Триголова опера. Одеська вистава з усіма відомими

Одеська опера (ще одна «перлина біля моря») в очікуванні «червоного дня» календаря — 200-річчя з дня заснування себе, дорогоцінної. Свято на цій вулиці настане наступного тижня. Місцеві історики в хронології, правда, плутаються. Коли іменини? А може, раніше (а може, й пізніше?) слід було б цей день відзначати?

Утім, різні слідопити зійшлися на одній компромісній даті: 10 лютого. 200 років тому — 1810 року — такого ж зимового дня в Одесі і відбувся виступ «прославленої» трупи Порфирія Фортунатова. З «прекрасними» спектаклями. Комедією «Траур, або Втішена вдова» (авторства Княжніна). І комічною оперою «Нове сімейство» (авторства Вязьмінітова).

Як ви човен... Так він...

Але не можна голословити, буцімто суцільний «траур» супроводжував історію оперного. Бували й веселі деньки!

А ось «сімейств» (нових і різноманітних) на керівних посадах (у трудовому колективі) значилося у різні часи немало. Відповідно до історичних віянь та ситуативних протягів, які піддували поділ Хуліганці-Одесі, цій вічно грайливій матусі Кураж.

…Напередодні 200-річчя Одеської орденоносної і Національної опери я й вирушив туди — подалі. До холодного моря.
І до пристрастей палких.

* * *

Цей театр — витвір начебто «одухотворений» (в архітектурному ракурсі).

Ззовні — величний, як раритет із музею.

Всередині — млосний і звабливий, як Незнайомка (з поезії Блока).

Гарно попрацювали (після пожежі 1873-го) над феноменальними архітектурними пропорціями віденські майстри Фельнер і Гельмер. Оскільки одеська будівля стала відразу сприйматися як одна з найкращих у Європі. Нарівні з Віденською оперою. В одному ряду з іншими іноземними театральними видивами.

«Режим» Л.Кучми, що розбурхав глобальний ремонт цієї опери вже в наші новітні часи, теж не на вітер викинув 200 бюджетних мільйонів. Бодай зберегли — те, що інші колись будували.

Так і віє перлами В.Маяковського на підступах до парадної будівлі на березі моря: «Я вышел — со мной переводчица дура… Щебечет бантиком-ротиком: ну как вам нравится архитектура?»

Подобається!

Красуня…

* * *

Цього вечора в театрі прем’єра. Навіть дивно, як вони ще й з прем’єрами зуміли оговтатися. Беручи до уваги кількість нервових закінчень, які пішли на недавні скандали. На колективні «ату!» одному відомому приморському гостю...

…На афіші — «НУРІЄВ forever». Гала-балет. Спектакль, зобов’язаний заявити про новий виток творчого колективу. Звісно, всім їм дуже хочеться... на якийсь «новий» виток! Хоча б дотягнутися трохи на цей — на «європейський» — рівень.

(У нас усі туди хочуть, але, на жаль, не всі можуть підстрибнути.)

Ідея, сценарій, режисура і хореографія «Нурієва» — Вакіль Усманов, працює в Австрії. Диригент Ігор Шаврук. Соло на роялі — Олексій Ботвинов, заслужений артист України, працює і вдома, і за кордоном, він — підпільний художній керівник одеської опери.

В основі хореографічного дійства, про що шепоче афіша, ельфійська особистість балетного Бога і небідного Грішника — Руді Нурієва.

Сам спектакль (композиційно) — ніби намисто з найкращих, зіркових його бенефісів у «Сплячій красуні», «Панянці та хулігані», «Лускунчику», «Корсарі», «Дон Кіхоті»...

Юнаки — одеські танцюристи — по черзі презентують скандального Руді справжнісіньким ангелом. Невагомим і ефемерним. Він регулярно оновлює свої повітряні шати, ластівкою ширяє в часі, просторі, балетних партіях.

…І, чаклуючи «трагічним зламом руки» (давно люблю цей комічний балетний штамп!), він неначе розливається тугою й над нашим метушливим світом. І, взагалі, нічого непристойного на сцені не відбувається... Що, звісно, дещо суперечить документальним сюжетам з його приватного життя.

