Старі стіни, нові драми

Городоцька, 36 - ця львівська адреса має стати ще одним "місцем зустрічі" у рамках заявленої рубрики "Маршрути" (нариси про життя-буття регіональних театрів). За названими координатами ховаються старі-престарі стіни. Колись відомий, популярний в Україні театр ПрикВО (Прикарпатського військового округу). Тепер - стіни ті самі, старі, але вивіска відносно нова: Театр імені Лесі Українки. У цьому сезоні тут запустили кілька проектів.

Каміння міцніше за людей. Але й каміння старіє, дрябліє. Стіни екс-театру ПрикВО на мене навівають якусь "містику". Чи театральну блаж? "Привиддя лихі мені душу гнітили…". Ідеш-тиняєшся закулісними лабіринтами… І щось "йокає". Холод-вогкість від цих стін обдають тіло, пам'ять. Чомусь привиджується.. Як років 30 тому цими самими закулісними коридорчиками (де тепер догнивають дошки) ходила своїми втомленими ніженьками одна з найкращих актрис країни. Зінаїда Миколаївна Дехтярьова. Без манірного перебільшення, це велика актриса. МХАТівка за духом і силою сценічного впливу.

Старі стіни, які пам'ятають і її, і інших творців (тепер уже покійного "того" театру), видаються непривітними. Вони випромінюють не тільки холод, занедбаність, незатишок. А й зловтішне вичікування. "Побачимо-побачимо, що ви тут незабаром побудуєте-натворите… Після всього того, що було-було-було…".

"Було" різне. Прекрасне і тривожне. Історія ПрикВО сягає 1931-го. Тоді він позиціювався як Всеукраїнський театр Червоної Армії (Київського військового округу). 1953-го театр перекинули з Одеси до Львова. Разом із його статусом Російського драматичного.

Приміщення на Городоцькій, 36 у 50-60-70-х прихистило великих майстрів. Аркадьєв, Максимов, Кравчук, Дальський, Гай, інші. Тут працював видатний режисер Анатолій Ротенштейн. І, звісно, його муза. Вже згадана Зінаїда Дехтярьова. Акторка милістю божою. Що зіграла саму лише "барабанщицю" у п'єсі А.Салинського разів десь із 350. При тому що в неї був і феєричний світовий репертуар: Островський, Горький, Запольська.

Зловтішні стіни пам'ятають, звісно, не лише тріумфи. А й трагедії. У 90-х (і на початку "нульових") над театром проводили експерименти демони. Артисти й раніше були прирівняні до військовослужбовців. Але коли після розпаду СРСР стали "утискати" українську армію, тоді… Тоді актори постраждали першими. Їх почали скорочувати як… військовослужбовців. Підтримуючи таким чином потрібні показники для реформ. От жах.

Театр ПрикВО став розкладатися. І зовні: стіни старіли. І зсередини: деякі люди божеволіли. Пережила період цькування і відчуження Зінаїда Миколаївна. Та ще раніше негідники "витравили" її чоловіка-режисера. Дехто посилався на його "п'яту графу".

Є думка, що Дехтярьова - мовчки - і прокляла все "це" ПрикВО.

Відтоді театром "рулили" не земні люди, а якісь слуги Князя тьми. Ретранслюючи на стіни свою підступну владу.

Мало хорошого було тут останніми роками. Одні йшли, інші помирали. Тривав розпад. Хоча були й спроби "відродити" (не можна ж усе перекреслювати).

Одного разу театр отримав нову вивіску - ЗОК (Театр західного оперативного командування). Вивіска не прижилася. Тоді для духовної реабілітації старих стін знадобилося ім'я Лесі. З її сакральним девізом: "Я в серці маю те, що не вмирає".

Таким чином, на боротьбу з багатолітніми чортами-руйнівниками кинули світлий, ніжний, божественний образ великої Лесі… Хто кого?

Втім, результат битви визначить майбутнє. Нині - в коробці старих стін - переді мною одна цікава людина. Новий керівник екс-ПрикВО (а тепер "імені Лесі"). Він ковтає сигарету за сигаретою. Каву глушить літрами. У полтавській провінції (в антрепризі) він колись грав Ієшуа в "Майстрі і Маргариті". Але антрепренер виявився непроникливим. Адже образ цього чоловіка найбільше підходить для Воланда. Обличчя демонічного скульптурного ліплення. Очі колючі й вугільні. Усмішка крива й двозначна.

