Театр часів занепаду ринку. Сліди КДБ — навколо Чехова в Ялті

Головна театральна добра звістка тижня — бажання перетворити ялтинський драмтеатр на «центр театральної (світової) культури». Про що заявили на південному березі суперзірки Кевін Спейсі, Джон Малкович, а також відомий російський бізнесмен Олександр Лебедєв. Візит великих і могутнього супроводжувала ціла експедиція українських ЗМІ «по чеховсько-лебедєвських» місцях (автор цих рядків спостерігав за тими подіями — на відстані).

Справу затіяно хорошу й почесну. Та й ініціатор — людина, хоч з якого боку поглянь, приємна. Пан Лебедєв, котрий угатив величезні особисті гроші в реставрацію Ялтинського театру, є улюбленцем світових ЗМІ. Forbs, регулярно рахуючи чужі кошти, нещодавно оцінив стан Лебедєва в 3,1 млрд. дол. А деякі інші закордонні видання на всі лади розповідають, як Лебедєв влаштовує непідмосковні вечори в графстві Нортгемптоншир, де виросла й похована принцеса Діана. The Times стверджує: «Таємничий російський мільярдер і колишній працівник КДБ Олександр Лебедєв витратив 1 млн. англійських фунтів стерлінгів на приватну вечірку з Горбачовим...».

Саме такій людині — тонкій, красивій, естетській, завжди дорого одягненій, до того ж колишньому колезі по «органах» — Володимир Володимирович Путін і довірив важливу справу відродження Ялтинського театру... в Україні. Адже місця ці не прості, а святі. Міський театр побудовано тут 1897 року. У цьому будинку — на радість хворому і згасаючому Чехову — МХАТ якось зіграв «Чайку», «Дядю Ваню». Потім театр горів — двічі. Потім він перетворився на ганебну руїну України. І нікому з безсовісних начальників країни, починаючи з Хрущова, не спало на думку замолити свої гріхи на цих руїнах... Не кажучи вже про те, щоб відновити коробку споруди.

І от Лебедєв — напучуваний Путіним — змахнув крилами... І театр постав як фенікс із попелу.

А втім, не потрібно рожевих ілюзій стосовно чеховського захвату — саме щодо ялтинських місць. Цю останню гавань драматург сприймав як вимушену «клітку». Як «в’язницю» без охоронців, до якої запроторили його обставини і власне слабке здоров’я («...а тим часом це моя в’язниця, — пише він в одному листі. — Звичайна в’язниця на кшталт Петропавлівської фортеці»).

Чи не звідси й його пронизливий, який просто-таки роздирає душу, мотив — «у Москву, у Москву!» — адже відомо, що саме в Ялті він видозмінив «Три сестри», закінчив «Вишневий сад».

Ялта — і це відчувається з тону його п’єс і листів — була обителлю печалі, прихистком депресії. «У Москві, у Москві» — так би мовити, непогано почувається його дружина, актриса Ольга Кніппер. Вона крутить шури-мури з Немировичем-Данченком. До чоловіка свого — Чехова — на південь не квапиться. Антон Павлович про це чудово знає... І саме в Ялті ще більше ненавидить і свій статус в’язня-рогоносця, і свою самоту.

Мабуть, єдина для нього віддушина на цьому «чортовому острові» (як він, власне, і називав Ялту) — це затишний садок біля дачі. Але й ця радість не може перекрити вселенську тугу.

Безперечно, більше успіхів у театральному південному питанні — у Севастополя (там навіть Фаїна Раневська колись сценічні кренделі в молоді роки викидала).

А буцімто «театральна Ялта» завжди була такою собі курортною перевалочною базою. Привезли — показали — «з’їли» — забули. До зустрічі в наступному курортному сезоні, дорогі антрепренери!

Тож глобальний замір Голлівуду і російського бізнесу щодо «театрального світового центру» — поки що на відстані — бачиться як щось бажане, піар-обґрунтоване, але малоспроможне реалізуватися. Адже знаємо і про шалену зайнятість конкретних голлівудських артистів... І усвідомлюємо, що обвал ринку може боляче вдарити по щедрості театральних філантропів. Подейкують, пан Лебедєв вже й так втратив чимало — тільки за останні кілька тижнів.

І доки одні зніматимуться в Америці, а інші обтрушуватимуться на фінансовому згарищі, не сумніваюся, ялтинська сцена стане найвигіднішим літньо-осіннім транзитом виключно для антрепризного «чосу». Для типової театральної халтури — того, що Чехов ненавидів усіма фібрами тонкої душі.

Спитаєте: а що б тут могло бути (у кращому разі)?

А могли б тут бути більш реальні (а не захмарно-заокеанські), присмачені бізнесом та особистими домовленостями, адекватні театральні проекти-перспективи. Але тільки з тими театрами, для яких Чехов — не лише ім’я на фронтоні... Як, наприклад, для МХТу (Табакова), де активно захопили репертуарну владу «менти», «агент національної безпеки», герой «Бригади» і дружина Олега Павловича... (Там чеховським духом, як на мій нюх, не пахне.)

А рознюхати цей «дух» можна — для подальших експорт-
них варіантів (у вигляді періодичних творчих зустрічей, вистав-концертів, довгострокових гастролей) — бодай у Ками Гінкаса, котрий геніально поставив «Чорного ченця». Лірико-драматичний Чехов — у Галини Волчек у «Современнике». Консервативно-класичний Чехов у МХАТі в Тетяни Дороніної — це «Вишневий сад» у постановці видатного українського режисера Сергія Данченка.

Був у Києві хороший «Вишневий сад» на Лівому березі — але спектакль зняли. У нас на Подолі був «Дядя Ваня». Є цікавий Чехов у столичному Театрі маріонеток.

Нарешті є новітні «Три сестри» в театрі зі справжньою чеховською атмосферою — у Петра Фоменка...

Тож, можливо, поки що й не варто викидати скажені гроші на дорогого Кевіна Спейсі. Його й у кіно побачимо. Привезіть нам «чеховський дух» — у будь-якому футлярі (у будь-якому флаконі) — бодай на кілька днів... Адже й сам Антон Павлович не дуже любив у цьому місті затримуватися.