Зворотний бік Місяця. Директор франківців Михайло Захаревич: про тендери, контракти, бюджети та перспективи

Театральний сезон «на грані» закриття. Багатьом колективам літня «мандрівочка пахне». Та не про художні тенденції минулого сезону. А про «зворотний бік Місяця» — про театральне господарство. Це та царина, яка зазвичай хвилює людей театру. Саме про це «мистецтво» — розмова з генеральним директором Національного театру імені Івана Франка Михайлом Васильовичем ЗАХАРЕВИЧЕМ. Оскільки франківці у цьому сезоні встановили виробничий рекорд — п’ять недешевих (як для теперішніх часів) постановок — «Лев і Левиця», «Весілля Фігаро», «Амаркорд», «Кайдашева сім’я», «Едіт Піаф». З розмаїттям декорацій-костюмів і зовсім не куцими бюджетами. При цьому майже утримано баланс між касовим репертуарним крилом і елітарним. Колектив франківців сьогодні — це майже п’ятсот осіб, задіяних у творчості і виробництві. Це основна сцена і нове приміщення, яке за різних обставин перетворилось у довгобуд.

Пан Захаревич на господарстві франківців ще з 1992-го. До того ж працював певний час на відповідальній посаді у Мінкульті. І, можливо, більше за інших розуміється на тому, які «шурупи» в наших театральних механізмах треба вчасно змастити, а які деталі і замінити варто.

«Контрактна система допомогла б розв’язати проблеми творчого складу»

— Ви знаєте, їх багато. І коли вирізняти щось головне, то, можливо, треба говорити — причому давно говорити — про контрактну систему. Ця система могла б сприяти розв’язанню гострої проблеми творчого складу. Питання переатестації не дозволяє нормально формувати колектив. А контрактні відносини в театрі не перед­бачені чинним законодавством. До того ж існують певні стереотипи: контрактна система виведе на перший план «адміністратора-вовка» й «акторів-ягнят», які залежатимуть від його «хижого характеру». Можливо, в деяких театрах ці стереотипи справді спрацьовують? Ми ж намагаємось усіма засобами берегти людей, старше покоління зокрема. Контрактна система могла б посприяти іншому — стимулювати людей до творчої праці, до більшої відповідальності… Творчий склад мав би стати збалансованішим — за таких умов.

— На вашу думку, це — головний «плюс» контрактності? А які при цьому «мінуси»?

— «Мінуси» шукатимуть у моральних аспектах. Мовляв, літні люди можуть опинитися «за бортом». Хоча то є знову ж таки питання етики і моралі безпосередньо керівництва театру. І якщо з 1 січня 2009 року буде підвищення заробітної плати в театрі (а це вагомий фінансовий бонус для творчих людей), то, мені здається, з 2010 року вже можна було б серйозно переходити на контрактні засади. І починати можна навіть на базі саме національних колективів. Я сам як керівник усі ці роки працюю на контракті — і мені це жодною мірою не заважає виконувати професійні функції.

— Припустимо, це буде з 2010 року. Але хто тоді — при контрактних «мізансценах» — матиме більшу владу в питанні формування трупи: директор чи художній керівник?

— Сама система підписання — це процедура, яка довірена державою конкретній особі, тобто директору. В багатьох випадках саме він за це і відповідає. Але творчі питання — за художнім керівником. Отже, дії мають узгоджуватися.

— Не так давно були спроби дискусії — яка модель ефективніша для українського театру: єдина іпостась (директор, він же художній керівник) чи поділ цих функцій? Якщо пам’ятаєте, пристрасті вирували навколо керівництва Російської драми.

— Істина завжди десь посередині. Якщо є змога призначити єдину особу, то тоді ця людина повинна розумітися на двох напрямах — художньому й економічному. І такі люди справді є. І вони працюють — у Криму, в Донецьку. Але такі керівники повинні розуміти, як економічно виправдано використати бюджет, щоб одна вистава не «тягнула» на мільйон, а друга всього на двадцять тисяч. (Хоча і тут є питання художнього вирішення.)