Олексій Коломійцев, режисер зі скандальним провінційним минулим. Рік тому у зв'язку з його персоналією влаштували справжнє "полювання на відьом" у славній Полтаві. Там певний час він і трудився на посаді художнього керівника. Там і заборонили його постановку "Антиформалістичного райка" Д.Шостаковича (а також низку інших проектів).

Із ґвалтом і вереском його "дустом" витруїли з полтавської святині. Звинуватили у формалізмі, авантюризмі. У дусі найкращих радянських традицій. "Люди як люди…". Воланд про це, звісно, знає. І завжди знаходить нове поле для застосування своїх талантів.

І цей знайшов. У Львові. Вигравши конкурс на посаду директора в екс-ПрикВО.

Року не минуло з часу його вступу "на трон" всередині старих стін. Але місто Лева вже збуджене. Консервативні класики в антрактах ним лякають львівських дітей. Сучасники, покоління Facebook-глядачів, навпаки. Ці зацікавлено позирають у бік старих стін на Городоцькій, 36. І потихеньку заповнюють зал на його постановках. Спочатку догори дриґом він тут поставив "Наталку-Полтавку". Назвав її "Дівка". І у фіналі "загнав у домовину". Вирішив забити цвяхами-сотками штамповані уявлення про міфологемний образ української драматургії.

Він каже: "За останній час касові збори в нас зросли у кілька разів". Як Костя Треплєв, переконує: "Потрібні нові форми!" Ніби киваючи у бік одного відомого місцевого театру. Потрібні не тільки "форми". А й гроші. Їх немає. "Леся" злидарка. Ті, хто працює, отримують копійки. Ті, кого звідси "пішли", жбурляють каміння у стіни та вікна. А його завдання - примусити красиве гонорове місто ставитися до себе - "всерйоз" і "надовго".

Того ж вечора - його "Вівісекція". Авторська прем'єра. Персональний замисел, таке ж втілення. Основа спектаклю, як і основа всього нинішнього складу еск-ПрикВО, - театральний молодняк. Випускники або студенти львівських вишів.

Вівісекція - це розтин по живому. Проведення хірургічної операції на ще живому організмі. Мета якої - дослідження або забір потрібних органів.

Певна річ, передчуття не підвели. На сцені: розтинають, танцюють, оголюються, навіть "пукають". Навіть запікають жінку, як курку-"гриль". Півторагодинний спектакль складається з новел: "Карась", "Тарган", "Курка", "Муха". Втім, порядок може бути довільним. Наскрізний мотив режисерських сценічних осяянь: "Життя коротке, а перед смертю - солодке". Ага. Не нажився - не налижешся.

Починається все це не зразу. Спектакль передбачає затяжну інтродукцію-"обманку". Розтягування задоволення. На екрані виникають титри. Іронічні коментарі. Лише хвилин через 10 (після офіційного "початку") сцену і обживає молода команда, як сказав би Л.Черновецький.

Забігаючи наперед, відзначу істотне. Сам п. режисер у цьому побаченому мною спектаклі приборкує сценічний простір - хвацько. Фантазійно й норовливо. Простір у нього "не відпочиває" ані секунди. Як не відпочивають і молоді артисти. У цьому проекті вони здаються раболіпними бранцями. Готовими вестися на всі його примхи, фантазії, забаганки.

Молоді артисти - не тільки пластичні, акробатичні, музичні. А ще й мужні. Прямо "послідовники Карбишева". В холодній, як підвал, глядацькій залі (старі стіни давно забули, що таке "тепло") вони працюють на знос. Утворюють живу тканину сценічного видовища.

По суті, це видовище - fata morgana п. режисера. Його міраж, сон, марення. Через кілька автономних, але, в принципі, пов'язаних новел зі світу "фауни" він проводить важливу для себе думку. Що ж відбувається з живим організмом, коли його ріжуть по живому? І відповідає (з допомогою "команди"). Відбуваються - конвульсії. Тіло здригається. Плющиться. Сходить до стану "на межі". Між - "ще життям" і "ще несмертю". Вокально-хореографічні композиції у стилі "конвульсій" покликані відобразити певні процеси. Перехідний період. Перетворення тіла на шлаки. Розуму - на безум.

Його "карась" так чи інакше потрапить у "сіті". Його дурна "курка" (як відомо, пам'ять у курей триває не більше 15 секунд) опиниться на рожні. (Дівчину в ролі курки смачно перчитимуть, поливатимуть соусом). "Тарган": тут режисер передбачувано кон'юнктурний. Натяк на образ рудого і, на його думку, приреченого відомого політика… "Муха"? Тут і "вівісекція" не обов'язкова. Ляснеш мухобійкою. І отримаєш художній результат.

