Зустрічі «в дорозі» Незакінчений монолог про Сергія Данченка

«В дорозі» — так називалася п’єса Віктора Розова, яка 1966 року познайомила мене з Сергієм Володимировичем Данченком у роботі над виставою львівського Театру імені Марії Заньковецької. Щось символічне було в тій назві. Оскільки «дорога» виявилася довгою і наповненою різноманітними художніми та особистісними подіями. На цьому нашому спільному шляху були зустрічі з високою драматургією, робота над спектаклями, за які, переконаний, навіть через десятиріччя чи століття не буде соромно. Сергій Володимирович Данченко — це, власне, особливий шлях українського театру. Дорога, якою дослідникам та історикам театру ще неодноразово потрібно буде пройти. Якось у мене запитали, які українські режисери у першу чергу визначили ХХ століття. Тоді казав і зараз повторю: Курбас у 20ті і Данченко в 70—90ті. Колись я знайшов свого режисера в особі Данченка, і з ним ми йшли і шукали разом. Він став моїм провідником у творчості впродовж усього життя, побачив і розкрив у мені те, що, можливо, і сам я не усвідомлював. Сергієві Володимировичу сьогодні виповнилося б 70… І частка «би», якою позначають якусь умовність, найнесправедливіше, що може бути стосовно цієї надзвичайної людини й визначного режисера, котрий ще багато чого зміг «би»…

Із Данченком у моєму сприйнятті мало в’яжуться уявлення про «офіціоз» чи задану «театральну систему». Хоча у нього була і своя художня система, і свій авторський театр. Але багато в чому він був незвичайний художник. І в Театрі імені Заньковецької, і згодом в Театрі імені Франка не відразу звикли до того, що він «без понтів». Без нав’язування «методик», жорстких принципів. Все йшло в нього від серця. Чимало — від його мовчання. Його мовчання — справжнє золото. І репетирував він майже завжди мовчки. П’єса Розова «В дорозі» — одна з наших перших спільних робіт — для свого часу була викликом. Така драматургія у принципі важко пробивалася на українські підмостки. Нервові хлопчики Розова несли значимий сигнал суспільству. Мій герой Володя Федоров у цій самій п’єсі, пам’ятаю, перебував у сумнівах, чомусь протистояв, поки не по-трапив на сталеливарний завод... Сергій Володимирович у цій постановці дав роль і свому батькові. Володимир Данченко виходив зліва чи справа: от і вся роль. Я йшов йому назустріч: «Ну, як справи?» — «Нічого». — «Ну, бувай!». Сергій Володимирович розумів, що я сам тоді випробував себе в цій п’єсі про розгніване покоління 60-х. Він іноді підходив і єдине, що міг сказати: «Уся надія на тебе». У результаті вийшов спектакль, який приймали чудово. Якось після гастролей у Черкасах навіть написали: «З’явився новий герой». А Сергій Володимирович, гадаю, ставив не про «героя», а про людину, яка в дорозі, у постійному русі. І тут важливо пригадати чудове сценічне оформлення цієї постановки: дорога, по обидва боки висвічують ліхтарі, а я (точніше, мій герой Володя) робить вигляд, що біжить. Пам’ятаю, коли заграла прекрасна музика Богдана Янівського, і мене вже ноги самі понесли — кудись уперед, назустріч вогням... Назустріч «світлому майбутньому», куди нас усіх наполегливо кликали.

* * *

Після репетицій і спектаклів, не приховую, Сергій Володимирович Данченко немов пригрівав мене до себе. Розмови до ранку. Ми зустрічалися біля львівського ТЮГу, потім повільно йшли до центру — ринок, якийсь магазинчик, де на вітрині написано: «Молоко»... Ми заходимо в це «Молоко», а там не лише молоко, а ще й гаряче вино з корицею подають, яке тоді коштувало копійки. «Ну що, по стакану?» — «А може, іще по стакану?» — «Ну давай...». І весь час говорили про театр. Важко уявити, щоб сьогодні стільки говорили на цю тему. А наші тодішні діалоги з Данченком зазвичай завжди виходили на «ідеологічний» шлях: мовляв, працюватимемо по-комуністичному, тобто безплатно! Уже згодом казав йому: «Сергію Володимировичу, хай там як, я один із провідних акторів, у мене і дружина, і дитина. Ну, підніми зарплату хоча б карбованців на десять! Тому що дружина отримує всього 90, а я 110...» — «Та куди там? Головне, добре зіграй, а гроші в тебе потім будуть».

Там ми й розмовляли з ним цілісіньку ніч. Я курив, часом уже й курити було нічого. Він ніколи не курив. Уже глуха ніч надворі. Наші дружини телефонують одна одній, а ми все стоїмо біля палісадника під 12-м чи 14-м під’їздом, продовжуючи суперечки на тему «Що таке театр, що таке мистецтво?». Якось, пам’ятаю, посварилися. Але вже наступного дня він: «Доброго дня! Ну й наговорив ти мені вчора такого... Хоч пам’ятаєш?» — «Ні, не пам’ятаю». — «А я все пам’ятаю. Навіть не знав, що в тебе така коротка пам’ять». Звичайно, це було лукавство. Він завжди й усім умів прощати. Зазвичай казав: «Та вибачимо його, чого там...».

