Лемківська Атлантида

Уявіть собі дивака, котрий, скажімо, на вулицях Києва чіпляється до перехожих із химерним запитанням: «Чи ви, часом, не знаєте, що означає слово пулноцна?» Опитавши отаким чином за різних обставин кілька десятків малознайомих або й цілком незнайомих мені людей, я натрапив нарешті на поліглота, котрий сказав, усміхаючись: «Polnocna? Це, мабуть, північна. По-польськи».

Він мав рацію. Але він був радше винятком, аніж правилом.

Двісті років тому на таке запитання, сміючись, відповів би практично кожен киянин. Нині мало хто собі уявляє, що до кінця XVIII століття Київ був переважно польськомовним містом. Українська, так само як ідиш, тулилася на околицях. Російської не було зовсім — нею послуговувалася лише нечисленна на той час колоніальна адміністрація та військовий гарнізон. Утім, і для них, як твердить Даніель Бовуа, польська мова була «культурнішою», соціально престижнішою, тож у спілкуванні з поляками вони переходили на респектабельнішу французьку.

Історія іронічна, і згадав я про ці мовні казуси зовсім не в Києві, а в польських Карпатах, на колишній Лемківщині, де давно вже немає ніяких лемків, зате все ще мерехтять, як підводні міста, українські чи, пак, лемківські топоніми — назви сіл, містечок, річок, озер, гір.

Політики зараховують лемків до українців, самі лемки вважають себе «тутешніми», ну, а філологи кваліфікують їхню говірку як діалект української. 1947 року польська комуністична влада депортувала лемків з Карпат на західні та північні землі, відібрані в німців. Лемки завинили тим, що підтримували своїх партизанів, себто Українську повстанську армію, яка не хотіла для лемків ані польського комунізму, ані совєтського. За це і польські комуністи, й совєтські зарахували упівців до найбільших ворогів роду людського. Панівні в Україні совєти, власне, не змінили свого ставлення до УПА й досі.

Що ж до поляків, то, звільнившися з-під комунізму, вони таки вибачилися перед лемками і дозволили їм повернутися на бaтьківщину. Проте з’ясувалося, що повертатися вже нема кому. Старі зробилися занадто немічними, а молоді закорінилися вже в інших місцях та іншому житті. Відсутні лемки зробились у Польщі так само модними, як і відсутні євреї. Туристична індустрія заходилась поквапливо відбудовувати лемківські корчми, туристичні маршрути в Карпатах запетляли довкола лемківських дерев’яних церковок, а найславетніший лемко — художник-примітивіст Никифор — став водночас героєм блискучого фільму Агнєшки Голанд та симпатичним пам’ятником (разом із песиком) у самому центрі курортного містечка Криниця.

Лемківська Атлантида, однак, затонула безповоротно, і для поляків, котрі проживають сьогодні на її колишніх теренах, більшість лемківських назв уже нічого не означає. Містечко Криниця (Krynica) мусило б називатися по-польському Студня, село Берест — Бжесьць, Грибова — Гжибова, ну, а місцевість Північна мусила б стати Пулноцною, щоб набути якогось більш-менш зрозумілого для нових жителів значення.

Саме там, у Північній, я й розпочав свої дивні філологічні пошуки, розпитуючи місцевих поляків, що воно означає, те дивне слово, позначене на всіх їхніх мапах та дороговказах, — Piwniczna. Звідки воно взялося, від чого походить?

Ніхто не зміг мені пояснити — хоча для кожного українця пояснення здавалося самоочевидним, достоту як таємниче слово «пулноцна» для знавця польської мови, на котрого я таки натрапив невдовзі у Києві.

Історія іронічна, сказав я собі тоді, уявивши, як через двісті років у Києві подібний до мене дивак шукатиме кого-небудь, хто пояснив би йому, що означає загадкове слово «північна», написане ще загадковішою кирилицею десь на табличках, викопаних археологами у районі нинішнього залізничного вокзалу. І знайти фахівця буде справді нелегко — не тільки тому, що це слово не надто подібне до слова «полуночная» чи, тим більше, «северная». А й тому, припускаю, що ніхто не зуміє підібрати двох-трьох ієрогліфів, якими можна буде бодай приблизно передати звучання цього химерного слова.