Авангардисти і соцреалісти звірили годинники. У Нацмузеї

У Національному художньому музеї революція. Цього разу, дякувати Богу, не кадрова. Тут оновили постійну експозицію творів мистецтва XX-XXI століть (тепер весь другий поверх має новий вигляд) і вперше офіційно презентували нову концепцію історії сучасного національного арту. У рамках проекту "Перегони з часом: Мистецтво 1960-х - початку 2000-х років" у трьох залах - теж уперше - представлено вітчизняне "контемпорарі" з колекції музею від неофіційного мистецтва 1960-х до наших днів. Але ж іще якихось десять років тому в Києві саме потрапляння "актуального" в музейні простори сприймалося як щось виняткове.

"У такій кількості і, головне, в такій якості ХХ століття в наших музеях іще ніхто не бачив. Але особливого значення надаємо трьом залам сучасного мистецтва", - каже заступник генерального директора НХМУ Марина Скирда.

"У нас відкрився проект, значення якого у зв'язку поколінь, - підкреслює куратор виставки, завідувачка відділу мистецтва XX-XXI ст. Оксана Баршинова. - Постійна експозиція змінюється раз на двадцять років. Сьогодні такий момент, нарешті, настав: ми переглянули бачення історії мистецтва України, запропоноване на початку 1990-х, з позицій 2013-го".

Віднині другий поверх головного в Україні музею візуальних мистецтв найбільше нагадує експрес-подорож часовим колом від епохи модернізму прямо до наших днів.

На початку, в окремому маленькому залі, - Мурашко, потім український авангард і "ліве" мистецтво 1930-х змінюються експозицією 1950-х та відлигових 1960-х.

Смисловим центром залу 1970-х у концепції Оксани Баршинової і КЉ стала творчість Тетяни Яблонської (утім, погляд недосвідченого глядача точно не менше, ніж "Життя триває", приверне знамените полотно Галини Бородай "Пам'яті О.Г.Венеціанова").

Антитезою Тетяні Нилівні - на протилежній стіні - стала Алла Горська, Опанас Заливаха та два Віктори - Рижих і Зарецький. Останній, на жаль, не як "український Клімт", а як суворий реаліст, автор "Портрета ланкової Поліни Сироватко".

- Ще коли демонтували "Міф "Українське бароко", ми вирішили, що показувати ХХ століття в колишньому вигляді не можна, - каже Оксана Баршинова. - У підсумку авангард розмістили в залі, де раніше був Кричевський. Він, до речі, з 1990-х років у нас представлений не те щоб однобічно... Просто Кричевського як основоположника українського соцреалізму ніхто не показував. В експозиції завжди були роботи його учнів - Григор'єва, Меліхова, Яблонської. Але те, що всі вони виросли з "Переможців Врангеля", можна побачити тільки тепер. Крім того, наших соцреалістів ми представляємо не тільки як авторів заголовних, хрестоматійних картин, а ширше - як таких, що успішно працюють і в натюрморті, і в портреті. А шостий зал, смисловим центром якого є творчість Яблонської (її ми вважаємо головним українським художником другої половини ХХ століття; у музеї, до речі, дуже хороша колекція її робіт), замислювався як такий собі трансформер: згодом експозиція в ньому змінюватиметься.

У рамках постійної експозиції музей планує проводити окремі спецпроекти, розширюючи в такий спосіб загалом невеликий як для головного в країні художнього музею виставковий простір. (Одночасно із презентацією самих "Перегонів з часом..." було анонсовано відразу два такі проекти: презентація довгоочікуваного каталогу Олександра Гнилицького і розширена експозиція "Метафізичний Роман Сельський".)

Три останні зали, про які з гордістю говорять музейники, присвячені історії вітчизняного "контемпорарі". Його музеєфікували, кодифікували, визнали, так би мовити, офіційно й на століття. Це твори "неофіційного" мистецтва - одеської, харківської, львівської, київської шкіл (включаючи кілька масштабних картин Григорія Гавриленка, полотно Олександра Дубовика 1977 року, роботи Карла Звєринецького). Експозицію історії українського постмодернізму обіцяють повністю оновити вже восени. Тож суперечки в самій арт-тусовці - мовляв, чому роботи ім'ярека тут є, а когось немає, виключаються.

Обговорення - але не до хрипоти - скоріш за все, спричинить сама концепція оновленої експозиції ХХ століття. Тобто репрезентативний аспект. Головним критерієм відбору для музейників була мистецтвознавча значимість робіт із власних фондів. У результаті вийшов певний перекіс: можна сказати, що більшою мірою історія українського мистецтва в Нацмузеї перетворюється на чудову презентацію достоїнств його ж колекції.

Навіть у часи всеосяжного соцреалізму наші художники найкраще писали пейзажі з натюрмортами, жанрові сценки з життя українських селян і - так-так! - козаків на конях і з лискучими шаблями. Але де радянська ідеологія, яка всім набила оскомину? Чи можна, у принципі, говорити про мистецтво радянського періоду, ігноруючи засилля специфічних сюжетів, образів і міфологем?

…Утім, на цей закид у музеї відповідають просто: "І це буде!". Адже, як уже йшлося, постійну експозицію планують розширювати за рахунок різних спецпроектів. І такий підхід цілком у дусі сучасних світових музеїв. "Сьогодні музеї не демонструють мистецтво - вони демонструють себе, свою вибірковість, свої стратегії вибору", - зазначає в статті "Чому - музей?", опублікованій в останньому номері московського "Художественного журнала", Борис Гройс. Що ж, як писав інший український класик, уперед, у Європу! Це завжди своєчасно.