"Синоніми" й антоніми

Гімн України прозвучав на Берлінале у виконанні одного з персонажів фільму-переможця - ізраїльської картини "Синоніми" режисера Надава Лапіда.

Гімн нашої країни виконувала одна зі слухачок курсів французької мови, які прагнули отримати посвідку на мешкання. Але, звісно, це тільки епізод у третьому ігровому повнометражному фільмі ізраїльтянина Лапіда. Картини, яку не всі сприйняли однозначно, хоча журі під головуванням Жульєт Бінош і нагородило цей фільм "Золотим ведмедем". Для когось таке рішення закономірне: в картини хороша преса, вона отримала приз ФІПРЕССІ. Проте є й незадоволені таким вибором, оскільки вибір на Берлінале був широкий. Не тільки "Синоніми", а й "антоніми", тобто різні контрастні картини, різні кінематографічні концепції та світи.

Якщо про фільм-переможця - то, за визнанням режисера, ця картина багато в чому автобіографічна. Стрічка розповідає про молодого ізраїльтянина на біблійне ім'я Йов. Приїхавши до Парижа, Йов вирішує повністю змінити ідентичність - стати французом. Зубрить французькі слова, підшукує синоніми. Залишившись абсолютно голим, без грошей і документів після пограбування, юнак мало не замерз у порожній холодній ванні. Пройшовши своєрідну ініціацію й відродження, герой намагається знайти свою нову ідентичність.

Але процес виявляється болісним - наче шкіру здерти, хоча люди різних культур багато в чому "синонімічні", - у них схожі проблеми, радощі, страхи.

Культова кінематографічна постать - Франсуа Озон, який свого часу вразив Берлінале-2002 картиною "Вісім жінок" у стилі американського мюзиклу 1950-х, представив фільм "Милістю Божою" (Гран-прі Берлінале): на основі документального матеріалу про розбещення хлопчиків священнослужителями. Тема неодноразово виринає у фестивальних фільмах. "Невже Озон упав у моралізування?" - питання, що хвилювало шанувальників його творчості. Як повідомив режисер, його спроби зняти фільм у документальній стилістиці завершилися заборонними приписами духівництва, а тому він поставив картину в ігровому форматі. Фільм складається з трьох взаємозалежних новел про три жертви сексуальних домагань представника католицького кліру. Тепер - це дорослі, сімейні, успішні чоловіки. Їхня поведінка жодним чином не видає наслідків дитячого травматичного досвіду. Швидше, навпаки, - запізнілий розгляд певною мірою порушує тоскну рутину їхнього існування, вносить таку собі новизну, хвилює. Парадокс Озона: режисер хвацько перевернув усе з ніг на голову, і зробив це досить професійно.

Більш однозначно сприймається робота іспанської режисерки Ізабель Койшет. Її фільм "Еліза і Марсела" органічно вписується в актуальну нині проблематику одностатевих шлюбів. У патріархальній Іспанії початку 1900-х кохання двох шкільних вчительок видається блюзнірством. Проте молоді жінки не хочуть розлучатися. Їм навіть пощастило укласти шлюб, після того як Марсела прикинулася чоловіком - Маріо (ось і прецедент у перегонах - хто був першим?) Незважаючи на переслідування та загрозу тюремного ув'язнення, цей одностатевий шлюб не був розірваний. Для більшої переконливості фільм позначений титром: "знятий на реальних подіях", - ще одна "фішка" фільмів нинішнього конкурсу.

З боку Ізабель Койшет таке руйнування символічного принципу, побудованого на ієрархії орієнтацій, - це бунт проти "побутової гомофобії"? Чи просто - спроба шокуючого висловлення?

Сім фільмів із 17 картин основного змагання створені жінками-режисерами.

На тлі незліченних тілесно-чуттєвих одкровень контрастом видалася документальна стрічка "Аньєс Варда", поставлена самою Аньєс Вардою - неортодоксальною художницею, фотографом, майстринею інсталяцій. Народжена 1928 р., Аньєс справедливо може вважатися однією з тих, хто оновлював стилістику мистецтва в 1960-х, перетворюючи практику повсякденності "тут і тепер" в оновлену поетику. Уривки її фільмів, орієнтовані на співчуття, провокують напади гострої ностальгії. Майстер інсталяцій, Варда знімала картини без акторів, - тільки атмосфера, декорації реального життя. Цієї особливості по-жіночому творити, апелюючи до почуттів, емоцій, - не приховати. Тому її автобайопік вийшов зворушливим, хоча й трохи затягнутим - співвідносним із неквапливим ще ритмом життя другої половини ХХ ст. Літня мила жінка сидить за столом і з усмішкою вістить про основні етапи свого життєвого шляху. Перед нею - кінокамера, за спиною - театральна сцена. У потрібні моменти завіса розсувається, й на екрані виникають кадри з фільмів Варди, її інсталяцій. Свого часу вона була новатором, тепер - швидше, представниця потужної традиції.

