Екскурсія музеєм (де пристрасті вирують)

2012-й уже ввійшов в історію Національного художнього музею України як рік скандальний. Почасти переломний. На стародавню будівлю (на вулиці Грушевського), дякувати Богу, «бомба» не впала. Але «мінами» вповільненої дії музейна територія нашпигована неабияк.

1. Міжнародний скандал у зв’язку з підробками та викраденням музейних шедеврів (картин Миколи Глущенка), переданих колишнім керівництвом естетам з Кабміну.

2. Недавнє гучне звільнення титулованого директора Анатолія Мельника.

3. Розпал судових позовів, які ініціював п. Мельник проти Минкульту.

4. Мінкультівські підсумки огляду найдостойніших, тобто основних кандидатур на посаду директора музею, що очікуються (приблизно в липні-серпні).

5. А ще не за горами глобальне оновлення (реставрація) музейної будівлі. А це означає: нові бюджети й чергові «сюжети». …

Щоб не впадати в публіцистичну багатослівність - щодо популярної арт-інституції - вирішили дати можливість висловитися багатьом. Основну екскурсію «мінними полями» проведе нинішній в.о. директора Національного музею. Співдоповідачами виступлять інші безпосередні учасники «музейної справи». (Шкода, звичайно, що в цьому разі експонати безмовні).

* * *

Через два роки Національний художній міг би радісно вивісити на своєму фронтоні розтяжку: «Нам - 110 років, але все тільки починається!». Як відомо, офіційне відкриття й навіть освячення цього музейного закладу відбулося в 1904-му (в грудні). У той час нинішня інституція мала іншу «шапку». Київський художньо-промисловий і науковий музей імені государя імператора Миколи Олександровича. Як мовиться, б’ємо чолом цареві-батюшці.

Сам музей був заснований раніше. Ще наприкінці XIX століття. І біля його витоків стояла українська інтелігенція. Тоді все це позиціонувалося як перший загальнодоступний Музей Києва. Будівлю музею зводили за проектом московського архітектора Петра Бойцова (обрали неокласичний стиль). Доробити проект узявся відомий київський зодчий Владислав Городецький (фасадом займалася майстерня Еліо Саля). Перша виставка в іще недобудованому приміщенні міського музею старожитностей і мистецтв відбулася в 1899-му. А через двадцять років (1919-й), коли музей «націоналізували» більшовики, вивіски стали змінюватися. Нинішня «шапка» - Національний художній музей України - з’явилася в роки незалежності (1994).

- Анатолію Івановичу, сьогодні ви в процесі чергової судової тяганини з Міністерством культури, оскаржуєте своє недавнє звільнення з посади директора музею. Чи є перспективи цю справу виграти?

- Це залежить не від мене, а тільки від суду. Я був звільнений нібито за узгодженням сторін... Насправді узгодження не було. Відбулися три судові засідання. Крім того, від творчої інтелігенції та творчих спілок надійшли звернення до президента. Багато хто мене підтримує.

- Що стало головною причиною настільки екстреного звільнення?

- Мої публічні заяви, які стосувалися творів мистецтва із зібрань Національного музею. На мій погляд, ці твори не повинні перебувати в інших установах. А якщо вони там все ж опиняються, то лише з абсолютною гарантією на повернення.

Гадаю, одна зі складових цієї справи - скандал навколо картин Глущенка в Кабінеті міністрів. Те, що я оприлюднив цю інформацію.

- Що вам як екс-директору все-таки не вдалося довести до кінця, які плани залишилися нереалізованими?

- Було три укази президента про реконструкцію музею. Останній датований 2011 роком. Якщо музей і надалі залишатиметься в такому стані, як нині, це дуже небезпечно… Розширення та реконструкцію не вдалося реалізувати. Жодний президентський указ не був виконаний.

І це не проблема локального характеру (як, наприклад, оновлення фасаду). Усе куди серйозніше: музей у такому стані не можна експлуатувати далі. Він потребує якнайшвидшої реставрації. Окрім того, для нормального функціонування установи необхідні додаткові площі. Кількість творів зростає, і ми не можемо показати людям цілі періоди цікавого живопису.

