Зустрінемось у бібліотеці. Дещо про таємниці та проблеми головного українського книгосховища

Є в нас і таке свято — Всеукраїнський день бібліотек (його відзначатимуть 30 вересня). Традиційно, «головною бібліотекою України» вважається Національна бібліотека імені В.Вернадського. Її керманич, Олексій Семенович ОНИЩЕНКО (про всі його регалії трохи нижче), в інтерв’ю «ДТ» із захопленням говорив, що… «в усьому світі зараз мода на нові бібліотеки, прямо бум, красуні будують, як візитівки держави; нові бібліотеки виросли в Англії, Франції, Польщі, Росії, а в Ірані виділили 12 га площі і зробили феєричну бібліотеку в національному стилі. Коли її побачив, то мало не заплакав від заздрості…» Отже, абсолютно резонне запитання: «А як у нас?» Плакати чи сміятися з приводу бібліотечної справи в Україні?

— Олексію Семеновичу, в одній із недавніх публікацій «ДТ» йшлося про те, що в планах нашого Мінкульту — скасування наукової діяльності в академічних бібліотеках, а як варіант заміни — розширення інформаційних функцій? Як ви ставитеся до цих останніх новацій? Вони ефективні для бібліотечної галузі?

— На мою думку, це не зовсім виважена стратегія і тактика. Можливо, стосовно сільських і районних бібліотек такий крок правильний. Там науки не розгорнеш. А у великих бібліотеках наукова і бібліотечна праця мають іти пліч-о-пліч. У бібліотеці Вернадського здійснюється науково-інформаційний аналіз усього того, що відбувається в Україні. Стараємося це робити без пристрастей, без емоцій, суб’єктивізму.

Також робимо науковий синтез інформації і можемо передавати її дистанційно електронними засобами, через Інтернет.

— До речі, не забирає сьогодні Інтернет читача у традиційної книжки, у вашого читацького залу?

— І забирає, і не забирає. Ситуація така. Щодня на нашому сайті фіксується приблизно 20 тисяч входжень з України та з-за кордону. І традиційно — 1500—2000 читачів самі навідуються до бібліотеки. Може, їх стало трохи менше. Але це не свідчить, що Інтернет когось від нас забрав. Тут три позиції. Слід брати до уваги, що є молоде покоління, яке використовує Інтернет і електронні ресурси. Друга позиція: є традиційний читач, який Інтернетом користується, але в нього все ж таки основне — книжка надрукована, паперова. Ну і, нарешті, третя — це читачі старшого покоління, котрі з багатьох причин не мають можливості працювати з комп’ютером...

Але в тому ж таки Інтернеті є свої нюанси. Це безодня інформації, там перемішане грішне з праведним! І в цій павутині поки що не скоро переважатиме інформація, яка підходить під критерії достовірності. До того ж ще й досі багато інформації зафіксовано лише на паперових носіях. А оцифрування всієї спадщини теж відбудеться ще не скоро.

— Здається, йдемо в ногу з часом. Але… Знову «але». У нас близько 700 комп’ютерів. Проте техніка дуже швидко розвивається. Через 1,5—2 роки все треба замінювати. До того ж до Інтернету та інших форм комп’ютеризації потрібне програмне забезпечення. У нас в Україні не все виробляється… Та й підготовку кадрів бібліотечного профілю сьогодні практично згорнуто.

— Невже? У нас же є Університет культури, в якому на спеціальному факультеті навчають саме бібліотечної справи.

— У Київському національному університеті культури і мистецтв є лише невеликий фаховий підрозділ. Але вони швидше готують менеджерів, а не бібліотекарів. Менеджер — це управлінець. А щоб стати керівником, треба спочатку попрацювати в бібліотеці. Загалом, бібліотекознавство — це серйозна комплексна наука. Збір, синтез, поширення знань, оперування масивами інформаційних ресурсів дуже далекі від традиційного уявлення про колишню «книговидачу». В особі бібліотекаря сучасного і майбутнього поєднуються, крім знавця потоків інформації, ще й педагог, психолог, інтернет-технолог, консультант у світі знань. А такого фахівця-універсала ще ніхто не готує. В Україні є 23 виші, які навчають за спеціальностями «Документознавство та інформаційна діяльність» і «Культура». Однак власне бібліотекознавство там у тіні.

— Взагалі, особа бібліотекаря сприймається багатьма як щось архаїчне, з минулого століття. І, власне, спеціальність не така вже й модна.

— У тому-то й річ, що це має бути професія, в якій би конденсувалися якнайширші фахові знання. Нам зараз конче потрібен комп’ютерний всеобуч, як раніше — лікбез. І найбільше для цього підходить традиційна бібліотечна система. А зміна суспільного статусу «бібліотекаря» значною мірою залежить від чиновників, які приймають ті чи інші рішення на рівні держави.

