Один у морі воїн. Режисер Дмитро Богомазов: «Важко пробивати стіни лобом»

Сьогодні в Одесі завершується одна з «серій» проекту Black/North SEAS, про котрий уже йшлося на шпальтах «ДТ» (№ 18, матеріал «Море хвилюється»). У рамках цього міжнародного фестивалю український режисер Дмитро Богомазов презентував виставу «Солодких снів, Річарде» (за трагедією Шекспіра «Річард III»). Богомазов, як керівник київського театру «Вільна сцена» і один з улюблених постановників Едуарда Митницького в Театрі драми і комедії на Лівому березі, постійно шукає себе на нових театральних територіях… От і з приводу «Річарда» Дмитро зробив застереження: «Це не прочитання драматургічного тексту сценічними засобами, а спроба трансформації тексту драматургічного в текст перформансу». Про вічні контексти та нинішні драматургічні тексти режисер і розповів «ДТ» в Одесі під час Black/North SEAS.

— Дмитре, як ви співвіднесли своє екстравагантне прочитання «Річарда III» із форматом і завданнями морського проекту, котрий охопив Одесу?

— Коли SEAS тільки перед­бачався, то саме на «Солодкі сни» вплинули мої особисті відчуття. Тобто зустріч із тими містами, про які я доти нічого не знав. От я й поїхав у румунську Констанцу і турецький Синоп. Адже ці міста-порти раніше мали важливе значення. Я так подумав: до Одеси цей проект має стосунок остільки-оскільки, а більше до тих портових міст, які переживають занепад, тобто втрачають свою функцію. Тут є відчуття, що люди живуть минулим. Той же Синоп — місто, котре раніше було найважливішим портом Чорного моря. Там багато залишків чи то культових споруд, чи то напівзруйнованих будинків. Я ходив старими вуличками, фотографував. Намагався усвідомити, що ж відчуваю? Поступово це відчуття оформилося. Для мене ці будинки — привиди минулого. Але найдивовижніше те, що внутрішньо бачу всі ці старі будинки такими, якими вони були колись. Саме це відчуття й стало основою розуміння — минуле насправді пов’язане з кожним із нас, і ми його легше розуміємо, коли бачимо десь лише частину його. Це якась пам’ять усередині себе самого. Пам’ять про те, що було на планеті Земля.

Адже тіло кожної людини складається з тих самих молекул, що й Земля. І далі ми почали думати, як реалізувати ці відчуття. Перебрали багато варіантів. І в основу ввійшло саме це — привиди минулого. Вони для мене стали ключовими фігурами. Це певне сприйняття приморських міст, які «тонуть». Тому й Шекспірова п’єса для мене була лише «причалом». Я просто взяв у виставу одну ключову сцену.

В основному сюжеті королі й королеви ходять по палацу, а тут раптом привиди! Як таке може бути? До речі, чимало режисерів викидали саме цю сцену. Насправді ж вона дуже важлива. Адже Річард, грубо кажучи, — «недолюдина». Це і є концепцією трагедії. Тому він безстрашний і досягає всього, чого хоче. І от уночі, коли він починає бачити привиди вбитих, його охоплює жах, і він гине вже наступного дня.

Це називається «бути людиною» і «не бути людиною». За аналогією з Гамлетом, який жив-жив і раптом побачив привид...

— Україну в рамках Black/North SEAS по лінії режисури представляєте лише ви. Це вибір організаторів чи ваша ініціатива?

— Організаторам дали диск із моєю постановкою — «Едіп», вони подивилися і сказали: «Цього режисера запросимо...». От і все! Вже потім вони дізналися, що я київський режисер. Я мав робити цей спектакль із норвезькою художницею. То була певна концепція: творці з двох країн створили щось спільне й показали це в третій країні. На жаль, у нашому випадку це виявилося складно.

— Як ви оцінюєте роботи акторів, яким довелося перевтілюватися в привиди шекспірівських убієнних?

— Саме тому вони й називаються акторами! Для художника об’єкт — полотно. А він сам уже суб’єкт творчого процесу. Для композитора — це музика, ноти. А театр сьогодні чомусь сприймають суто через особистість режисера. Насправді головний тут — актор. Саме він виходить на сцену й ретранслює режисерське послання. І питання лише в тому, яке дійство ми називаємо грою. Ось тут і криються всі запитання й відповіді на них. Театр дає свої «сигнали» через тіло, емоцію, ситуацію. Лише в цьому разі виникає справжній театр. Адже в актора є лише його сутність, тіло, його голос. Це все реальне. Актори працюють із ситуаціями, про які вони іноді не мають ані найменшого уявлення. Взяти бодай XIII—XIX ст. Раніше п’єса була домінантою і режисер був зов­сім не обов’язковий. Щоправда, тоді й актори грали на порядок вище...

