреклися мирської метушні? Життя їхнє важке. Ніби "окреме". Випробування, послані їм згори, надзвичайно тяжкі. Але це їхній свідомий вибір. Вибір, який визначила й вона - для себе - у мистецтві театру.

Повторюю, вибір важкий, він випробовує людину на міцність. І при всіх ударах долі цей вибір залишає єдиний вихід - терпіти й вірувати. Вірувати і терпіти. "Я верую, и мне не так больно, и когда я думаю о своем призвании, то не боюсь жизни". - Можливо Чехов написав це й про неї?