В іншій ситуації директор і художній керівник — це вже виключно модель компромісу. Я не втручаюсь у формування репертуару, у добір кадрів… Проте я можу висловити свою думку стосовно художніх проблем, якщо вони є.

— Ви кажете «не втручаюсь». Але ж не можна тримати дистанцію, коли економіка театру тісно пов’язана з художнім процесом. От захоче завтра режисер Одинокий поставити «Війну світів» Оруела — а вам мільйони шукай.

— Повірте, результат того чи іншого задуму заздалегідь ніколи (і нікому) не відомий. Та коли режисер занадто амбітно ставить питання: або такий бюджет, або взагалі нічого, тоді вже інша ситуація. Нам, на жаль, так і не вдалося реалізувати цікавий задум режисера Володимира Петрова «Людина з Ламанчі». І проблема була єдина — економічна. Художній «бік медалі», у мене немає сумнівів, був би блискучим.

«Від тендерної системи творчі колективи тільки страждають»

— Провінційні театри інколи натякають, що «національні» жирують на бюджетних вливаннях, а там, за горизонтом, — перебиваються з хліба на воду. Чому така соціальна і економічна несправедливість? І чи може вона бути вирішена?

— У цьому питанні, на мій погляд, є важливий аспект — театральний менеджмент. Якщо є людина, власне менеджер, котра знає, як діяти, котра має театральний досвід, то навіть у глухій провінції театр буде живим і буде почутим — зокрема і в столиці. Такі приклади є, коли регіональні театри не виживають, а живуть повноцінним творчим життям. І, до речі, факультет нашого театрального університета, враховує особливості формування такої нової генерації театральних менеджерів, які мають бути обізнані і на питаннях драматургії, режисури, акторського мистецтва.

— Тобто «комплексний підхід»?

— Так. І я ще раз наголошую: у творчому задумі мають враховуватися не лише особисті амбіції режисера, а й можливості колективу. Адже роздуті амбіції іноді можуть мати жалюгідний результат.

— Скільки коштував ваш «Фігаро» — кажуть, це найдорожча українська драматична вистава останнього часу?

— Немало коштував. Я не можу стверджувати, що це «найдорожча вистава», але у нас вона одна з найкасовіших. Ви зважте ще на один момент —коли вже на постановку від держави ми майже нічого не отримуємо. А отримуємо лише кошти на заробітну плату, на комунальні послуги — причому в неповному обсязі. І виходить, що всі проекти, які створюємо, цілком лягають на плечі колективу. І треба багато чого враховувати: потягнемо чи не потягнемо? Звісно, є партнери, які допомагають — банк «Надра», наприклад. Їхня допомога істотна. І от, дивіться, виконання плану: за доходами — 209%, за глядачами — 154%, за кількістю вистав — 134%...

— Може, планова «планка» занижена?

— Жодним чином. Чому? Тому що це вже залежить від кількості глядачів. Єдине, на що можемо впливати — вартість квитка і спонсорські кошти, з яких, до речі, виплачуємо ще 20% ПДВ.

І от саме ПДВ — це ще одна з суттєвих проблем. Адже 20% театр втрачає. Хоча їх можна було б використати на творчі задуми, на інші потреби театру. Торік ми заробили сім мільйонів. Ще чотири роки тому — 1 млн. 200 тис. Здається, серйозні показники. Але ж з кожного мільйона 200 тис. треба віддати! Коли все це запроваджували, то говорили: ми хоча й будемо у вас забирати певні кошти, але повернемо їх у вигляді дотацій. З часом підвищили зарплати національним колективам — і забрали всі інші кошти... Бо перекинули їх на зарплату. І от тепер основна театральна діяльність лишилася без державного фінансування… Тому знову наголошую: якби театральні колективи звільнили від 20% ПДВ, то за рахунок цього ми могли б ставити значно більше вистав. Причому вистав технічно досконаліших. Але про це всі мовчать. Думають, що воно само собою вирішиться. Мінкульт, звичайно, про це знає…

— А який сьогодні сенс у великого бізнесу стимулювати суто театральну справу? Яка їхня зацікавленість в такого плану меценатстві?