— Хто допомагав акторам у роботі над сценмовою? Адже навіть іноземні глядачі були здивовані досить доброю англійською вимовою ваших підопічних?

— Я запрошував англомовних друзів, котрі готували акторів. А так, уявіть, у нас у трупі англійської мови практично ніхто не знав. Саша Лебедєв, який грав Річарда, вчився англійської практично з нуля.

— А тепер щодо задуму спектаклю... Візуальний ряд ви побачили саме таким від початку?

— Ми багато що змінили. В основу було покладено мої відчуття привидів минулого: їх я усвідомив у двох приморських містах, а далі шукали форму — як це реалізувати. Спочатку навіть не апелювали до Шекспіра. Був просто перформанс тексту з оповідями про привиди. А над самим «Річардом III» працювали три роки тому. Але не вийшло і тему відклали. Потім із цієї початкової сцени й створили саму тканину спектаклю. Адже ми дуже залежні від простору: у Києві в нас небагато місця. А це теж реальність театру. Як і тіло актора. Цього не можна ігнорувати. Але я зробив усе, аби грати спектакль у своєму театрі. Є надія, що ця постановка подорожуватиме фестивалем. Адже мінімалізм у декораціях зручний для перевезень. Я вже знаю, що таке «замитнити» декорацію, а потім розмитнити її.

— Над якими проектами ви працювали останнім часом поза Україною?

— Торік ставив у Парижі. Нещодавно в Пермському театрі поставив «Смерть Тарєлкіна». Тепер ні над чим не працюю. Просто хочу відпочити. Коли ставив «Смерть Тарєлкіна», розумів, що цю п’єсу написано в «дорежисерський» час. Це суто акторська п’єса. І там чимало провокацій для актора. Певний ланцюжок — не міркувань, а дій.

У Росії чиновники чомусь розуміють просту річ. Оскільки ця країна своїми масштабами трохи лякає світ, то вони з допомогою прекрасного транслюють послання про доброту і безстрашність. Тому на культуру там і виділяють чималі кошти. Багато уваги цьому приділяється. У нас подібної стратигеми немає. Навіщо «прикрашати» Україну, котра й так ні для кого не є страшною?

— Гонорари режисерів у деяких країнах СНД порівняно з Україною помітно різняться від вітчизняних?

— Це все індивідуальний випадок. Я можу поставити безплатно, якщо для мене самого це важливо. А можу вломити чималу суму за роботу.

— Після ваших помітних постановок у Театрі драми і комедії на Лівому березі Дніпра чи є ще якісь плани на сцені цього ж театру?

— На Лівому березі я працював вісім років. Це для мене рідний дім. І в майбутньому все може бути. Взагалі я свій перший спектакль поставив у 32 роки. Я, Влад Троїцький, Олександр Лісовець навчалися в КПІ, а хореограф Лариса Венедиктова закінчила хіміко-технологічний інститут. Вибір театру як такого можливий у ранньому віці лише в дітей акторів чи дітей режисерів. Чому я мушу «любити» театр, якщо мене лише кілька разів водили в дитинстві в ТЮГ? З огляду на це, я, навпаки, мав утікати від театру!

— Кажуть, ви спілкувалися з Богданом Ступкою щодо постановки в Національному театрі імені Івана Франка?

— Так, ми з ним кілька разів розмовляли на цю тему. Але наразі ні про що не домовилися. Але це більше запитання до Богдана Сильвестровича. А я з тих, що завжди відгукнуться...

— А що вас приваблює в драматургії Олександра Марданя, дві п’єси якого ви дуже яскраво поставили в Театрі драми і комедії на Лівому березі — «Останній герой» і «Черга»?

— Мені подобається принцип провокації. Цікаво, коли від початку не знаю, як зробити, з якого боку підійти до тієї чи іншої постановки, і це породжує азарт. Тому я завжди охоче розглядаю сучасні п’єси. Для мене найголовніше — пропозиція. Бо важко самому пробивати стіну лобом.

— Сьогодні в сусідній Росії проводять чимало фестивалів, де представлено театральний експеримент. Чому ви досі ніяк не заявили про себе на цих оглядах?

— Мій театр поки що справді не брав участі в цих форумах. Але часто представляємо Київ на різних офіційних заходах. Знову ж таки, це тому, що дуже транспортабельні.

