"Оскар" майстра боїться

Між двома цими картинами немає нічого спільного. Першу - "Операція "Арго" режисера й актора Бена Аффлека - днями гучно та пафосно було нагороджено "Оскаром" як найкращу стрічку року. Друга - "Майстер", про яку йтиметься далі, - поки що може тільки мріяти про такий міжнародний тріумф, хоча якість її незаперечна.

Ну що ж, роздача "Оскарів" завершилася. Найкращий фільм - "Операція "Арго". Найкращий режисер - Енг Чі (фільм "Життя Пі"). Найкращі актори - Деніел Дей-Льюіс, Дженніфер Лоуренс, Енн Хетеуей, Крістоф Вальц. Тільки-но назвали фільм-переможець, як церемонія перетворилася на якесь немислиме патріотичне тріумфування американців. "Арго" (для нас уточнюється, що це "Операція") - фільм високих моральних якостей. Про те, що кожен громадянин США на вагу золота, що рятувати його потрібно від будь-якого лиха, що один у полі - найсправжнісінький воїн...

«Операція «Арго»

Після такого відвертого агітпропу навіть якось ніяково згадувати галас навколо Михалкова з його заходом сонця вручну. Там бодай зрідка мелькало щось сентиментальне, щось людське. Про родинні почуття, наприклад.

У тріумфальній же картині Бена Аффлека (дай Боже йому здоров'я та довгих творчих літ, але краще б він не отримував "Оскар" за таку "клюкву"!) і він сам як головний персонаж, і постановка питання (сюжет, жанр, атмосферна завіса) настільки роботозовані, що якби в титрах замість імен сценариста й режисера стояли назви якихось обчислювальних програм, це було б значно оригінальніше.

У чистому вигляді це маркетингове, механістичне, політзатребуване кіно. Двома словами: перед нами вчасно піднята на щит ніби реальна політична ситуація: на межі 1979-1980-х років під час іранської революції шестеро американських дипломатів утекли на територію дружньої канадської держави й зникли в будинку тамтешнього посла, очікуючи або смерті від руки заколотників, або соломинки порятунку від рідних держорганів. На допомогу прийшли супермен із ЦРУ і "хлопчик Помагай" - Голлівуд.

Перша асоціація - звісно ж, приснопам'ятна сатира "Хвіст виляє собакою". Де все вже було сказано про могутність Голлівуда, здатного війну розв'язати й закінчити.

Власне, це головне одкровення "Операції "Арго" - кінематограф як універсальна зброя при будь-якому режимі. Цією ж думкою зовсім недавно переймався Квентін Тарантіно в період його "Безславних виродків" (пам'ятаєте фінал?). Якщо людям, хай вони будуть хоч кровожерливі іранці, кажуть: "Знімаємо фільм!" - вони повірять у це охочіше, ніж, наприклад, у групу велосипедистів чи там ентомологів, які вирушили по рідкісних метеликів на Суматру.

І ось дипломатів благополучно вивозять із Тегерана як знімальну групу. Всі радіють. А на арені "Оскара" зовсім несподівано з'являється дружина Барака Обами Мішель (це як Путін на початку своєї кар'єри привітав зі сцени КВН) і ставить нову зарубку на дереві не тільки кіношного мейнстріму, а й нинішнього політичного курсу США. Мовляв, ось які фільми нам потрібні! Може, й так. Може, кіно і є тим останнім форпостом перед "східною загрозою". Але, погодьтеся, якось непослідовно, зам'явши недавній інцидент - вбивство американського посла в Лівії, - пропагувати такий фільм...

Як відомо, саме цей фільм увібрав у свою сценарну основу відому статтю Джошуа Бірмена "Втеча з Тегерана" та колізії книжки Тоні Мендеса "Маскування". Однак, на думку деяких істориків, події листопада 1979 р. в Ірані показані трохи тенденційно. На славу хорошим американським хлопцям. На славу міфові про американську непереможність і на шкоду справжньому драматизмові того, що відбувалося в період іранської революції... У цьому, правда, немає нічого оригінального. Молодці американці, вміють навіть найгіршу свою поразку перетворити на нищівну перемогу! І де, як не в кіно, цей міф розкручувати, розгортати, наповнювати саспенсними подробицями, щоб потім вручити важливому ідеологічному проекту "Оскар" - як нагороду за заслуги перед батьківщиною. Але не перед мистецтвом.

