Оператор Сергій Михальчук: «Моїй новій роботі з Тодоровським завадили... араби»

Його часто називають «оператором намбе ван» сучасного російського та українського кіно. Насамперед тому, що Сергій Михальчук — третій оператор за всю історію радянського й пострадянського кіно, якого удостоїли Першої премії за кращу операторську роботу на кінофестивалі в Сан-Себастьяні. Один із творців таких відомих картин, як «Коханець», «Мій зведений брат Франкенштейн», «Мамай», «Закон», пан оператор відчалив із рідного Києва (де знімав картину Ігоря Подольчака) до Туреччини. Там на нього чекає робота над новим відео співачки Любаші (у шоу-бізнесі він, до речі, теж прославився, співпрацюючи з Русланою та іншими виконавцями). За день до від’їзду Сергій Михальчук розповів «ДТ» про свої подорожі та фільми.

— Сергію, якщо не заперечуєте, почнемо з останнього інформ-приводу: чому, маючи стільки пропозицій, ви погодилися знімати в Києві дебютний фільм Подольчака Las meninas?

— Тому що я досить давно знаю Ігоря. Та й Микола Вересень теж мені симпатичний. Справді, я вже брав участь у багатьох кінопроектах, і серед них є дуже відомі. Та очікуємо, що у випадку з Las meninas вийде щось серйозне й геть не схоже на те, що нині виробляє кіноринок.

— Кажучи про «несхожість», ви судите з прочитаного сценарію?

— Сценарій почав читати... Але сприймав його на суто вербальному рівні. Причому до кінця так і не подужав. Не встиг. Тому що він дуже складно написаний. Та й узагалі в таких роботах текст і літературна частина становлять дещицю. Майбутній фільм — радше образотворчий твір.

— Чистий арт-хауз?

— Для арт-хаузу, як на мене, це буде занадто «добре зроблено». Адже часто в нас під цим визначенням розуміють різні речі — від технічного браку до реальних тонких режисерських задумів. Узагалі моя життєва позиція така: краще з розумними загубити, ніж із дурнями знайти. Я вважаю Ігоря професі-оналом в образотворчому мистецтві. І незалежно від сценарію починав би працювати з цією людиною.

— Ви можете якось спрогнозувати долю даного проекту?

— Подальшу долю будь-якої картини прогнозувати важко. Та знаю, що режисер чітко ці речі розраховує. Я ж можу впоратися з поставленим образотворчим завданням. У плані піару та просування кінопродукту на ринок я, на жаль, не стратег. Знаю, що на найближчому фестивалі у Венеції стрічка буде представлена. Ми знімали її в одній кімнаті — і з глузду при цьому не з’їхали. Поки що важко подавати цю стрічку як художню історію, але образотворча частина там дуже сильна. Останнім часом нам чомусь доводять: в Україні не може бути хорошого кіно! А чому? Тому що ми всі начебто глухі та бідні? Адже коли слухаєш і дивишся ЗМІ, таке враження, ніби в країні глобальна криза. А як вийдемо на вулицю, загалом, нічого подібного не бачимо. Просто в нас роками таку «ментальність» культивували: ми «молодші»...

— Чи часто вам дошкуляють запитаннями, визначаючи професійно-національну приналежність — український це оператор чи російський?

— Перед Las meninas у мене взагалі була арабська картина. Можна справді виходити з того, що я не росіянин. У Росії мене вважають київським оператором. І я завжди буду людиною звідси. Постійно подорожую. І з таким самим успіхом, як у Росії, можу знімати в Австралії.

— Повернімося у ваше недалеке минуле. Які залишилися спогади від студентських років у Київському театральному?

— У мене був дуже вимогливий викладач Олексій Прокопенко. Він навчив мене багатьох речей. Може, в нас був трохи зажорсткий, армійський підхід, але на тому етапі становлення особистості все було правильно. Після мого випуску — років за п’ять — наш кінофакультет «переїхав» із території лаври. Сказали, що приміщення віддають лаврі, а насправді його одержали якісь курси підвищення кваліфікації. Це один із проявів свавілля, що запанувало у країні.

