У бій ідуть самі «мудаки». Ноу-хау від українських кінематографістів: кінопроект, побудований на кумівстві

Поява кінопроекту «Мудаки (Арабески)» — симптом надихаюче радісний: засуджений до смерті — чи сам себе засудив? — житиме! Під засудженим-самозасудженим розуміємо наше кіно, яке перебуває в непритомному стані — чи то через посттоталітарний летаргічний сон, чи то від сп’яніння неосвободою, — що, власне, одне й те саме. Загін відчайдушних відносно молодих кінематографістів-гладіаторів, очолюваних Володимиром Тихим, наїжачившись списами своїх друзів із продакшн-, постпродакшн- і дистриб’юторських компаній, пішли в останній — чи перший? — бій на арені млявоплинного кінопроцесу. Якщо бій вони виграють, засуджений матиме шанси на альтернативне існування. Жирних шматків м’яса, звісно, не дадуть — про нормальні бюджети не йдеться, але можна буде жити за новою схемою — без війн за місце під сонцем, але в боях за втілення творчості. Отже, проект «Мудаки».

Уявіть картину. Конає від голоду людина. Але вмирає вона не тому, що каліка і не може знайти собі їжу. І не тому, що навколо скупі чи злі люди, які відмовили їй у скоринці хліба. А просто тому, що навколо немає їжі... І тут майже мрець починає підводити голову, оживати — о диво! — він став живитися енергією сонця!

Отак і з проектом «Мудаки (Арабески)».

Коли навколо не просто безриб’я, а немає навіть кола, де затусувався б останній рак, на голому місці створюють блакитну кінолагуну, не залежну ні від державної підтримки, ні від приватних інвесторів, ні, здається, від самого Господа Бога. І в цій лагуні опиняються і пуголовки, котрі мріють стати великими рибами, і риби, котрі не бажають з волі фінансових воротил і державних чиновників повертатися в стан пуголовків. Назвемо їх: Роман Бондарчук, Віра Яковенко, Іван Тимшин, Вікторія Нестеренко, Володимир Тихий, Анатолій Лавренишин, Іван Сауткін, брати Олександр та Ігор Стеколенки, Мирослав Слабошпицький, Максим Міхеда, Марина Врода, Юлія Шашкова, Олександр Ігнатуша, Аксинія Куріна, Альона Алімова, Олексій Шапарьов, Яніна Кучер... Шлюзи відкрито. Може заплисти кожен. Та тільки треба враховувати, що проект «Мудаки» — гранично концептуальний, у багатьох сенсах порівнянний з іншим одіозним і улюбленим проектом — «Догма-95».

Творці «Мудаків» визначили принаймні три правила, що обмежують нескінченність творчості: знімати тут (тобто в Україні), знімати зараз (не про козаків), знімати про простих людей (без закоханих суперменів у всіх сенсах цього слова). Без сумніву, це виклик системі, плювок у бік цинічних телемагнатів та егоїстичних бізнесменів. Нігілізм мудаків — очевидний. Але це все ж таки творчість, і це новий крок у порожнечі, створеній людьми та обставинами.

Судіть самі...

Світ провалився в болючу діру кризи. Голлівуд, одна із самодостатніх систем — яка фінансує країну, а не навпаки, — і то зазнає краху, намагаючись наздогнати кур’єрський потяг, а наздогнати вже неможливо. Дедалі відчайдушніші надії покладаються на повторення минулих приголомшливих успіхів — на Джеймса Кемерона і його новий «Титанік» — 200-мільйонний «Аватар», і ще на нескінченну низку сиквелів на кшталт «Льодовикових періодів», «Трансформерів». Поттеріана коштує тепер дорожче, але збирає менше. Актори й інші технарі кіноцеху отримують в результаті успішно і вчасно проведених страйків більше, а тим часом глядачі ходять рідше. Принаймні у США. У Європі Швеція, Голландія, Іспанія, Німеччина і Польща виходять з піке шляхом збільшення вкладень у кіно та мінімізації витрат на персонал. Британія підводиться з колін, випускаючи в прокат безбюджетне кіно на кшталт 45-фунтового «Коліна». Франція активно рветься в прокати інших країн, особливо після феноменального успіху в США «Заручниці», спродюсованої Люком Бессоном, який паразитує на американізмах і багато років працює за принципом «ворога треба перемагати його ж зброєю».

Але чудова французька система, створена на відрахуваннях з продажів квитків, прокаті іноземних фільмів та інвестиціях телекомпаній, теж перебуває в стані стагнації. Чи то Саркозі цьому причина, котрий перекрив дотаційний кисень закордонному поширенню галльського кіно, чи то криза, — але одна з найрозвиненіших систем життя кінематографа, друга після голлівудської, демонструє істотний спад. Світові потрібне щось нове. Особливо під час і після кризи. «Мудаки» — це наша відповідь Чемберлену!