— Традиційно, статус бібліотекаря передбачає мізерну заробітну платню…

— І мінімальна, і максимальна зарплата в нас та, яку визначено тарифною сіткою. Найнижча ставка в нас, як і в рядового бібліотекаря, — 755 гривень. Звісно, це убоге існування, зважаючи на нинішні ціни. І на таку ставку ніхто не хоче йти! Правда, середня зарплата в нашій бібліотеці — 1094 грн. Оскільки ж у нас багато науковців, кандидатів, докторів наук, то, відповідно, їхні тарифні ставки в 1,5, в 1,7 разу зростають.

— Все одно гроші малі.

— Це так. Тому я й виступаю за те, щоб у бібліотекаря з’явився новий статус — «інформацієзнавця», наукознавця. Навіть «у верхах» багатьох вдалося переконати в тому, що в новому бюджеті слід звернути увагу на бібліотеки. Тому в публічних бібліотеках, які належать Мінкульту, вже передбачено матеріальну допомогу на оздоровлення бібліотекарям, спеціальні суми на побутові потреби...

— За деякими даними, в Україні 70 тис. бібліотечних працівників. Цікаво, із впровадженням інтернет-технологій ця цифра якось зміниться? Наскільки активна ротація кадрів саме у вашому колективі?

— До нас ідуть працювати випускники різних університетів — педагогічного, Тараса Шевченка, технічних... Люди швидко освоюються. Але, знову ж таки, оскільки зарплати низькі, людина прийшла, освоїлася за рік-два, підучилася — та й пішла далі. Отож щороку приблизно 100 осіб наймаємо, і стільки ж звільняється. Така плинність кадрів. Лише кістяк кадрових працівників незмінний.

— Щось могло б змінитися після розгляду в Кабміні важливого для вас питання — «Про сучасний стан бібліотек, актуальні проблеми розвитку бібліотечної справи в Україні і шляхи їх вирішення», який заплановано саме на 30 вересня?

— Якщо бібліотеки не поповнюватимуться новою літературою, то вони взагалі перетворяться на музеї книжок. Книжок зараз видається чимало. Але головна проблема в тому, що вони не можуть оперативно надходити в наші бібліотеки, бо бібліотечна галузь дуже нерівномірно фінансується. Скажімо, ми не отримали жодної копійки з коштів, які було виділено нашій бібліотеці на нинішній рік на закупівлю книжок та передплату періодики. А вже осінь.

— Знову криза в усьому винна?

— Криза кризою, але ж ті кошти заплановані. Наприкінці року надолужуватимемо. Проте на той час багато найважливішої літератури розійдеться. І потім… Спочатку на всю бібліотечну продукцію скасували тендери, тепер їх знову запровадили — на періодику. А це дуже ускладнює роботу. Ця «процедура» триває місяці… Далі... Міжнародний книгообмін. На цьому тепер усі бібліотеки виграють. У нашого закладу валюти немає. Тому обмін книжками дуже доречний. Книжка — за книжку, газета за газету.

— Але ж є різниця між нашими цінами на книжки й цінами в інших країнах.

— Звісно, якщо книжка коштує понад 100 євро, то на митниці починаються проблеми. І не в усіх бібліотек є можливість виходити з ситуації. Ось, наприклад, нещодавно надійшли з Америки книжки на суму понад 100 євро. Місяць вони пролежали на митниці! І що? Набіг борг 18 тис. грн. — лише за зберігання! В усьому світі бібліотекам надаються пільги на пересилку літератури. Проте наша країна не приєдналася до відповідних загальноєвропейських законів.

Ну й ще одне… Проблема обов’язкового примірника. Повсюди діє закон про те, що вся друкована продукція в одному чи двох примірниках обов’язково передається у певну кількість бібліотек, особливо в національні. І найперше завдання національних бібліотек — зібрати все, що видається в країні. Якщо в ідеалі, то це від наклейки на сірникову коробочку — до суперенциклопедії… Отож у нас цей закон не виконується.

Приблизно третини літератури ні Книжкова палата, ні наша бібліотека не отримують — не надсилають видавці. А це означає, що цей період життя — важливий, цікавий, бурхливий, творчий — не фіксується. Тому коли вивчатимуть спадщину цього періоду, документів про нього в бібліотеках не буде.

— Цікаво, а електронна «продукція» якимось чином систематизується, зберігається? Ви якось фіксуєте цей процес?

— Певний період на сайтах інформація є, потім — вона зникає. У нас немає закону про обов’язковий електронний примірник для бібліотек. А наше завдання й наша стратегія — зібрати все, що виходить в Україні: і в друкованому, і в електронному вигляді.

Ще одна позиція — зібрати все, що українці писали в усьому світі всіма мовами.

І третє — зібрати те, що написали у світі різними мовами про Україну.