— По-перше, конче необхідний закон про меценатство. Він би унормував стосунки між дер­жавою, меценатом і тими, хто отримує фінансову підтримку. По-друге, у нас є свій бренд — бренд Театру Франка. І співпраця з брендовим театром — це ще й іміджева справа. Сьогодні важко уявити, як без допомоги «ззовні» ми б могли випускати рекламну продукцію, ті ж афіші та навіть електронну стрічку, яка сьогодні на фронтоні театру — а вона, уявіть, коштує 120 тис. гривень! Це недешево. А ще є плани повного переобладнання фасаду — щоб установити плазмові екрани. Та нас зупиняє… тендер. Вартість робіт — більше 300 тис. гривень. Навіть Ейфелева вежа для «Піаф» — знову тендер! І знову додаткові зусилля. Мені здається, що так звана «тендерна система» просто знищує творчі колективи! От уявіть, приходить до нас живий класик Кшиштоф Зануссі — а це окремий бюджет — і в нас нема іншого виходу, як проводити тендер навіть у зв’язку з такою шанованою людиною. А, можливо, прийде режисер Х і скаже: поставлю спектакль за 2 тис. гривень. То що ж, виганяти Зануссі? А працювати з отим Х? Тепер, правда, тендерної палати вже немає, але абсурдність ситуації залишається. І ми живемо за тимчасовим положенням, яке передбачає план тендера до 100 тис. гривень… Це ж стосується і питань будівництва.

«Нову сцену франківців можна відкрити вже в кінці 2008-го, але…»

— А от тепер і про будівництво. Нинішній довгобуд біля театру давно мав би стати додатковим полігоном для сценічних експериментів. Але чому стільки років триває будівництво? Воно то «морозиться», то «тане»? Саме приміщення, бачив це на власні очі, в доброму стані, видно серйозні технологічні зрушення в роботі. Здається, ще небагато і треба, та знову це вічне наше «але…». То що ж заважає переступити це саме «але» і врешті-решт завершити справу?

— Робота дійсно триває. І розмови про довгобуд — більше розмови. Просто треба знати реальну суть справи. І я озирнуся назад. У 1986-му, коли було ухвалене рішення про реконструкцію Театру Франка. Я в театрі з’явився в 1992 році. І застав фундамент і вириту яму на тому місці — ліворуч від фасаду. Будівництво складне, схил «плив» донизу, треба було це зафіксувати, зміцнити фундамент. Далі почалося певне будівництво. Але «шалені» 90-ті, як ви розумієте… У держави хронічно напружена ситуація з бюджетом.

А державний бюджет ухвалює Верховна Рада. І якщо необхідні капітальні видатки не передбачені, то вибачте… З 1996-го по 2004 рік кошти на це будівництво у держбюджеті не передбачалися. І звичайно ж будівництво не велося. Ще на той час загальна вартість будівельних робіт становила приблизно 13 млн. гривень. І ще тоді нам потрібна була бодай половина з тих коштів. Слава Богу, знайшли можливість звести хоча б дах над будівлею. І у такий спосіб її врятувати. Тому що за десять років немало київських «культурних» довгобудів вже просто не підлягають відновленню. У нашому новому приміщенні — 2800 квадратних метрів. Там — мала сцена, всі потрібні приміщення для служб. І якщо говорити про цілісну стратегію розвитку театру, то варто починати з питання реконструкції всього театрального організму. Адже тільки енергонасичення у нас більше, ніж на деяких заводах. Ми зробили певні серйозні кроки. І почали зі сцени… Скажімо, для того щоб установити нові трансформатори — шукай, де хочеш, півмільйона гривень! Сучасне німецьке обладнання, правда, дала держава. Тобто йде поетапна комплексна реконструкція всього приміщення.

