Королева і покоївка на Берлінале

Якщо попередній, 64-й Берлінале відбувся під знаком китайського кіно, що значною мірою визначалося солідною економічною підтримкою китайського спонсора, то нинішній фест однозначно проходить під знаком Латинської Америки. В основній і супутніх програмах фестивалю були представлені фільми з Чилі, Мексики, Гватемали, Гондурасу, Аргентини. Тільки в основному конкурсі 5 фільмів створені з участю латиноамериканських країн.

Це не просто маловідоме кіно, така собі кінематографічна екзотика, своєрідний "клуб кіноподорожей" чи "Діскавері". Дедалі частіше латиноамериканські фільми стають тим несподіваним відкриттям, якого очікують від кожного фестивалю.

Саме таке відчуття залишив по собі перегляд квазіетнографічної картини "Вулкан "Іскануль" - дебюту гватемальського режисера Жайро Бустаманте. Фільм насичений етнографізмами: автентичними ритуалами, виразними типажами, характерними трудовими процесами, але при цьому розповідає драматургічно зв'язну історію про дівчину, котра мріє вирватися зі свого маленького селища, побачити світ "по той бік" вулкана Іскануль.

Хто б міг подумати, що дебютна стрічка режисера з Гватемали виявиться цікавішою за нове творіння визнаного кінокласика Вернера Херцога - картину "Королева пустелі"… "Королева" виявилася досить нудним видовищем, пожвавити яке не вдалося навіть сузір'ю чудових акторів. У головній ролі британської письменниці, дослідниці і негласної королеви пустелі Гертруди Белл, яка налагоджує контакти між ворогуючими племенами бедуїнів, - Ніколь Кідман. Серця цієї неприступної амазонки добиваються персонажі, яких грають Джеймс Франко, Деміен Льюїс, Роберт Паттінсон. З кожним із залицяльників Гертруда мила й дипломатична. Однак ця сильна жінка так і залишається незаміжньою. Значно краще їй вдається вгадувати долю майбутніх правителів місцевих племен, допомагати хашимітським династіям укріпитися на троні Йорданії та Іраку.

Як завжди, Херцог сильний у показі природи: пустеля в його фільмі прекрасна, але характерного для режисера конфлікту природи з цивілізацією цього разу не спостерігається.

Нижче "Королеви пустелі" оцінений лише французько-бельгійський фільм Бенуа Жако "Щоденник покоївки". Фільм став третьою екранізацією однойменного твору Октава Мірбо. Треба було мати певну сміливість, щоб піти стопами Жана Ренуара, який екранізував роман у1946 р., і Луїса Бунюеля, чия версія 1964 р. з Жанною Моро в головній ролі стала класичною.

Зухвала покоївка Селестіна (Леа Сейду), потрапивши з Парижа в провінційний будинок розпусного господаря та його тиранічної ревнивої дружини, заводить інтригу зі слугою Джозефом. Останній поширює антисемітські відозви і пропонує героїні стати її сутенером… Сардонічний погляд на буржуазію, пропонований літературним першоджерелом, набуває у фільмі несподіваного повороту: Селестіна вибирає шлях криміналу і їде з Джозефом. У цьому сенсі в Бенуа Жако вийшов своєрідний "анти-бунюель".

Помітний інтерес до картини "45 років" британського режисера Ендрю Хея. Дія відбувається в наші дні: літня подружня пара переживає екзистенційну кризу напередодні святкування 45-річчя спільного життя. Незадовго до урочистої вечірки з нагоди визначної дати чоловік Джефф (Том Кортні) отримує лист, у якому повідомляється, що в швейцарських Альпах знайдено вмерзле в лід тіло його колишньої нареченої… Незважаючи не певну монотонність дії та передбачуваність фіналу, присвячений проблемам шлюбу фільм, як виявилося, зачепив більшість експертів за живе.

Фаворит кінокритиків - "Таксі" іранського режисера Джафара Панахі. Як відомо, у березні 2010 р. Панахі було заарештовано й засуджено на 6 років ув'язнення за антиурядову діяльність та участь в акціях протесту. Йому заборонили знімати фільми і виїжджати з Ірану впродовж 20 років.

Однак, правдами й неправдами, режисер продовжує працювати. У "Таксі" Панахі знаходить оригінальну лазівку, обходячи умови "домашнього арешту". Сівши за кермо жовтого кеба, він їздить мальовничими вулицями Тегерана, підбираючи пасажирів, записуючи їхні розмови на відеореєстратор. У його таксі сідають різні люди, кожен зі своєю історією. З простих пазлів комічних і трагічних розмов складається захоплююча картина іранського суспільства. Незважаючи на всілякі обмеження, за твердженням Панахі, кінематограф як мистецтво залишається його головною турботою, способом досягти гармонії з собою. Щоб не підвести своїх помічників, членів творчої команди, Панахі залишив фільм без фінальних титрів, ніби покладаючи відповідальність за зйомки на "приховану камеру" відеореєстратора.