***

«Мудаки» — викривлене постмодернізмом дзеркало сучасності. Дикий і ідеальний симбіоз злиденності, хіпізму та соціалізму. Система, що працює як антитеза — від протилежного. Володимир Тихий і його друзі вирішили, напевно, що не варто шукати грошей на свої проекти, розраховуючи лише на норовливу удачу. Вони рубонули по міфічно нерозрубуваному фінансовому гордієвому вузлу з плеча — взагалі відмовилися шукати фінансування. Все будується на «кумівстві»: у тебе є друг — глава продакшн-компанії, от ти його і просиш позичити на день камеру; інший твій друг або друг друга — актор, і ти, так би мовити, по знайомству, нахабно запобігаючи перед ним, просиш виділити день на зйомки — як другові, за гарні очі і взагалі з ідейних міркувань. А в друга друга твого друга є вже постпродакшн-компанія... З нею та сама історія.

Все це не конкретно, але за формою точно. Конкретно — фактично й історично — все було так.

Майже рік тому, десь на початку зими троє «друзів по чарці» Сауткін, Стеколенко і Тихий пожартували: треба якось зняти фільм про «мудаків сучасності» — лузерів, хамів, чиновників. Цей жарт сприйняла всерйоз Куріна, запропонувавши концепцію. Стеколенко запропонував просити милостиню у продакшн-компанії FilmToaster, котра пішла на поводу в оригінальності осерйозненого жарту. А там уже з’явився вихід і на постпродакшн-компанію CoffeePost. Як у найкращих кримінальних фільмах про пограбування, відразу з’явився неабиякий посередник в особі серйозної артхаузної компанії «Артхауз трафік». Денис Іванов, маючи досвід роботи з коротким метром найбільшої у світі мережі показів короткометражних фільмів Future Shorts, дав зелене світло на подальше просування продуктів «Мудаків» на кінотеатральний ринок. Тут уже жарти вбік...

В Україні так завжди — все путнє народжується на святому місці кухні між сигаретними затяжками і перекинутою п’ятою (?) чаркою чогось міцного.

Тихий не хотів робити кіно для себе — писати в стіл уже непристойно. Хотілося зробити щось для людей і про людей, тобто соціальності кортіло, соціальної адаптації та соціальної рефлексії. І ідея форми майбутніх показів короткометражок наближалася до формату, звичного для нашого народу, який досі не вийшов зі стану колективного несвідомого радянської системи: показувати маленькі фільми в кінотеатрах перед фільмами великими, як кіножурнали раніше.

Така система домовленостей видається нежиттєздатною, бо є занадто складною емоційно. Домовлятися ж треба з усіма — а це сотні людей. Режисер, оператор, асистент(и), актор(и), освітлювач(і), гример (візажист), технік(и) etc. А домовитися про місце, а отримати право на зйомку, а дістати машину-освітлення-трос-кабель-огородження?..

Словом, процес створення кіно вважається по праву одним із найбільш трудомістких і дорогих (хоча Ігор Подольчак про це посперечався б). Однак процес створення кіно в Україні, де треба весь час співвідносити потреби або з можливостями Мінкульту і муніципалітету, або з вимогами банків-каналів-фондів, ще більш трудомісткий.

Гроші Мінкульту і Київради, здебільшого міфічні, назвемо це так, оскільки фактів зловживання владою під рукою немає. Он, кінофестиваль «Молодість» збирається позиватися з мерією, котра й досі, через рік від початку й успішного завершення торішнього кінофестивалю, не проплатила те, під чим підписувалася. А 50 мільйонів гривень, чорним по білому прописані в бюджеті на потреби департаменту кінематографії при Міністерстві культури, так само досі залишаються лише чорно-білою цидулкою.

Зі спонсорами від бізнесу працювати важко, про що каже Подольчак, вважаючи за краще не бути ні від кого залежним. А працювати з тіньовими структурами, вочевидь, небезпечно, про що свідчить досвід роботи режисера Олександра Шапіро, котрий позичив кошти на свою дебютну «Цикуту» в московських криміналів. До речі, «Цикуту» ж для прокату в Україні Мінкульт заборонив...

***

Загалом з будь-якого боку ідея «Мудаків» — ноу-хау, ідеально застосовне для наших теренів, на яких чомусь воліють уперто вдивлятися в минуле, а не дивитися в очі сьогоденню, рефлексуючи і переосмислюючи. Певне, страх існування в просторі, в якому реалізувалося китайське прокляття «щоб ти жив у добу змін», сильний до паніки, до паралічу. І жах минулого значно менш жахливий, аніж жах майбутнього, якого взагалі може не бути з таким ставленням до реалій. Адже якщо й надалі пропускати брехливу інформацію, не звертати уваги на хиріння національного, культурного, сприймаючи провокаторів з їхніми твердженнями про те, що не існує ні нації, ні культури, — ми втратимо шанси на відновлення, втратимо будь-яке майбутнє. Ми всі станемо тим, про кого проект «Мудаки (Арабески)» хоче говорити тільки жартома, бо гумор — рятує.

***

…Учасники проекту «Мудаки» нагадують давньоримських бестіаріїв, злочинців, які билися на арені Колізею проти всіляких левів, тигрів і биків із мінімальною кількістю зброї і мали таку ж кількість шансів на перемогу. Але їхня відчайдушна й безпідставна воля до життя була настільки потужною, що бестіарії стали найпопулярнішими серед гладіаторів, улюбленцями публіки, згодом здобувши значно більше переваг, аніж тварини. Люди стали сильнішими.