Втім, в мистецтво балету завжди активніше заангажовані не люди, а ельфи (практично — невловимі істоти), і виключно міфологемний, ліричний, тільки світлий бік різнобарвної біографії Руді й адаптований у вміле сценарне мереживо для глядачів різного віку.

…У Нурієва (цю балетну партію ведуть Володимир Статний і Дмитро Шарай) нібито хронічне роздвоєння особистості. Він кружляє між сценою та жінкою (Марго Фонтейн — Марія Полюдова, Олена Добрянська), між жінкою і якимось підозрілим «архангелом» (очевидно, зустрілися в роздягальні...).

Звісно, цей ліричний герой роздвоюється «між» святістю Неба (балет) і порочністю Землі (до якої його мотузкою притягує невблаганне тяжіння, та він усе одно вислизає у фіналі на небеса...).

Таким чином, спектакль внутрішньо (чуттєво) поданий як прихована, але вочевидь невтомна боротьба МІЖ... Раєм — чим і залишилося для нас його виняткове мистецтво. І... Пеклом — тим темним «місяцем» його життя, про який нас регулярно інформують гламурні томики «Каравана историй».

За «європейський рівень» у цій виставі відповідають... а) соло на роялі: виконане прекрасно; б) картинки над сценою: миготять і змінюються. Це відеоінсталяція від Романа Топілова. Екрани-панорами, які задають симультанну дію в балеті.

Різні плани Руді, його балетні па. Все те, що збереглося в архівах Кіровського балету або ж зі зйомок його світових тріумфів.

Сцена з гідами-екранами — принцип мінімалізму, що прижився в сучасному театрі: ніщо не повинно заважати артистові. Тільки — простір, тільки — чарівна порожнеча. Яку бажано заповнити хореографічною майстерністю. Або хоча б особистісною енергетикою.

У цій справі, до речі, одеським танцюристам заважає... одна обставина. Сам Нурієв!

Його зображення демонструють відразу на всіх екранах (причому досить часто). Мимоволі задираєш голову... І «живі копії» — інколи — вимушено тьмяніють перед оригіналом... Бо справжнє високе мистецтво (якщо воно справжнє) переливається навіть через новомодні екрани... «Вистрибує» навіть зі старих напіврозмагнічених плівок...

У юнаків і дівчат з одеської балетної трупи справді завдання складне: «перетанцювати» відеоОригінал — на екранах.

Змагання, доповім я вам, розгорнулися на сцені не на жарт...

Дійові особи (вкупі з виконавцями) літають у прем’єрному балеті з якоюсь незвичайною «службовою» відповідальністю. Ледь не з історичним озиранням на міфічний оригінал (який танцює в них над головами).

Сюжет ускладнюється: вперше на якісно відреставровану сцену першим номером виходять не «майстри мистецтв» (яким за 50, а вони ще рухаються), а, фактично, вчорашній кордебалет... Молоді зелені. Ті, хто ще вчора — «до» Нурієва — тягали канделябри в махрових постановках. А Вакіль Усманов і «тимчасовий уряд» одеської опери (тут вони справді молодці) ризикнули — й дали молоді зелене світло. Цим — жвавим і не завжди досвідченим... Танцюристам, котрі, як розказують, добиралися на свої репетиції крізь засніжену Одесу — з Котовська, з інших заморожених передмість. І ночували де вдасться, і чекали «цього» — отакого — зіркового часу.

На щастя, він майже настав (хай і з деякими застереженнями щодо хореографічної майстерності).

Оскільки «ставка на молодих» — єдино вірний шлях, обраний «урядом» (театру). Бо іншого шляху в балетного мистецтва — і не тільки в Одесі — немає і бути не може. Юрій Григорович нещодавно теж вивів із тіні «корди» кількох танцюристів, а, дивися, вони вже зірки на сцені Большого: О.Волчков, П.Дмитриченко, І.Васильєв.

Одеський «НУРІЄВ forever» — лише пробний камінь, лише пошук нового напряму театру. І це варто підтримати.