Водночас, переконаний, у Міністерстві культури немає фахівців, які глибоко розуміли б усі ці проблеми. І мене турбує не той факт, що я звільнений (як художник я знайду собі заняття), а те, що Національний музей досі не має перспектив реконструкції та розширення…

- Ваше ставлення до діяльності пані Миронової на посту виконувача обов’язків директора музею?

- «Ставлення» як такого немає. І претензій теж. Адже не вона мене звільняла. Дивує, радше, що міністр анітрохи не переймається тим, кого звільняє… У мене 22 роки музейного стажу. Щоправда, якщо нова людина на керівній посаді у якийсь спосіб зуміє повернути з Кабінету міністрів викрадені твори, це, певно, й буде «бонусом» з її діяльності? Утім, це вже підтекст політичний.

- Хто сьогодні повинен формувати політику великого державного музею - науковець чи активний арт-менеджер?

- У роботі музею є кілька напрямів. Але переважає - наукова діяльність. Менеджер, напевно, більше придасться галереям, для окремих арт-проектів, де більше «руху». А музей - інститут фундаментального характеру.

«Довкіл Художнього - немов зачароване коло»

- Нині склалася справді тривожна ситуація, коли три президентські укази щодо розвитку Національного художнього не реалізувалися ні на йоту, - ділиться своїми думками заступник директора музею Ігор Ліховий (екс-міністр культури 2005-2006 рр., який свого часу керував Шевченківським національним заповідником у Каневі).

І зміна керівника в цій ситуації навряд чи щось відразу вирішить. За керівництва Анатолія Мельника вдалося змінити чимало - на краще. Але те, що залежало від нього, уже вичерпано. Потрібен новий якісний поворот.

Тим паче що музейний організм - у важкому стані. Кошти виділяються тільки на заробітну платню та комунальні платежі. Більше профінансувати нічого не вдається.

Я тут працюю віднедавна, але дуже люблю цей музей. Торік відвідав у Москві Пушкінський музей - подібний за статусом. І раптом нагадав собі: та ж ми майже ровесники! Причому дві ці будівлі навіть проектував один архітектор.

Так от, московський музей налічує 26 корпусів у центрі Білокам’яної! Директор - 90-річна Ірина Антонова - має реальну програму дій і серйозну підтримку від держави. А в нас? Лише один корпус. І за понад сто років існування фактично не вдалося вийти за межі цієї території.

Водночас тут зберігається понад 40 тисяч унікальних творів мистецтва світового значення. А виставляється лише 2% з усіх музейних зібрань!

- Ігорю Дмитровичу, які проблеми музею вимагають сьогодні невідкладного вирішення?

- У критичній ситуації фонди - у підвальних приміщеннях. Давно потрібно замінити дах.

Я був свого часу міністром культури, тож розуміюся у справі. До того ж довго працював у Каневі (у Музеї Шевченка). Там удалося розширити музейну територію. А тут ніби зачароване коло! Хоча не такі це вже великі гроші. Просто питання принципове: чи насправді держава переймається проблемами цього музею, чи воліє влаштовувати лише кадрові перестановки?

…Що ж до приміщення, куди планує переселитися музей на час реставрації, то це може бути частина «Мистецького Арсеналу», яка зараз не використовується. (Коли реставрація закінчиться, музей повернеться «додому».)

…Нам необхідний корпус для сучасної колекції. Міністерство культури зобов’язане вирішити це питання згідно з урядовим розпорядженням про виділення території під будівництво в центральній частині міста (поблизу вулиці Грушевського). Не втрачаємо надії.

- Кілька років ви працювали в Білорусі на дипломатичному поприщі. Якщо порівнювати тут і там ставлення до музейної справи…

- Так, я три роки працював у Мінську. І там якось цілий квартал у центрі білоруської столиці передали під Національний музей. А ми ж, якщо порівнювати з Білоруссю, не найбідніша країна.

