Музейна революція: шерше ля фам!

Подібно до Самсона, який роздирає пащу хижого лева, активно розвиває свою революційну діяльність у музейній царині керівництво нашого культурного відомства. Черговий скандал - резонансна відставка директора Національного художнього музею. Здавалося б, незламного й легендарного творця-адміністратора Анатолія Івановича Мельника… Після чого здригнулися навіть колони на фасаді стародавнього будинку.

Поступальна істе(о)рія з регулярними звільненнями керівників музейних інституцій у Міністерстві культури називається оригінально - «модернізація». Хоча з боку те, що відбувається, сприймається не як «модернізація», а швидше як «фемінізація» (музейної справи).

Розшаркаємося і порозуміємося.

«Не бачу логічних причин для свого звільнення!» - ще недавно дивувалася наївна Марина Громова (екс-керівник заповідника «Києво-Печерська лавра»). І КРУ її перевіряло, а лиходійства не знайшло. І вимогливі попи Московського патріархату не нарікали через збиту з вівтаря позолоту. І наче - «все як слід». Крім однієї логічної причини. «Гендерних» особливостей музейної революції.

У кожному скандальному сюжеті («відставки»-«призначення») - очевидні сліди жіночих підборів. Пройшла - і ніби підступний візерунок намалювала.

На першому плані цього кадрового «візерунка» - фігура жінки, яка не проти покерувати державним закладом (не бутик усе-таки!). А десь на мальовничому видноколі - потужна фігура чоловіка, який і здійснює різноманітні жіночі фантазії.

Багатьом відомий портрет. Новий керівник заповідника «Києво-Печерська лавра» - Вікторія Миколаївна Ліснича. Невтомна чарівна білявка, яка уславилася в різноманітних гуманітарних сферах. У медицині (серцево-судинна хірургія). У літературі (відкриття світу невідомої «поезії» прозаїка О.Гончара). А також у політиці. Оскільки значилася ще й керівником міської організації «Єдиний центр». І, відповідно, за спиною героїні тут-таки й постає монументальна постать Віктора Івановича Балоги. На одному із сайтів надибав апокаліптичний заголовок: «Балога поховає Тимошенко руками своєї юної соратниці!». Мали на увазі руки кардіолога. Новітня історія тим часом не дозволила здійснити цей акт канібалізму «юній соратниці» (для Тимошенко вистачило інших «гробарів»). А для Вікторії Миколаївни відразу знайшлася інша відповідальна робота. Нетривалий період «порулювавши» у Мінкульті, вона згодом зазіхнула на «святе». Вочевидь, не без сіятельного патронату? Хто відмовить енергійній жінці?! Та швидше згідно із прогнозом героїв кінокомедії «За двома зайцями» нас усіх накриє великий лаврський дзвін, ніж у подібних рокіровках зникне протекціонізм із боку відповідальних політиків…

А в цей час - уже в Національному заповіднику «Софія Київська» - трудовий колектив проплакав очі в очікуванні судом поновленої на колишньому робочому місці Нелі Михайлівни Куковальської (екс-директора). Її звільнили за «непрофесіоналізм». Одночасно возвеличуючи одіозних «непрофесіоналів» до висот недосяжних.

Чи зуміє настирна Неля пробитися до гробниці князя Ярослава, припавши до усипальниці зі своїми молитвами? Чи відновить чесне ім’я? І чи наведе лад у сакральному господарстві, яке почало «дичавіти»? Варто було трудоголічній жінці відійти з міністерської примхи вбік, як тут-таки на святу територію й увірвалася бригада популярних «фемін»! Трясучи оголеними звабними принадами, видерлися вони на дзвіницю, почали «бити на сполох», влаштовувати «калавур» і «бардак». Одне знаю: при колишній господині, яка перетворила Софію на гарну великодню писанку, подібного секс-терору на заповідній території не сталося б ніколи!

Тим часом подальша доля «Софії» та її насельників багато в чому залежить від людини із дзвінким поетичним прізвищем Вінграновський. Звати його Андрій Миколайович (син видатного поета). Служить директором департаменту культурної спадщини при нашому хуралі (Мінкульті). І найчесніші працівники «Софії», як партизани на допиті, наполегливо повторюють: «Саме ця людина просуває в нові начальниці заповідника - нову жінку!».

Олена Михайлівна Сердюк колись працювала в цих місцях. Згодом обіймала важливі посади, які належать до охорони культурних пам’яток. Зокрема, під її керівництвом досяг небачених теоретичних висот Науково-дослідний інститут пам’ятко-охоронних досліджень. Хто сумнівається, що цей інститут настрочив сто томів спеціальної літератури? Ніхто не сумнівається й у чудових особистих (і ділових) рисах самого директора… Тут тільки одне «але» - з видами на «Софію».