Балет, не приховую, захоплює. Сприймаєш на одному подиху: мимоволі емоційно включаєшся. Вибачаєш окремі «нюанси». Оскільки енергія молодості переплавляє навіть прикрі технічні «ляпи».

Балет композиційно виважений: немає провисань, непотрібних «чорних дір». Одна хореографічна ланка ритмічно випливає з іншої. Балетний образ Героя (шаленого Руді) у міру і людяний, і «фантомний». Поєднання традицій класичного балету з деякими формами сучасної хореографії не видається в роботі Вакіля Усманова такою собі еклектикою. Швидше, грає на загальну ідею: роздвоєність... Його метання — поміж...

Гадаю, така постановка не зіпсувала б, а тільки прикрасила навіть афішу столичної Національної опери... В якій штат — роздутий. А напрям експерименту, творчого пошуку — звужений.

***

В одеському «Нурієві» є дитяче бажання молодих виконавців «справою зайнятися» (як сказав би чеховський герой). Те, чого не добирають у майстерності, тут-таки — перед нами — компенсують розпачливим артистичним бажанням «подобатися». Здаватися кращим, ніж є...

І свіжа, і вже традиційна одеська публіка (особливо шаную високоповажних одеситок у дещо театральних боа) вітає місцевих балетних як футбольних зірок: «Браво, Паша! Браво, Гріц!» Я, звісно, запитую в однієї такої пані: «А хто такий Гріц? Він що, з Одеси?» — «Це наш молодий танцюрист! Йому найгучніше аплодують!»

Танцюрист Павло Гріц виявився маленькою сенсацією вечора. До речі, запам’ятайте це ім’я. Ну а раптом?.. Енергетичний, як чортеня, і в’юнкий, як джин, він явився лише в кількох «картинках з виставки» (причому навіть не в образі Руді), а зал у фіналі зустрічав його як бенефіціанта.

…Працювати й огранювати — ось що мав би робити сьогодні театр.

***

З мистецтвом «високого» театру в нашій державі (і не тільки в ній, і в деяких інших пострадянських утвореннях) давно відбуваються помітні казуси. Це мистецтво (кажу лише про високе!) сприймається представниками поточної влади виключно як «культура панська»... Цією владою абсолютно незрозуміла...

Це ж нервів не вистачить витримати до кінця (до катарсису) «арії» або «па»! До такої «панської культури» наші можновладці відчувають якусь «класову» нетерпимість. Оскільки прийшли панувати не з салону Анни Павлівни Шерер, а з «кухонь», де пахне часник...

«Влада кухарок» — гадаю, цей образ, і ця риторика нам зрозумілі? «Мурки» або, у кращому разі, мелодії й ритми Потапа та Насті (ці вже взагалі знахабніли, ротуючи на «Русском радио» новий пісняк із натяками на мат...) — ось воно, «найважливіше з...». Для них. Для цих.

А мистецтво «високе» — класичний балет або опера — все це потребує розумового або хоча б чуттєвого наповнення.

Мені взагалі важко згадати показові приклади останніх років, коли б перші або хоча б треті особи від влади збиралися в цих оперних театрах — насолоди заради. А не на свої партійні збіговиська.

Ці якісно відреставровані (ще Кучмою) театри — для них лише... «коробки», в яких можна попіаритися, самим покрасуватися на тлі оперної позолоти.

І катастрофічна відмінність «нашого» рівня від «європейського» (до нього ж і прагнемо!): там «високий» театр — пріоритет і престиж; а тут — у кращому разі, місце дозвілля для іноземних туристів, ще контора внутрішніх з’ясувань стосунків; при цьому «наші» ще й репетирують, верстають репертуар, збирають зали...

***

Те, що відбувається сьогодні навколо Одеської опери (саме в ювілейний сезон), має досить відверті визначення — невігластво і саботаж. Три різні керівні «голови» ніяк не можуть домовитися між собою, щоб дати оперній «коробці» спокій (творча начинка їх мало хвилює). Тому старовинний театр разом із молодими ресурсами і животіє в стані якоїсь астральної невизначеності — на порозі 200-річчя.