- Багато сучасних арт-інституцій до яких лише хитрощів не вдаються, щоб привернути до себе увагу. Часто піар ставлять попереду потяга! Як на цьому тлі підтримувати інтерес до такого статусного музею, як ваш?

- «Місію» Національного музею остаточно ще не сформовано. Її від початку мислили Біляшівські, Терещенко, Ханенки. Ці люди стояли біля витоків. Згодом музей зазнав і репресій, коли звільнили Миколу Біляшівського, а призначили чекіста Вінницького. А після Другої світової музеєм керували художники. Фантастична фігура - Михайло Дерегус! Він устигав бути і художником, і директором.

Свого часу з Національного художнього виокремилися чотири інституції: наш, Національний музей українського народного декоративного мистецтва, історії України, Національний музей Тараса Шевченка (де поки що не вдається створити експозицію рівня XXI століття). Але, на жаль, жоден зі створених не є музеєм європейського рівня (маю на увазі насамперед матеріальну базу).

А якщо вести мову про успішну організацію керівництва музеєм, то й тут є що запозичити зі світового досвіду. Існує, наприклад, така модель: є головний «консерватор» - фахівець зі збереження пам’ятників мистецтва (зазвичай це реставратор чи мистецтвознавець), і є досвідчений адміністратор - людина, яка відповідає за залучення коштів для музею. Якщо ж керівник один, то він принаймні повинен добре розумітися на мистецтвознавстві. Тому що не буває «абстрактного менеджера» у конкретному художньому музеї.

«Головний хранитель Лувру виокремлює в Україні наш художній»

- Сьогодні тривожна проблема для колективу - призначення нового директора, - зізнається головний хранитель НХМУ Юлія Литвинець (великою мірою завдяки їй і набула розголосу історія з картинами Глущенка). - Музей стрімко втрачає позиції. Понад два місяці керівник - «в.о.». З цієї причини спонсори частково призупинили роботу з нами. Саме через невизначеність. А вже літо. Час готуватися до зими.

За результатами експертизи, будівля музею надійна. Але фасад і скульптури вимагають негайної реставрації. Необхідно також продовжувати процес накопичення інформації, розширення інформаційної бази. І продовжувати в тому самому режимі, в якому музей і працює.

Колектив очікує, що музей очолить фахівець, людина, яка має безпосередній стосунок до музейної справи, адже НХМУ - складний організм, у якому одночасно відбуваються і зберігання, і реставрація, і популяризація цінних робіт. Важливо, щоб майбутній керівник також знав історію українського мистецтва.

- Як, на ваш погляд, можна активніше зацікавлювати і вітчизняного, і закордонного арт-шанувальника скарбами українського музею? Які технології для цього потрібно винаходити?

- Музей повинен бути пов’язаний із туристичною галуззю. І загалом усі музеї в місті мають бути в цьому напрямі об’єднані. Незалежно від підпорядкування - міністерського чи міського. Не можу поскаржитися, що наш музей настільки вже невідомий за кордоном. Наприклад, головний хранитель Лувру найбільше в Україні виокремлює саме наш музей, завжди нас відвідує. До речі, він справжній фахівець у сфері іконопису.

Вважаю, у цьому напрямі потрібно особливо сконцентруватися на «брендуванні». Якщо говорити про всесвітньо відомий твір Леонардо да Вінчі «Мона Ліза», то це вже міжнародний художній бренд. У нас, скажімо, є «Волинська Богородиця», довкола якої теж можливо створити систему «брендування».

Також переконана на мільйон відсотків, що відвідування музею слід зробити обов’язковим у рамках шкільних програм.

Водночас музей - насамперед наукова організація. У музеях та арт-галереях різні підходи до мистецтва. Арт-галерея націлена на те, щоб показувати, презентувати. Але цінний об’єкт треба ще грамотно зберігати. А класичний твір не можна показувати довше, ніж три місяці поспіль (далі він має «відпочити» у сховищі).

