Промова про мову

Учора я цілий день воював за українську мову. Цього разу — з німцями.

Це коштувало мені кількох гарячих телефонних розмов і кільканадцяти ще гарячіших листів електронною поштою. Війна, як це часто буває, почалася зненацька.

Видавництво Suhrkamp запро­сило мене до Берліна взяти участь у презентації власної книжки «Die reale und die imaginierte Ukraine». Пам’ятаючи, що за контрактом мені належать сім відсотків від кожного проданого примірника, я, звісно, радо погодився. Перед відльотом, однак, вони повідомили, що в них нема під рукою українських перекладачів, тож я муситиму виступати по-російськи. «Сподіваємося, — ввічливо написали вони, — це не завдасть Вам надмірних незручностей і не буде особливою проблемою».

«Ні, — так само ввічливо написав я, — це не буде жодною проблемою особисто для мене, але це є і довго ще буде величезною проблемою для моєї країни».

І далі я, як умів, англійською, пояснив їм, що України століттями не існувало на світових картах і так само не існувало її у світових головах, і що сьогодні багато хто й далі вважає її частиною Росії («Київської Росії», як стверджує більшість англомовних підручників), історичним та географічним непорозумінням, тимчасовим явищем, російським подвір’ям («под­брюшьем», як сказав би Солженіцин), законною сферою російських всюдисущих інтересів, впливів і, звісно, домінування; і що мова є знаком і символом цього домінування (тут я вже цитував Андруховича), ознакою приналежності до «Єв­разії», а не Європи, до ЄЕП, а не ЄС, до Ташкентського договору, а не Північноатлантичного; вона є наочним утіленням для цілого світу нашої культурної, політичної та всякої іншої неповноцінності, недолугості наших політичних та бізнесових «еліт», яких варто випускати без віз лише до Росії та Казахстану, але аж ніяк не до Брюс­селя, Давоса, Монако чи Баден-Бадена; вона аж ніяк не є в Ук­раїні мовою нашого земляка Го­голя чи їхнього земляка Герцена, але насамперед і голов­ним чином мовою невмирущого і всюдисущого совка — попсового, урядового, бізнесового — від «найкрутіших» фірм до найзачуханіших кнайп та генделиків.

Одна з головних причин, продовжував я, чому Євросоюз не відкриває перед нами навіть віддалених перспектив членства — на відміну від нічим не кращих і не «європейськіших» за нас турків, албанців, боснійців, — полягає в тому, що турки, албанці, боснійці, на відміну від українців, не розмовляють російською, і тому ніхто не вважає їх малоросами, провінційним різновидом тих-таки росіян, «почти одним народом», як казав Горбопутін, словом — якоюсь химерною недокраїною з недомовою, недокультурою та недонацією. І поки ми не спроможемося, писав я німцям, рішуче відмежуватися від Росії, як це зробили прибалти — і практично, і символічно, — ми залишатимемося для світу таким собі Тайванем (якщо взагалі не Калінінградською областю): з ними можна торгувати, але аж ніяк не будувати глибших політичних відносин, щоб, боронь Боже, не прогнівити Москву чи то пак Пекін.

На закінчення я написав сво­їм німцям електронні адреси і телефони півдюжини професіональних перекладачів-симультанників з української на німецьку (і навпаки), а також зазначив, що у крайньому разі готовий виступати польською або англійською. Німецької, на свій превеликий сором, я майже не знаю. Але щоб хоч якось підсолодити пігулку господарям і полегшити їм шлях до капітуляції, я врочисто пообіцяв їм полишити свої мовні бзики і виступити перед ними російською, щойно Україна дістане від ЄС кандидатський статус.

Німці погодилися. Тобто наразі вони погодилися взяти замість російського перекладача — українського. Але з часом, гадаю, вони погодяться й на наш кандидатський статус. Разом із двома дюжинами інших європейських урядів. Якщо тільки наші бізнесово-урядові совки не зіпсують усієї справи. Бо вони це вміють. І люблять.

Я виграв лише невеличку битву. Але не війну.

Війна триває.