— Як вам вдалося влаштуватися в Москві, адже ви частіше працюєте там, ніж у Києві?

— У побутовому плані я в Москві не влаштувався, бо повсякчас подорожую. А в Білокамінній буваю виключно по роботі. Не скажу, що «живу в Києві», але тут у мене прив’язка до сім’ї. Родом я з Луцька. Відразу після школи поїхав від батьків.

— Вас запросив у свій новий проект «Лабети» режисер і продюсер Валерій Тодоровський, із яким ви створили «Коханця»?

— Запрошував. Та річ у тім, що в мене вже був контракт з арабами — на виробництво їхнього фільму. У них прийнято вести рахунок відзнятих картин. І я працював над 39-м за всю історію Сирії фільмом. Його назва «Посвідчення особи». Цікавий проект. Якби в Тодоровського була продюсерська можливість, він почекав би на мене. Та їм поставили умови, відповідно до котрих треба було терміново запускатися. А «кинути» арабів я не міг. Тут навіть не питання контракту, а справа честі. Взагалі в моїй роботі головне — увійти в тимчасовий люфт. А переміщатися землею я навчився без жодних проблем. Хоча для будь-якого оператора неможливо знімати кілька картин водночас. Адже це процес, який важко пережити навіть один раз. До того ж нині жорстка система продюсування — від камери просто неможливо відійти. І повсякчас перебуваєш у стані чи то трансу, чи то стресу. І тут уже не важливо — чи погано ти почуваєшся, чи при смерті, однаково знімаєш і обов’язково під цим підписуєшся.

— Напевно, не кожен оператор думає так, як ви...

— Така моя філософія: якщо щось робиш, то треба робити це дуже добре, інакше нема рації взагалі братися. Адже перезняти навіть один знімальний день — це гроші й втрата репутації.

— Що можете сказати про специфіку арабського кіно, де вас приймають як рідного?

— Спочатку мені здалося, що всі вони страшенно переграють. Я казав про це режисеру. Та його здивувало моє зауваження. А потім я помітив, що сирійці й на вулицях такі ж емоційні. І це там цілком нормально — так розмовляти, так жестикулювати, так рухатися. Досвід, якого я набув у них, не порівняти ні з російським, ні з західним. Вважаю, що політика часто несправедлива до них... Це радше нагнітання ситуації.

— Відомо, що Олесь Санін запускається з блокбастером «Кобзарі». Після успіху «Мамая» він запрошував вас у нову роботу?

— У нас навіть не стоїть питання — запросив чи не запросив. Ми з ним друзі дитинства. Навчалися в одній школі. На уроках сиділи на останній парті. Дружимо майже 20 років. Звісно, запросив. І дасть Бог, запустимося. Тільки нині дуже гостро стоїть питання спонсорської та державної підтримки. Судячи з усього, люди, які беруть участь у цій роботі, напряму залежать від бюджетних надходжень. Допоки ж Санін дивиться, як розвиватимуться події у країні. Зрозумійте, настільки серйозний проект напряму пов’язаний із політикою і конкретними політиками. А в «Мамаї» у нас усе було чудово. Його треба було зробити якісно — і тим самим пробитися з «небуття». Заробити гроші на зйомках для мене не самоціль. Я людина нежадібна. Головне — подорожі. Я побував навіть на Північному полюсі, в Антарктиді. Багато людей, які працюють у Таїланді, вважають мене своїм другом. І це важливіше, ніж мати «козирних» друзів. Якщо мені потрібен буде джип, я його куплю. Це не проблема. Та я не збираюся самоутверджуватися за рахунок подібних «аксесуарів».

— Мабуть, усі ваші подорожі якось уплинули на вашу операторську «міжнародну» репутацію?