* * *

Цінні експонати НХМУ в різний час були задіяні у різних гучних виставках, що організовувалися в Америці, Канаді, Голландії. Проте більша частина шедеврів схована від очей поціновувачів. Тому що нинішнє приміщення не спроможне «відкрити» світу всі шедеври. Будівлю-недобуд на вулиці Інститутській, 3, яка планувалася як філія, навряд чи вже передадуть для музейних фондів, сховищ (у неї тепер інший хазяїн). Водночас площа нинішнього сховища становить усього 900 квадратних метрів.

«Економічний фактор - запорука життєдіяльності»

- За якісним наповненням колекція нашого Національного художнього - на рівні Лувру чи Метрополітен-музею, - вважає відомий мистецтвознавець Олексій Роготченко, голова секції критики мистецтвознавства Київської організації Національної спілки художників України. - І в питаннях життєдіяльності нашого музею, можливо, й не потрібно винаходити велосипед. У всьому світі такі установи є прибутковими. Вони - центри культури. Вони ж слугують фактором виховання підростаючого покоління… І тієї частини населення, яка ще не остаточно усвідомила сутність образотворчого мистецтва своєї країни, його значення.

Музей на кшталт нашого - це така собі окрема субстанція, організм, що живе власним життям. У ньому вже сто років не припиняється мистецтвознавча діяльність. І на нього мало впливає зміна влади - як у самому музеї, так і в країні загалом.

А от економічна складова впливає помітно. Можна понад усе любити Україну і за будь-якої нагоди витанцьовувати гопака… А стіни культустанови тим часом як протікали, так і досі протікають! І як було в неї безліч невирішених проблем - зокрема, взимку в музейних запасниках утримувалася мінусова температура, через що постраждало багато безцінних ікон, - так їх і не поменшало. Дотепер у музеї немає під’їздів для людей з обмеженими можливостями. А в Європі кожен навіть найскромніший музей обладнаний пандусами.

Тому, повторю, економічний фактор і є настільки істотним, адже всі ці проблеми потрібно якось вирішувати.

Попередній директор зробив багато. Хоча він художник, а не мистецтвознавець.

Хай там як, а не все від нього залежало. Якщо держава - інтелектуальна та високорозвинена, вона знаходить можливості виділити кошти на культуру. А якщо держава тоталітарна, то має до культури споживацьке ставлення й робить її повністю залежною від соціуму.

- Олексію Олексійовичу, наведіть найбільш показові приклади зі світової практики, коли з музеїв вилучають цінні картини, а потім вони чи «осідають» в кабінетах чиновників, чи взагалі невідомо де діваються.

- Трапляються й моторошні випадки… Але показові. У фашистській Німеччині якось організували виставку «Дегенеративне мистецтво». Там були представлені роботи імпресіоністів. Згодом більшість із цих робіт публічно спалили… У тоталітарних країнах таке ставлення - спалити чи вкрасти - звична річ. А в цивілізованому суспільстві про крадіжку не може бути й мови, громадськість просто не дозволить чиновникам вилучити (під будь-яким приводом) національні цінності. Якщо вести мову про ситуацію з картинами Глущенка з Національного музею, то жодного документа, який би стосувався згаданого гучного скандалу, я на власні очі не бачив. Як так сталося? Може, музей за ці полотна отримав якісь гроші? А потім ці кошти мали намір пустити на спорудження того ж таки пандуса? Усе можливо. Нині відомо тільки одне: картини вивезли й замінили на інші.

- Запитання, яке умисно ставимо співрозмовникам: хто має відігравати першу скрипку в системі керівництва державним музеєм - науковець чи досвідчений арт-менеджер?

- Звісна річ, пречудово, коли один керівник поєднує кращі якості і першого, і другого. Скажімо, Тетяна Миронова, нинішній виконувач обов’язків директора музею, має і економічну, і гуманітарну освіту. Нині вона ще й навчається мистецтвознавству, музейній справі. Навіть найглибших знань у мистецтві недостатньо, щоб складний музейний організм працював злагоджено, без економічних збоїв. Тож керівник, на мій погляд, повинен бути одночасно і менеджером, і мистецтвознавцем, і мати контакти у високих державних сферах… Передусім для того, щоб проблеми музею вирішувалися не на словах, а реальними справами.