— А як ви вважаєте: є сьогодні в Україні якісний театральний авангард? І якщо є, то назвіть його найяскравіших представників.

— Чи є для вас як для режисера особливо важливі драматурги — з огляду на суб’єктивні художні відчуття?

— Шекспір, звісно! Крутішого немає. Ще греки. А з сучасних? Кольтес класний драматург, мабуть, мій улюблений.

— А чи часто вам надсилають свої тексти молоді українські драматурги?

— Так, і дуже багато. Не можна сказати, що все там погано. Але ж драматурги не можуть існувати відірвано від реальності того «театру», в якому вони перебувають. Вони ж не їздять до Авіньйона щороку, не знають сучасного театру Європи. Та й критика театральна (за поодинокими винятками) незабаром зникне. Критики пишуть на рівні: «Про що п’єса?». Я був на фестивалі в Польщі, там запрошують майбутніх мистецтво­знавців і вчать дивитися й розуміти саму «матрицю» спектаклю. Адже фестивалі існують не тільки для того, щоб себе показати, а й щоб змінити художній контекст. От і цей фестиваль завершиться, і для багатьох це теж стане контекстом. Тому я підтримую Влада Троїцького з його «Гоголь-фестом»: ці порухи змінюють театральний контекст в Україні.

Адже, хоч би що ми казали, театр потихеньку вмирає... Він є технологічно складним для цього світу. Пов’язаний із людьми, із великими фінансами. Загалом, це дороге задоволення. Тому його й потрібно спеціально підтримувати. І потім за кордоном чиновники, котрі опікуються театром, — вони хоча б ходять до театрів і дивляться спектаклі. У них є своя думка з приводу побаченого. А наші чиновники хіба ходять до театру? Я пам’ятаю заступника міністра культури Франції, так він після спектаклю запросив нас до молодіжного клубу, ми там цілу ніч відривалися. Уявіть, заступник міністра культури! Це ж питання свідомості. Звісно, якщо людині достатньо з’явитися на якійсь презентації, то вона й не робитиме нічого іншого. У нашому житті ірраціонального дедалі менше. Той же драматург Олександр Мардань — бізнесмен, причому дуже успішний. Здавалося б, навіщо йому писати п’єси? Але якщо в людині не буде екстраординарних порухів, то нічого іншого теж не буде! А в нас усе спрощується, свідомість стає примітивною. Разом із цим спрощується і сам театр. Я от думаю: добре, що я вже сформована людина, якось уже дотягну. Але звідки з’являться наступники, взагалі не розумію! Звідки візьмуться нові молоді режисери? Я закінчив інститут 13 років тому. Але ви назвіть мені бодай одного молодого режисера, котрий з’явився «після»? Зараз усім так званим молодим режисерам по 45 років. Я порахував: якщо кожен рік після мене інститут випускав бодай по п’ять молодих режисерів, то їх має бути вже 50! І вони мають іти слідом, вигукуючи: «Ми всі робитимемо новий театр, іди відпочивай!». Але нічого подібного немає!

— Якби вам запропонували очолити один із великих київських театрів, то на яких умовах ви погодилися б?

— Не знаю. Напевно, не погодився б керувати великим театром. В мені має прокинутися адміністратор, який і досі спить. А я це не дуже люблю. Знаєте, навіть на Троєщині готовий був починати з нуля. Але тільки з нуля! А прийти у великий колектив, який давно склався... Ну що я з ними усіма робитиму? Мені треба буде відразу стати хитрим, метким... А я — не хочу.

«Не взлетим, так поплаваем»

Концепція фесту Black/North SEAS досить незвична. Що, власне, підтвердив його ідейний натхненник та ініціатор Кріс Торч.

— Нашим завданням було об’єднати творців, які працюють у різних жанрах і мають різний досвід, в один проект і послати їх на так зване побачення в портові міста, — каже пан Торч. — Ще з 2006 року шведська інституція Intercult вирішила задіяти в цьому проекті два різних європейських регіони Чорного та Північного морів. Чому? Я вважаю, що поділ світу «на Схід» і «на Захід» уже неактуальний. Художники по-своєму дивляться на міста. Вони бачать місто як місце, де реалізуються творчі ідеї, а не лише де сплять і платять податки. Чому мене привабили порти? Міграція населення, екологічні питання, деіндустріалізація — все це робить життя міста тяжким... І розрив між привілейованими та маргіналізованими прошарками невпинно зростає. Тому море тут — ніби міст діалогу. Ось і ми, замість того, щоб говорити про політику, вирішили використати метафору моря.