— Але ж це колосальна робота…

— Так, проте ми на цьому напрямі працюємо. Уявіть, що наша бібліотека зібрала більшість із того, що видрукувано за весь період існування писемності в Україні: кажу лише про українські видання. Якщо брати в бібліотечних одиницях (де одиницею вважається і вся річна підшивка щоденних газет), то фонд Бібліотеки імені Вернадського налічує близько 15 млн. одиниць,
а коли рахувати у примірниках — то близько 30 млн.

— Але той ідеальний варіант, який ви озвучили — «Зібрати і зберегти все!», напевно, має і зворотний бік — «чи вдасться?»

— Абсолютна більшість літератури української, і не тільки української, останніх двох століть видана на так званому «кислотному папері». Це папір, основна складова частина якого — «дерево». Він недовговічний. Папір, який тисячу років тому виготовляли вручну з ганчірок, тисячу років пролежав і ще пролежить стільки ж. А сучасний через 50—100 років внутрішньо руйнується, розсипається. До наших передвоєнних і воєнних газет уже доторкнутися не можна. Вони розсипаються. Ще 25—30 років — і все «попливе». Тому такий матеріал треба перевести на інші носії. Але як? Це оцифрування, переведення на електронні носії. Тим більше що ми придбали сканер безконтактного знімання інформації променем. Але ціна такого копіювання — приблизно 10 у.о. за книжку. А в нас фонд — 15 млн. книжок. Можна порахувати, скільки це коштуватиме. Приблизно 150—200 млн. доларів. До того ж вік життя нинішніх CD — 5—10 років. А нам треба 1000 років, і не менше! Правда, академічні інститути винайшли сплави матеріалів на базі скла, кремнію, які дозволяють зберігати інформацію тривалий час. Але поки що такі «диски» дуже дорогі, і на них немає великого замовника. Бібліотеки не можуть замовити, а бізнес і держава — не хочуть.

— А як в інших країнах вирішуються такі питання?

— Є практика зберігання інформації на тому ж таки сапфірі, на металевих магнітних носіях. Знаю, що в них також існує проблема перезапису. А найгостріша проблема поки що — збереження книжкової спадщини на паперових носіях. Знаю, що Мінкульт уже кілька років займається цим питанням. Була програма переведення на електронні носії найважливіших видань. Частково її виконано.

— Відомо, що книжки, які є нашою національною гордістю, зберігаються у вашій бібліотеці…

— Всі знають про Пересопницьке Євангеліє, що зберігається в нас. Але це лише один приклад. Саме в бібліотеці Вернадського — найбільші колекції українських рукописів і першодруків, починаючи від Івана Федорова.

У наших фондах зберігаються і стародруки, які свого часу видавали Києво-Печерська лавра, львівські видавництва; українські видання, що виходили в Петербурзі, Москві.

Проте є ще частина рукописів і стародруків, які зберігаються в інших бібліотеках світу — в Росії, Польщі, Америці, Франції, Великій Британії. Ми працюємо над тим, щоб усе це оцифрувати і обмінюватися базами даних. Також у нас зберігається колекція книжок останнього польського короля. Певний час Польща дуже хотіла її викупити. А коли планувалася перша урядова делегація до Швеції, довго думали: що доречно подарувати? І, уявіть, виявилося, що перший переклад Біблії шведською мовою зберігається саме в нас! Ми зробили факсимільну копію, яку неможливо відрізнити від оригіналу. Це викликало сенсацію, шведи були вражені! У нас зберігається й одне з перших глаголичних видань — так звані Київські глаголичні листки. Це один із найперших слов’янських рукописних творів ІХ століття. Взагалі, наш відділ стародруків — свого роду музей.

— Може, вже час робити свій власний музей?

— Але для повноцінного музею потрібні площі. Наразі майже весь резерв приміщень заповнено. Для нової літератури практично місця немає. Раніше до нас надходило 200 — 250 тис. одиниць на рік, а тепер — 130—150 тис. Проте й це потребує площ. 2004 року було прийнято Державну програму розвитку Національної бібліотеки України імені В.Вернадського. Передбачено переоснащення найновішою технікою, збільшення фінансування на закупівлю й передплату літератури, будівництво нового корпусу. Проте й досі не виділено майданчика під новобудову (хоча було багато урядових доручень). Всюди бюрократія: або не так лист написали, або пропонують місце там, де вода близько підходить. Отож поки що воюємо. Можу насамкінець лише процитувати Івана Буніна: «Молчат гробницы, мумии и кости, лишь слову жизнь дана, во все века на мировом погосте звучат лишь письмена…»

З досьє «ДТ»

Олексій Семенович Онищенко очолює Національну бібліотеку України імені І.В.Вернадського з 1992 року. Одночасно веде наукову, науково-організаційну роботу. Онищенко — автор і співавтор понад 300 наукових праць, академік Національної академії України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки.