Караваджо: ліквідація. Спочатку зникли гроші, потім — шедевр (одеський детектив)

Триває епопея навколо викрадення шедевра Караваджо «Узяття Христа під варту» з Одеського музею західного і східного мистецтва. Друга назва картини дуже символічна для наших днів — «Поцілунок Юди». Саме так можна образно позначити й безкінечні просторікування нинішніх «культурних керманичів», чиї слова порожні та безглузді, як рама на стіні від украденої картини Караваджо... І так само нещирі, як той самий поцілунок... Тим часом ця картина — гордість музею, його візитка. Страхова вартість — 2 млн. євро. На Пушкінську, 9, навмисне приїжджають з інших країн, аби побачити саме цю роботу. Тільки, як виявилося, гроші, виділені на сигналізацію, до музею так і не дійшли. І куди вони поділися — теж запитання. Ще один детектив?

Порожня рама

Нагадаю, що співробітники музею виявили крадіжку вранці 31 червня, коли після вихідного дня, що випадає на середу, відкрили виставковий зал. Перед їхніми очима досі стоїть моторошна картина: вікно відчинене, колишеться фіранка, і порожня рама на стіні. «У нас велика біда», — не перестають повторювати вони.

Міліція констатувала: картина не була підключена до сигналізації, на вікнах бракувало акустичних датчиків, за приміщенням не велося спостереження, вночі в будівлі музею чергував тільки один охоронець.

Звісно, жоден музей не застрахований від крадіжки. Проте, коли слабкі запори, може статися будь-що...

Музей звертався в обласне управління культури і туризму з проханням виділити гроші для оновлення застарілої сигналізації. У музеї саме тривали роботи зі зміцнення та ремонту будівлі. Вони, до речі, ведуться з 2003 року. І поки кінця-краю не видно. Тому постійна присутність стороннього люду теж потребує особливої пильності та заходів додаткової безпеки. На жаль, як глухі двері! За п’ять місяців музей знову нагадав про своє прохання. Він просив 190 тисяч гривень.

Зрештою допомогли одеські художники. Музей організував аукціон їхніх картин — і заробив 20 тисяч гривень. Проте цих грошей ледь вистачило на обладнання новою сигналізацією першого поверху, де розташоване сховище. Музей залишився винним за роботу 16 тисяч гривень.

Порівняно недавно музейники довідалися, що облуправління виділяло їм на сигналізацію 57 тисяч гривень. Про це стало відомо після вимоги чиновників відзвітуватися. Тому що державна служба охорони при ГУ МВС України в Одеській області нагадала чиновникам про кепський стан охоронно-пожежної системи. Куди поділися гроші — ніхто не знає!

У музею немає своєї бухгалтерії (його обслуговує централізована), і це, на думку колективу, серйозний недолік. Вони навіть не знають, як витрачаються кошти, виручені від продажу квитків. А це для них чималі суми: на рік від 50 тисяч гривень і вище. При цьому їм зауважують, що ціна квитка у п’ять гривень давно не переглядалася, а отже, терпить бюджет, на шиї в якого вони сидять. Колектив вважає, що музей міг би заробляти й жити ліпше, якби йому дозволили мати свого бухгалтера та юриста.

Словом, у держави не знайшлося 200 тисяч гривень, щоб оновити систему захисту — замінити, нарешті, застарілий мотлох.

Про сучасну систему захисту взагалі не йшлося. Між тим музей володіє унікальною, безцінною колекцією всесвітньо відомих шедеврів живопису. Для її збереження конче потрібна новітня сигналізація.

Як достукатися

Музей фінансує обласна казна. Немає грошей?.. У бюджеті на цей рік, приміром, закладено цільовим призначенням 230 тисяч гривень... на проведення під егідою голови облради регати на кубок Одеської області.

Місцеві чиновники свою позицію пояснюють тим, що музей у стадії ремонту, а тому витрачатися на нове обладнання — гроші на вітер. Та й узагалі, навіщо, мовляв, треба було «витягати» зі сховища цього Караваджо. Нехай би собі там лежав!

Звичайно, найліпший варіант для таких чиновників — узагалі закрити цей музей на час ремонту. І відкрити років так через п’ять, зважаючи на темпи фінансування... Для завершення робіт потрібні 42 млн. гривень. На цей рік виділено 7 млн. 600 тисяч. Що в такому разі залишиться з роками від музею (а це не тільки колекції, а й будівля, колектив), нікого не цікавить. А побоювання є. І дуже серйозні.

Буквально недавно колективу вдалося зірвати передачу в оренду на 25 років частини напівпідвальних музейних приміщень площею 140 кв. м такому собі ТОВ «Кредо плюс ЛТД». І це вже після того як дирекція музею направляла листи на адресу власника будівлі — облради — з проханням вирішити питання про капітальний ремонт цих приміщень з метою розширення експозиційних площ.

Власне, музейна колекція — це десять тисяч експонатів. Вона унікальна за своїм художнім рівнем і розмаїтістю. Крім зібрання європейського живопису, музей має багату колекцію мистецтва країн Сходу — майже 2,5 тисячі творів. Відведені під неї три зали площею 100 кв. м можуть репрезентувати лише мізерну частину експонатів. Тому левова частка перебуває у сховищах. Музей також має у своєму розпорядженні чималу колекцію творів Африки, фактично єдину в Україні. Проте через дефіцит площ відкриття спеціальної зали залишається нездійсненною мрією.