Протягом цього тижня в Одесі не вщухала дискусія про мистецтво і перетворення міста мовою театру-перформансу, візуального мистецтва, кіноінсталяцій. Здавалося, що тут об’єднали зовсім необ’єднувані жанри прекрасного.

Так, до Одеси завітав театр «Вільна сцена» Дмитра Богомазова («Солодкі сни») і данський театр «Одін» (Solt) під керуванням Евдженіо Барби.

До речі, цьому театру нинішнього року вже виповнилося 44... Пан Барба, незважаючи на поважний вік, як і раніше захоплено сприймає всі барви світу й каже: «Для мене театр — це стосунки! Через театр можна встановлювати стосунки з собою, історією, з минулим. Тому для мене це — перехрестя, на якому постійно щось змінюється. Коли ми тільки створили театр «Одін», він розміщувався в невеличкій кімнатці. Але ми не занепали духом. І не відчули себе в ізоляції. Для нас було і є важливо запрошувати групи та об’єднання до себе, створюючи тим самим нову культуру. Знаєте, в Одесі я зустрівся з частиною самого себе. Можливо, я незвично висловлюся, але саме в цьому місті можна спостерігати анархічну життєвість...»

Можливо, під враженням цієї «анархічної життєвості» у місті біля Чорного моря з-під пера метра Барби вийде ще одна нова книжка? Бо його праці «Паперове каное» та «Таємне мистецтво виконавця» визнані цілим етапом сучасних театральних досліджень.

А ось Signa (Данія) — це коктейль жанрів данської художниці Сігни Сьоренсен. Вона працює в перформансі та інсталяціях Артура Кьостлера. Перформанси дуету вважаються чи не найбільш вдалими в Європі останніх років. В основі їхнього нинішнього проекту під назвою «Чорноморський оракул» лежить незвична історія ясновидиці Марти Рубін, яка об’їздила ярмарки Європи на початку минулого століття і зникла в румунському місті Констанца в 1913 році... А після цього нібито почала з’являтися в різних містах... Цей перформанс триває 57 годин, і глядачі мають керуватися лише власним бажанням прийняти чи відхилити участь у повсякденному житті Марти Рубін.

Ще один цікавий болгаро-шведський тандем Венеліна Шурелова і Дрітеро Касапі. Їхня незвична скульптура-інсталяція «Фантомат» — це людиноподібні гральні автомати із вмонтованими плазмовими екранами... Відповідно до концепції проекту, ці однорукі бандити мають з’явитися на міських вулицях і пропонувати жителям заглянути «в душу власного міста». Гості з Європи встановили свої «Фантомати» у міськпарку Одеси поблизу Дерибасівської, не відаючи, що це викличе неприємний діалог із міліцією... Але розійшлися по-дружньому. Стражі порядку дозволили залишити нерухомі фігурки лише на день, а потім їх перенесли на Приморський бульвар.

— Я приїхав сюди з Болгарії, — розповідає «ДТ» ламаною російською творець «Фантоматів» Венелін Шурелов. — «Фантомати» — наша спільна концепція зі шведом Дрітеро Касапі. Цьому проекту всього один рік, і саме тепер — прем’єра нашого задуму! Так, можна завважити дуже цікаву, просто феноменальну реакцію людей... Більшість спочатку нічого не розуміє. Однак вони не розуміють «дуже симпатично», а нам це й потрібне! Поряд із цим нерозумінням, у них є припущення... Саме в тому й полягає сенс публічного мистецтва. А що ми хотіли показати з допомогою цих мнимих одноруких бандитів? Тут же закладено кілька аспектів — комерціалізація фантазії, критика суспільства, критика мислення людей мегаполісів... Усе функціонує на цих засадах. Звісно, міліція не дуже добре сприйняла наші пориви. Нам пояснили, що міський парк має спеціальний статус і на цій території не можна будь-що встановлювати! Звичайно, ми засмутилися, бо парк — сильна комунікативна точка в місті. Але дарма... Гадаю, в іншому місці «Фантомати» приживуться, і нас звідти ніхто не прожене!

31 травня в пасажирському терміналі Одеського морського порту стартує світовий «круїз» проекту Black/North SEAS. Тому після десяти днів у Південній Пальмірі морський проект вирушить продовжувати діалог з іншими портовими містами. Географія широка — Гетеборг, Роттердам, Антверпен, Ельсінор, Стамбул, Варна та інші міста Європи. Що ж, попутного вітру!