Яким чином, цікаво довідатися, інститут, очолюваний пані Сердюк, діяльно й послідовно захищав історичний Київ від бандитів-забудовників і в чому безпосередньо проявлялася профільна спеціалізація цього «інституту», якщо… Якщо на тілі столиці вже живого історичного місця не залишилося. І буквально днями Андріївський узвіз перетворили на полігон Сталінградської битви (з «будинком Павлова» в епіцентрі). Тому - як глас народу і тембр громадськості - висловлюю громадянську недовіру пам’ятко-охоронній діяльності подібних «інституцій», співробітники яких не взялися за руки в людському ланцюгу перед пришестям тотального бульдозера. Наше тверде «ні» - і угодовським підходам, і руйнівним методикам, і спірним хранителям (Андрій Миколайович Вінграновський, можливо, зі мною не погодиться).

А тепер - знову до Національного художнього музею (на Грушевського). Сходи якого поки ще стережуть грізні леви, але пащі їхні вже здивовано роззявлені. Не довіряючи міністерським реляціям, днями особисто прийшов до храму художніх скарбів - із продуктивною метою… Переконатися, що на місці цього музею поки що не утворилися Содом і Гоморра (через що, можливо, й звільнили директора).

Видимих ознак розрухи чи, не приведи Господи, розпусти, у музейних стінах виявити не вдалося. Пацюки не бігають, підлога вимита, бабусі (вахтерки) напоготові, як чекісти. І навіть безпрецедентна піар-кампанія, яку мимоволі організував для цього музею Михайло Андрійович Кулиняк, поки що ніяк не позначилася на касових зборах. Зали напівпорожні. Коли-не-коли шкільна група приблукає серед білого дня. І якби на мене в момент самотньої екскурсії було вчинено збройний напад, то свідків довелося б шукати довго… Порожньо-порожньо.

Що ж до художнього наповнення національної інституції... То на першому поверсі - як і колись - мистецтво людей і для людей: це шедеври видатних майстрів, які любили в людині світле й божественне. А в деяких залах на другому поверсі - притулок для поплічників Сатани, актуальних арт-провокаторів. На величезній стіні (від плінтуса під стелю) розвішано такі самі величезні полотна, поплямовані чорнилом. Хвилин двадцять намагався напружено розгадати таємні шифри творчості Микити Кадана (і групи його веселих товаришів). І лише на двадцять першій хвилині в цій мазанині мені примарилася нахабна дуля… В іншому все мирно й без катаклізмів. Що не скасовує суворої відповідальності колишнього керівника… Чесноти чи недоліки якого не візьмуся обговорювати, навіть якщо мені зроблять усі виміри його велетенських полотен чи нададуть повні дані про його нерухомість, нажиту непосильною працею на чудовій посаді.

Щоправда, допускаю у зв’язку з його гучною відставкою ось що… І тут не обійшлося без чарівних жінок! Як же вчасно спокусниці-хранительки музейних скарбів запустили в ЗМІ осетрину другої свіжості - бомбу вповільненої дії про підробки картин Миколи Глущенка на стінах Кабміну. Років десять усі про це знали, а заходів не вживали. А тут і начальника здихалися, і злодюг викрили… Після чого знову - черговий «акт» музейної революції. Цього разу в головній ролі (щоправда, наразі кінопроби) знову помітна жінка. Нині в.о. директора цього національного музею Тетяна Миронова. Вона ж - власниця приватної галереї, відомий колекціонер. І - важлива обставина - дружина депутата Київради Валерія Миронова (раніше був в.о. заступника Черновецького).

Ця дружна сім’я, як призналася сама п. Миронова (деяким ЗМІ), раніше володіла «найбільшою в Україні компанією з продажу запчастин…». І небагато знадобилося часу, щоб так само упевнено почуватися у світі «прекрасного». На сьогодні в.о. директора нацмузею ще й радник міністра культури.

І знову державна проблема - хіба міг наш міністр як справжній джентльмен відмовити й цій дамі - в її бажанні укрупнити приватну галерейну діяльність до масштабів великодержавних? Не міг, очевидно.

Шекспірівське «о женщины, вам имя…» знову для нас усе пояснює. І нинішня «музейна революція» пахне не тільки «чистоганом», а й «Шанеллю» під номером п’ять. Жінка завжди права, а її заповітні бажання - закон для чоловіка-начальника. І невдовзі, дивись, за мотивами майбутніх успішних підсумків музейної «модернізації» місцеві кон’юнктурні художники-передвижники намалюють три актуальні парадні жіночі портрети…

«Вікторія Миколаївна на тлі Печерських пагорбів з ангелом на плечі і з Балогою на варті».

«Олена Михайлівна на руїнах Андріївського узвозу, який благополучно перейменовано на Ахметовський».

«Тетяна Миронова в супроводі левів проводить екскурсію для фауни з Київради».

Усі три картини («маслом») - природно - у масивних позолочених рамках! За примхливого бажання впливових заступників, ці полотна (за рекордними цінами) ідуть на «Сотбіс»… Потім з ходу (!) - до Книги рекордів Гіннесса… На сторінках якої, до речі, днями вже прописався Поплавський.