Кіноіндустрія в політиці - це якось природно, але політика в кіноіндустрії... Погляньмо правді у вічі: чи захочеться комусь навіть через рік (не кажучи про те, щоб через 10-20 років) переглядати цей до непристойності передбачуваний фільм? І жодного слова про трилер, саспенс та хвалену сцену з телефоном (ось-ось голлівудські продюсери відповідять на дзвінок іранських митників!). Ну хтось хоч на хвилину засумнівався, що вони не встигнуть підняти слухавку? Так, зрозуміло, важливо не "що", а "як". Отож це "як" у вже заданій хепіенд-системі могло б походити не "Е2-Е4", а хоч трішечки конем.

І останнє. Про художні достоїнства "Арго". Щодо фактури... В 1970-х усе-таки і бороди, і піджаки виглядали смішніше. Далеко ходити не треба. 1977 рік, голлівудська продукція "Рейд на Ентеббе" - не найбільший фільм, але міцний зразок мейнстріму (тільки кіношного) про одну з найкрасивіших і духопідйомних операцій з порятунку заручників.

***

Тим часом в український прокат вийшов ще один значимий міжнародний фільм - "Майстер" Пола Томаса Андерсона. Картина підігріла і так гарячі суперечки про сайєнтологію.

Хтось із впливових американських кінокритиків побачив у фільмі повну пустку, а російські критики - навпаки, нескінченну мудрість і вияснення стосунків між людиною та Богом. Андерсон пояснює не більше, ніж розказано в сюжеті. Далі - відкриваємо й наповнюємо серця самі, благо нині фільм в українському прокаті.

Як це часто буває з глибоко чутливими й амбіційними людьми, творять вони те, що потім саме собою обростає смислами. Підозрюю, режисер "Майстра" все-таки досить чітко знає, про що його фільм, але як людина розумна розповідати не має наміру, скупо обмежуючись ремаркою "про особливий тип любові між чоловіками". Це й справді на поверхні, але звучить так само незграбно, як переказ сюжету: повернувся солдат із війни, не облаштувався, знайшов гуру, попрактикував із ним і... пішов своїм шляхом. Але у "Майстра" є стиль, є поетика й настрій, релігійний бекграунд, які роблять його твором багатовимірним, а краще сказати - бездонним і безмірним. Як один із візуальних лейтмотивів картини - океан. Або як пізнання, якому недостатньо чіткого визначення - потрібне багатосмислове "The Cause" (джерела, діло, першопричина - немає згоди, як перекласти назву секти, куди потрапляє головний герой). Та й чи головний у цій історії морячок Фредді Коуелл, феноменально зіграний Хоакіном Феніксом? Може, це всього лише дух Майстра, його двійник, і мова зовсім не про синдром повоєнного втраченого покоління, а про бій предводителя секти Ланкастера Додда (Філіпп Сеймур Хоффман) за власну боголіпність?

Андерсона називають новим Кубриком, натякаючи на "Космічну одіссею" і забуваючи про кошмарну нерівність та полярність класика. Справді, коли з чимось і порівнювати ритмічну ходу "Майстра", то з "Одіссеєю 2001". Та й простір фільму, хай чітко окреслений часом і місцем (Америка 1950-х), озвучений романтичними хітами тих років, - невагомий, розмитий, сутінковий. Така собі щілина між світами, де зависає Фредді Коуелл. Зависає наочно - у символічному широкоформатному кадрі, звісившись із борту корабля. Головою в море - серцем у небо. Серед пінистих хвиль. Там, де Данте, наприклад, знаходив місце чистилищу. Для мене дія "Майстра" саме там і відбувається, а тому не варто шукати тут конкретику. Це фільм-сон - епічний і величний, що пропливає перед очима, ніби корабель-привид.

"Якщо в очей немає дна, вони бачать більше", - сказано в романі "Мудра кров" американської письменниці Фланнері О'Коннор, ревної католички, яка безумовно вірила в чистилище. Чорну іронію її оповідань люблять і відверто експлуатують брати Коени. Після перегляду "Майстра" мене не полишає впевненість, що в Голлівуді є ще один її шанувальник - Пол Томас Андерсон. Правда, він вибрав предметом любові найбільш дивний і нечитабельний твір, але якщо хтось осилить "Мудру кров", то зможе переконатися в спільності не тільки сюжетній, а й ідейній та атмосферній. "Майстер", як і проза О'Коннор, виражає особливий тип американської депресії, яка ламає плоть (досить поглянути на вибрану Хоакіном Феніксом пластику героя й видану в доважок Андерсоном сексуальну невдоволеність) і піддає сумніву те, що святе. Але "мудра кров" за тебе знає, що робити. Довірся, розслабся, заспокойся... біля самого синього моря.