Не лише "фауна", а й гуманітарний зріз принциповий для видовища. У новели про комах-пернатих вмонтовані клінічні бачення "про людину". Її, як відомо, теж піддають "вівісекції". Наприклад, є в спектаклі чудова вставна сценка. Яка переносить у Бундестаг (чи ООН?). Де під диригуванням німецькомовної фройляйн вирує дискусія. На актуальну тему: "Why is х…ло?". Виконано гостро, експресивно. У стилі раннього Жолдака. Щоб ніхто не переплутав справжнього героя, це "х…ло" 300 разів великим кеглем напишуть на екрані.

Людська тема у "Вівісекції" застосовується і в епізоді "Сорочинський ярмарок". Тут теж навідліг. Цього разу ляпас тому театру, що його п. режисер зневажає. Совково-етнографічному театру. З бородою шароварних штампів. (Полтавське минуле і справді в'їлося йому в печінки. Коли досі не відпускає провінційний біль).

За півтори години насиченого і бундючного дійства ось про що мені думалося. Менше б - режисерського самолюбування та іноцитування. Більше б - графічної чіткості в загальній конструкції й окремих епізодах. І ще більше - відвертості, жорсткості, безапеляційності, свіжої (!) епатажності. Коли вже взявся без наркозу за відповідальну операцію - вівісекцію.

Отож, "Вівісекція" - це сценічна спроба вокально-хореографічного памфлету, фейлетону, байки. "Наша відповідь" модному в Білокам'яній п. Серебреннікову. Який уже у своїх старих стінах "будує" такі собі нові образи і подоби. Ця "Вівісекція" - також наше місцеве підношення популярній теорії Ханса-Тіса Лемана. Йдеться, звісно, про "постдраматичний театр". Певна річ, так як "ми" його розуміємо.

Конкретний режисер розуміє його як хвацьке знищення вербальності. На возславлення знаків, ритмів, натяків, стукань, "пукань". Можна говорити, що це - trash-авангард. Можна говорити, що це - frik-авангард.

Але можна припустити й інше. Напрочуд точно схоплена ним тема - вівісекція - глобальніша, трагічніша, страшніша, актуальніша (особливо в сучасному зрізі та розрізі)… Ніж щирі режисерські спроби "розкрити" цю тему вокально-хореографічними засобами.

Так буває в мистецтві театру. Коли сама тема бетонною плитою душить усі твої чудові наміри поладнати з нею.

Взагалі, місцями тут пробивається прямо геніальна концепція. Якщо з "тіла" всього світу забрати (відрізати) деякі життєво-важливі "органи" - наприклад, серце або мозок… То що ж буде? Буде якась глобальна "курка-гриль". Або безумний-безумний курник. У якому всі тепер кудкудакають… Концепт, звичайно, гідний "пера" Ларса фон Трієра. (Воланде, вибач!)

Можливо, сам того не підозрюючи, режисер в обнімку з обраною темою підходить ще до одного рубежу. До "вироку" старому театру. Визначаючи і для нього - вівісекцію. Тепер зрозуміло, що в старих стінах більше не буде колишнього, драматичного, "людського" театру. А буде якийсь "інший". Постдраматичний? Постклінічний? Музичний, хореографічний? "Прощавай, старе життя. Здраствуй, нове життя!"

І ось що ще слід обов'язково підкреслити. Саме у Львові того вечора я побачив один із небагатьох - "злих" - сучасних, своєчасних українських спектаклів. У якому навіть крізь призму вад можна роздивитися незаперечні достоїнства. Одне з таких - азартно демонстрований творчий неспокій. Стан, який і поєднує всередині старих стін - демона й ангелів. Останні, це вже очевидно, готові не тільки на акробатичні етюди. Але, якщо буде "треба", то навіть на повне оголення при критичній температурі близькій до нуля.

…Старі стіни, спостерігаючи за блисканням на холодній сцені голих "с…" (в одному з епізодів), ймовірно, поки що не знають, що ж їх чекає надалі. Стіни садистськи вичікують. "Побачимо-побачимо, що там далі, панове?"

ТИМ ЧАСОМ. У Львівському драматичному театрі ім. Лесі Українки відкрилася "Перша сцена сучасної драматургії "ДРАМА.UA". Цей проект здійснила художня майстерня "Драбина". Стартувала перша сцена прем'єрою - "Підірвані" (п'єса Сари Кейн, режисер Павло Ар'є, актори - Олег Стефан, Ярослав Федорчук, Настя Перець). Про Сару Кейн та її сценічне втілення у Львові - в найближчих числах DT.UA.