— Якщо говорити про реальні дати, то коли все-таки довгобуд з Малою сценою може бути зданий в експлуатацію?

— Це може відбутися навіть до кінця 2008-го. Якщо вдасться освоїти 8 млн. гривень. П’ять із них ми маємо. Але частина піде на ремонтні роботи в основному приміщенні. Якщо ж бюджет переглядатиме Верховна Рада і наші пропозиції будуть враховані (Мінкульт про це знає), то ми готові до завершення робіт. І тут знову ж таки «якщо»… Оскільки ще необхідно ухвалити закон про зміни до бюджету. Адже в напівзавершеному вигляді приміщення здати неможливо! І реконструкція нашого фойє тісно пов’язана з новим комплексом. Можливо, ще тоді, коли я прийшов до театру, треба було призупинити роботу колективу і закрити театр на повну реконструкцію. Але це б означало художню смерть для трупи. Я навіть не уявляю, яка б тоді була критика! А так ми рухаємося поетапним шляхом. І, сподіваюся, що задум Сергія Володимировича Данченка, котрий бачив Малу сцену експериментальним полігоном, невдовзі буде реалізований. Сергій Володимирович бачив цей простір у своєрідному ракурсі. Простір мав трансформуватися, сцена має бути не стаціонарною, а рухомою. Залежно від цього змінюється і глядацька зала — то у вигляді амфітеатру, то у іншому вигляді. У мене є мрія — нова сцена повинна бути «імені» Сергія Володимировича Данченка, режисера, який торував європейський шлях для франківців, чиї вистави і сьогодні збирають переповнені зали…

— Два сценічні майданчики для такого великого колективу, як у вас, цього також недостатньо. У деяких ваших «конкурентів» уже по п’ять-шість додаткових сцен.

— Кількість сцен залежить виключно від мети театру. Яка мета? Максимально задіяти акторський склад? Тільки заробляти гроші? Експериментувати? Це також комплексне питання. І треба визначитися насамперед з метою. Ми, до речі, обговорювали ідею ще однієї сцени, яка мала бути праворуч від театру — на місці дитячого майданчика. Дві сцени мав об’єднати підземний коридор. І ми навіть підписали щодо цього угоду з «Київенерго». На жаль, ідею так і не вдалося реалізувати. Сподіваюся, що нове приміщення все ж таки найближчим часом стане цікавим експериментальним полігоном. Є також задум добудувати з часом ще два поверхи над нашим новим приміщенням… З якою метою? У нас дуже багато молодих акторів. Багатьом із них ніде жити. І, можливо, це принаймні деякою мірою вирішить квартирне питання.

— Не всі молоді актори такі бідні, щоб поселяти їх «посеред раю, на Майдані». Деякі «Мівіну» рекламують, в серіалах знімаються.

— Я не звик перейматися чужими грішми. Але за ті кошти, які вони одержують у театрі, немає жодної можливості придбати житло. А це те покоління, яке незабаром уже стане «середнім поколінням» — тобто основою репертуару. І щоразу, коли запрошуємо того чи іншого актора, наштовхуємося на житлове питання. Питання, яке держава, на жаль, розв’язати не може.

— Репертуарний театр — як основа театрального господарства України — наскільки ця модель сьогодні ефективна? Час від часу лунають заклики «переформатувати» такі структури, взагалі змінити основи театральних відносин…

— Ця система може й повинна існувати. Глядач, врешті-решт, сам вибирає. І рівень художньої вартості — це також аргумент на користь репертуарного театру. Хіба ж можна порівнювати деякі антрепризні проекти з виставами репертуарних колективів? Ні! І, на мій погляд, сьогодні занадто рано думати про суто прокатну систему вистав. До того ж у нас є і свої репертуарні традиції — саме українські. І лише озирнувшись назад, можна зрозуміти вартість того, що маємо на сьогодні.