— У мене стало все гаразд із репутацією, коли я опинився в «напівемігрантському» становищі. Раптом почали шанувати! І кіносередовище стосовно мене якось відразу перекинулося з правого флангу на лівий, автоматом мене переключивши з однієї категорії до іншої. Причому я не брав участі в цьому процесі. Я взагалі принципово не беру участі в жодних тусовочних заходах. Тільки кіно. Ось нині плануються дві цікаві картини. Якщо вдасться вкластися в терміни, то попрацюю з Андрієм Прошкіним. Найближчим часом запускається Олександр Велединський. Я з ним працював над фільмом про Едуарда Лимонова, й у нас склалися приязні взаємини. Це харизматична людина, «душевний лідер». Для мене як для оператора й любителя подорожей там очікуються маршрути і на Далекий Схід, і до Владивостока, і до Севастополя, і до Південної Африки.

— Відомо, що без Урусевського не було б фільму «Летять журавлі». А якого фільму — із вашої персональної фільмографії — не було б без Михальчука?

— Така картина попереду... Та думати краще про сьогоднішній день... Адже драматизм постійно присутній у моїй професії. Наприклад, при роботі над Las meninas відірвалося сидіння на стільці, де я сидів, а в мене раніше була серйозна травма хребта... Я впав і кілька годин був недієздатним. Лікар, якому я дуже довіряю, вправив мені кілька дисків, але треба ще долікуватися.

— Після призу на фестивалі в Сан-Себастьяні чи часто вас ангажували відомі західні продюсери?

— Було кілька цікавих пропозицій. Довго агітували їхати до Лос-Анджелеса. Але в мене відчуття таке, що, може, я там і набуду чогось, але основне все-таки втрачу. Там жорстка система, яка нагадує завод. Те саме нині вже опановують у Росії. Однак у Росії свій шарм. Ті самі гангстерські війни в кіно більш криваві, але вони постають не так романтично, як у «Хрещеному батьку». Там без сантиментів, менталітет відрізняється від захі-дного. Тому, знаючи свій характер, може й знайду собі застосування в Нью-Йорку. А в Лос-Анджелесі дуже жорсткі обмеження, у мене відразу з’явиться почуття глобальної слов’янської туги... Мені, до речі, Іван Вирипаєв пропонував знімати «Ейфорію». І я майже запускався... Та все зірвалося через Тодоровського, стрічку якого мені теж не вдалося зняти, тому що в Сирії розпочиналася робота. Біг колом! Виходить, що я не зняв ні «Ейфорії», ні «Лабетів» Тодоровського. Зате зняв арабський проект! Коли знімаєш два повних метри на рік, то й навантаження відповідне. Більше я сам не хочу. Бо ж можна забути, як тебе звуть. Це як героїн, котрий убиває здоров’я і душу.

— Незабаром на екрани виходить картина «Оранжлав», про яку багато сперечаються. Ви часом не бачили цю роботу свого молодого колеги Бадоєва?

— Поки ще не бачив. Та очевидно, що українське кіно з’являється. Кирієнко, Бадоєв, Кравчишин відзняли свої стрічки. Нехай не всі вдалі, та найголовні-ше — «процес пішов». Не впевнений, що в нас у кіно все формуватиметься у напрямі вишиванок і садка вишневого... Радше, у нас, як завжди, виросте досить дивний «звірок». Та головне, щоб він виріс у принципі.

— Як один із найвідоміших операторів, що ви думаєте про нинішній серіальний бум?

— Я сам знімав серіал «Закон». Це була тривала та серйозна робота з тим самим Велединським. Та серіал від серіалу відрізняється. «Закон», «Каменська» або «Бригада» радикально відрізняються від того, що знімається, наприклад, в Україні. Зрозуміло, що в Росії більшість серіалів із кримінальною начинкою. Хоча тут теж простежується саме ментальна різниця. Якщо українців потрібно «зціляти любов’ю», то росіян — якимись взаємозв’язками з «законом».

— Чи колекціонуєте диски з фільмами, які знімали?

— Знаєте, довести, що я займаюся цією професією, важко. От фотографій у мене безліч, бо в планах є створення книжки-фотоальбому з портретами людей. Для цього я збираю обличчя по всьому світі. А всі фільми я швидко роздаю, а потім купую собі на Петрівці. Сам процес мене зворушує — приходити й купувати свої ж фільми, але в «паленій» версії. У цьому для мене своєрідний елемент гри. На цих точках мене вже знають і завжди пропонують «кращу DVD-якість».