Співробітники музею стверджують, що відкриття додаткових відділів і залів тільки прикрасить і урозмаїтить культурну панораму Одеси. А з огляду на підготовку до Євро-2012, це актуально як ніколи.

Та ба! Закінчилося тим, що директор музею на очах у колективу, який став стіною на захист своїх приміщень, порвав уже підписану ним додаткову угоду до охоронного договору на користування пам’яткою культурної спадщини.

Сама будівля музею — це колишній палац Абази, пам’ятка архітектури національної ваги в самому центрі міста. Отож, відповідно до вищезгаданого документа, площа музею... скоротилася на 140 кв. м.

Водночас міністр культури і туризму заявляє про те, що «покінчено з фінансуванням культури за залишковим принципом». Тоді чому немає грошей на конче потрібні речі?

Міністр каже про «необхідність радикальних змін у музейній справі», про подолання стереотипів сприйняття музею як «території неуспішності», «складу старовини» та перетворення його на привабливе та комфортне місце для самоосвіти, творчого спілкування, сімейного дозвілля. Проте хто тоді пояснить це начальникові управління Одеської обласної ради з майнових прав панові Загоруйку, котрий, на жаль, не розуміє, який стосунок до музею має центр дитячого виховання, що його хочуть організувати у своєму напівпідвальному приміщенні музейники?

Хто пояснить чиновникам обласної адміністрації, що не можна розглядати пропозицію про передачу комерційній структурі площ музею, тоді як йому самому катастрофічно не вистачає приміщень?

Людмила Сауленко, заступник директора музею з наукової роботи, разом із головним хранителем Оленою Букатар, розповідаючи мені про той жах, який вони всі пережили, довідавшись про викрадення картини, усе ж сподіваються, що ця подія сколихне Одесу, і це допоможе слідству. Вони бачать, як посилено працює міліція, і чекають, що з Божою допомогою шедевр повернуть до музею. Сподіваються також, що викрадачі не пошкодять полотно. Це велика картина розміром 134 на 172,5 см. Порівняно недавно вона була відреставрована.

Коли розпочався ремонт, вона поїхала до Дюссельдорфа на виставку. «Після повернення полотно помістили до сховища, — розповідає Олена Букатар, але потім знову виставили для огляду. Була організована ефектна виставка. Художник Ликов виконав проект Караваджо».

Та в нашій історії «недовіра» стосується не Караваджо, а тих, хто мусив його зберегти.

Коментар

Голова опікунської ради Одеського музею західного і східного мистецтва, депутат Одеської обласної ради Юрій МАСЛОВ:

— Тепер будуть посилено шукати винного. Як завжди, знайдуть стрілочника. Можу передбачити, що ним виявиться працівник музею, котрий припустив недогляд. Проте таким звичним засобом ми не розв’яжемо проблему.

Те, що трапилося з картиною Караваджо, може статися з іншими полотнами в наших українських музеях. Пригадаймо випадок у Львові з викраденням картин польських художників, історію викрадення картини Айвазовського з Одеського художнього музею. Отже, це ланки одного ланцюга. Дається взнаки брак державної політики в питаннях зберігання національного надбання.

Сьогодні будівля музею — це обласна власність. Фонди музею — державна. А сам музей разом із колективом — то всього лише підрозділ управління культури облдержадміністрації. Інакше кажучи, у семи няньок дитя без ока. Позбутися цієї проблеми можна, вирішивши низку системних питань.

Одеський музей має унікальну колекцію європейського живопису. Можливо, навіть найліпшу в Україні. Дві роботи Франца Хальса, прекрасні малі голландці, Маньяско, Строцці... Найбільше зібрання італійського живопису XVII —XVIII століть поза Італією. І перебуває на другому плані, на задвірках.

У Гаазі є малесенький музей. Усього п’ять-шість залів (у нашому — двадцять три), але він, поряд із головним музеєм Нідерландів, має національний статус. У нашій країні цей статус, що є рятувальним кругом для установ культури, чомусь визначається не рівнем колекції, а кількістю експонатів у сховищі та наявністю філій. Це в корені неправильно.

Присвоєння національного статусу Одеському музею західного і східного мистецтва вирішило б головні проблеми, що впираються в злидарське фінансування. Звідси всі нинішні біди, зокрема й — викрадення Караваджо. Гідне фінансування дозволило б обладнувати музей сучасними системами безпеки, гарантувати співробітникам гідний рівень зарплати. Соромно сказати, але хранитель музею з тридцятирічним стажем одержує... одну тисячу гривень. Статус, що теж важливо, змінив би ставлення чиновників до музею. Сьогодні з директором музею укладають контракт на рік. Це ненормально. І, нарешті, з’явилася б змога благополучно завершити ремонт будівлі не за п’ять або десять років, а до Євро-2012.

Потрібно, на мій погляд, ухвалити спеціальну державну програму зберігання головних колекцій України, передбачивши в ній бюджетні кошти на їхній захист, популяризацію, видання каталогів. Самими спонсорськими коштами ці проблеми не розв’язати.