Традицію в сучасному кіно можна порівняти з реплікою театрального суфлера, яку чують ті, кому слід почути. За умовчанням (або за великою театральною змовою), вона існує й не існує одночасно. Так і традиції канонізованих майстрів, режисерів. Їхні імена згадуються після переглядів, римуються посвяченими глядачами після переглядів. Що свідчить про певну фестивальну тенденцію - знаходити рими й резонанси.

Один із найочікуваніших фільмів конкурсного змагання - світова прем'єра картини китайського Чжана Імоу "Одна секунда" - був знятий із показу "з технічних причин". Кажуть, через те, що фільм не пройшов перевірки цензурою, передбаченої новим китайським законом. Цілком можливо, бо події фільму безпосередньо пов'язані з періодом 1970-х у Північно-західному Китаї. Цього разу майстер вирішив освідчитися в любові до кіно, знявши камерну історію про ув'язненого, котрий утік із трудового табору, щоб подивитися матеріали якоїсь особливої кінохроніки.

Однак події китайської культурної історії все ж таки потрапили на конкурсний екран: у програмі основного змагання відбулася світова прем'єра картини "Так давно, сину мій" (режисер Ван Сяошуай, Китай). Сімейна сага описує драматичні повороти в житті двох подружніх пар. Тридцятилітня історія країни, від 1980-х і до наших днів, компактно "упакована" автором у три години екранного часу (180 хвилин), які вмістили трагедію людей, що потрапили в жорна економічних реформ у Китаї. Автор показує фатальність наслідків і для тих, хто постраждав від новацій (таких, як примусове обмеження народжуваності в країні, т.зв. "планування сім'ї" шляхом насильницького абортування другої вагітності), і для тих, хто втілював у життя ці людиноненависницькі закони. Фактично, китайська картина стала потужною кодою основного конкурсного показу. І першою частиною авторської трилогії про Батьківщину. Ван Сяошуай належить до шостого покоління китайських кінематографістів, яким довелося творити й жити в умовах цензури. Ім'я митця вже увійшло в історію Берлінале: у 2001 р. його "Пекінський велосипедист" здобув Гран-прі журі.

Претендентом на перемогу значився китайський фільм "Яйце динозавра" (ЕndЪg) Вана Цюаньаня. Дія, як це й характерно для фільмів автора, відбувається в Середній Монголії (частина Китаю, близько 12%, з переважно монгольським населенням). У засніженому степу, серед засохлих злаків, знаходять труп жінки. Поліція залишає молодого пастуха сторожувати вночі її тіло. Йому допомогти приїжджає жінка невизначеного віку на велетенському верблюді. І тут крізь квазікримінальну преамбулу проривається вітальна, сповнена гумору історія про зародження нового життя. Режисер Ван Цюаньань належить до того ж "шостого покоління", що й названі китайські колеги. Відомий своїми перемогами на Берлінале. Його "Весілля Туї" завоювало головний приз фестивалю 2007-го.

Чи не дивно, що знакові фільми програми основного змагання - з Китаю й Македонії? Хоча картина "Бог існує, її ім'я Петрунія", але виконавиця головної ролі Зоріца Нушева цілком може претендувати на нагороду. Режисером фільму Теоною Стругар Митевською та її незмінним продюсером - сестрою Лабіною - героїня, що впірнула у крижану воду й виловила святе розп'яття, інтерпретується як вияв фемінізму.

Однак очевидно, що за таким неординарним вчинком - виклик традиції як повна невіра, породжена розчаруванням молодої жінки, що не бачить виходу з нав'язливої моделі існування у форматі "соло".

Тонка, сповнена містики картина "Антологія міста-привида" (фільм Дені Коте, шлях якого в режисуру пролягав через кінокритику) мала би шанс отримати нагороду за незвичайність образного вирішення.

"Золота рукавичка" Фатіха Акіна - психологічний трилер німецького режисера турецького походження розкриває механізми формування післявоєнної нетерпимості. Зробивши відчайдушний крок від кіноекспресіонізму 1920-х до посттравматичного "депресіонізму" середини 1970-х, фільм явив галерею потвор. Персонажі картини уражені характерними симптомами, являючи ознаки розпачу, мачизму, сексизму, романтизації брутальності, сили і влади над життям людським. Це робить їх відразливо потворними. Головний же персонаж - убивця нещасних жінок Фріц Хонка - наділений надзвичайно відразливою зовнішністю. Важко повірити, що жахливий грим приховує цілком симпатичне обличчя 23-річного театрального актора Джонаса Дасслера, перетворивши його на 40-річного монстра.

Ось такі контрасти й синоніми недавнього Берлінале, фестивалю, що залишається одним із головних кінофорумів планети.