Хто ті «голови»? Театральні люди назвуть їх без мене. Прем’єр-міністр. Дружина президента України. І високохудожня одеська влада.

У кожної з «голів» якісь свої плани на «майбутнє» опери, на її керівний (керований) склад.

Здається, в кожного є й своя креатура: розділяти і панувати (саме в цьому будинку).

При цьому — чомусь — нікого не хвилює думка 500 осіб. Власне трупи. Між іншим, ще живої трупи. Якій, як мені здалося, осточортіла кадрова невизначеність, туманна безперспективність, хронічне недофінансування.

…Не хотілося б перетирати в долонях «торішній сніг».

…Не хотілося б у деталях (а тим більше поіменно) розписувати недавні скандали... Лише — штрих-пунктиром.

У середині минулого року театру представили новітнього керівника. Людину, близьку до міністра культури. Трупа сприймає його в багнети, бунтує, побоюючись масових звільнень і перепрофілювання опери в якийсь загадковий «клуб». З часом саме Мінкульт свого фаворита... звільняє (тут, правда, не обійшлося без душевних побажань Кабміну). Одночасно проростає трудова ініціатива — знизу: трупа висуває вже своїх представників на керівні посади. Мінкульт знову «не в темі». Знову — палі в колеса. У театрі — невідомо навіщо — створюють дві профспілки. Одна — легальна, там кілька сотень осіб. Друга — «незалежна», там лише декілька «багнетів». І командує нею людина із закулісної частини (навіть не з «корди»). На стежку боротьби за права трудового колективу нещодавно виходить і головна Професійна спілка працівників культури України. І звертається до розуму Мінкульту: не розпалюйте пожежі, дайте можливість театру самому розібратися, хто йому потрібен, щоб продовжувалася нормальна творча робота! Тим часом у театрі переконані: їхню оперу пригноблюють зумисне, свідомо, тому що нинішній в.о. директора Анатолій Дуда не до вподоби почту пана міністра. Театр (чи не з цієї причини?) недоотримує передбачених законом коштів на покриття комунальних послуг. Прем’єру того ж таки «Нурієва» вимушено випускає «в борг». Не визначено перспектив фінансування нових постановок (зокрема української опери «Вій»).

Мінкульт сам для себе вирішив: саме він має у цьому театрі виконувати головну «арію». Але якщо колектив катуватимуть і після виборів — то, кажуть, уже назріває активне бажання брати мотики і влаштовувати масові бунти під парадним входом на київській вулиці Івана Франка... Таки дочекаємося.

***

Опера-балет — мистецтво витратне. Це не попсові фінтіфлюшки, на які, утім, гроші в нас жбурляють неміряні.

Але є й інший бік лаштунків. Опера і балет (особливо!) — це безліч «швидков’янучих» творчих доль (такий жанр!), а зовсім не «одиниць», як чиновники звітують у папірцях. І тут зволікання (тяганина), якісь чиновницькі ігри — вважайте… творча смерть. Для всього великого колективу.

Виявилося в них сьогодні бажання трудитися — хай. Не заважали б.

Хочуть бачити на цьому троні певних художніх керманичів (зокрема на посаду художнього керівника розглядають персону піаніста О.Ботвинова, музиканта, відомого не тільки в Україні, а й у Європі, але Мінкульт цю кандидатуру «рубає» з плеча, навіть не запросивши до кабінету) — дайте шанс, якщо так хочуть... А потім запитайте суворо, перевірте звітність, успішність, якщо не впорався... Україна велика, Європа — ще більша...

А ось тяганина й саботаж — не найкращі методи боротьби з цим театром.

***

«Розум, розум, скрізь треба розум!» — каже герой однієї класичної комедії. Здавалося б, не так і багато розуму треба, аби з часом перетворити зовні і зсередини прекрасний театр на місце музичного тяжіння всієї Європи...

А перетворюють — поки що — на порохову діжку. Театральний колектив (невже хтось не розуміє?) — субстанція творча і особливо нервова... А такт необхідний не тільки у музиці.