Уже згодом, коли його запросили до Києва, залишив театр одному режисерові, на якого покладав великі надії, вважав своїм товаришем. Тільки Данченко пішов — ця людина миттєво зняла всі його спектаклі з репертуару! Проте життя повернулося так, що в того «товариша» виникли проблеми, його вирішили вигнати з партії. А Сергій Володимирович тоді був депутатом Верховної Ради України. І він узяв свого колегу за руку, обійшов усі високі кабінети, поки не врятував його становище... Такою він був людиною. Не пам’ятав зла. І іншим його ніколи не робив.

* * *

Ще в Театрі імені Заньковецької виникла досить неоднозначна ситуація, коли з’явився розподіл у виставу «Украдене щастя». Микола Задорожний — Володя Глухий і Богдан Козак; Михайло Гурман — Федір Стригун і Віталій Розстальний; Ганна — Таїсія Литвиненко... Я ніколи в житті не просив ролей у Сергія Володимировича. Проте в той час, пам’ятаю, ми зустрілися в помешканні Миколи Палешка. І виникла розмова. «Сергію Володимировичу, — кажу, — зіграв би я у твоєму «Украденому», якби ти взяв мене Миколою, тільки п’ятим не вийду на сцену, а другим-третім іще вийшов би...».

І почав викладати Сергієві Володимировичу своє бачення образу Миколи: «Вони не повинні сильно відрізнятися. Якщо один сильний і гарний, а інший старий і недолугий, тоді вже немає і конфлікту, і в глядачів не буде бажання співпереживати... Вони мають бути рівними суперниками».

Сергій Володимирович, як завжди, уважно слухав, довго мовчав. Мабуть, щось зачепило його в тому моєму палкому монолозі. І — за кілька днів новий наказ. Данченко дуже коректно підійшов до ситуації, призначив Володю Глухого асистентом режисера, а мене й Богдана Козака — Задорожним. Володя був чудовим актором, переживав із цього приводу. А в мене було відчуття, ніби я щось у когось украв. Та допомога Володі в «Украденому щасті» неоціненна. Фінал спектаклю — його ідея. Довго не могли вирішити саме сцену вбивства Михайла Гурмана. А Володя підійшов і говорить: «А ти, коли сокирою цокнув, то падай на нього, падай...». І тоді два тіла — живе й напівмертве — вчепилися одне в одного, стали чимось цілим... Сергій Володимирович прийняв це рішення. І сьогодні спектакль без цієї сцени уявити важко.

Сергій Володимирович завжди володів вищою мудрістю. Навіть на старті своєї кар’єри в заньківчан він — як молодий режисер — завжди запрошував на свої репетиції Бориса Романицького, корифея цього театру, який працював ще з Марією Заньковецькою. І Романицький сидів майже на всіх данченківських репетиціях, потім запрошував до себе актора й міг сказати: «На мою скромну думку, ви створені для цієї ролі. Проте, на жаль, вам не вистачає інтелекту, психології». Актор, не втрачаючи надії, біг додому, репетирував... А Сергій Володимирович, певне, подумки посміювався, тому що в цьому була його особлива тактика і стратегія: поважати і не кривдити.

* * *

Напевно, це комусь сьогодні видасться дивним, проте Сергія Володимировича Данченка дуже цінувала московська критика. Нагадаю також, що наприкінці 80-х він був запрошений до Художнього театру на постановку «Вишневого саду» А.Чехова. А в театральному сезоні 1979—1980 років він поставив «Дядю Ваню», і офіційна прем’єра пройшла в Москві. Певне, він хотів від початку заручитися «рукою Москви», щоб удома, у Києві, з якихось причин не розпинали. На московській прем’єрі був «увесь цвіт» — Марков, Максимова, Раєвський. Був актор Олексій Петренко. В одній з рецензій на київського «Дядю Ваню» критик Вадим Гаєвський написав: «Київський спектакль — це справжній МХАТ». Така оцінка дисонувала з досить складною ситуацією всередині самого Художнього театру тих років. Проте «Дядя Ваня» Данченка справді був багатогранним спектаклем. Чехова завжди ставити важко, але Сергій Володимирович перший нам сказав: «Ви усвідомте, що чеховські герої ніколи не жили ні в Москві, ні в Петербурзі. Вони жили на стику України і Росії... Грайте ніби про себе...». Повторюся, він був справді дуже мудрою людиною, яка розшифрувала все це. Під час репетицій і «Дяді Вані» й усіх інших його спектаклів інтелігентна манера цієї мудрої людини миттєво знімала будь-яку напругу. Якщо він хотів зробити зауваження, то ніколи не кричав, а підводився і робив вигляд, що просто йде поправити лампу. Потім немовби випадково опинявся біля актора. І так, щоб ніхто не чув, про щось говорив. І вони розходилися. І ніхто не чув жодного поганого слова, яке сказав би Данченко про актора. Сергій Володимирович завжди чекав, коли в акторі заспіває «пташка». Тому що актор має ввійти в процес, загорітися… Ось я, наприклад, узагалі не люблю довго репетирувати, мені треба все й одразу. І Данченко, певне, і це відчував. І завжди спрямовував це моє прагнення в потрібне русло.

* * *

По-своєму він повернув у потрібне «русло» і український театр. Сергій Володимирович розпочинав свій творчий шлях у 60-ті, отже, в епоху відлиги. А в цей час народжувалися шедеври Товстоногова в Санкт-Петербурзі; шукав свій шлях Анатолій Ефрос; дзвенів театр «Современник»; шаманствував Мільтініс. Сергій Данченко — дитина тієї «відлиги». Може, і не варто повторювати очевидне, але нагадаю, що Данченко шукав і знаходив особливу сценічну транскрипцію для видатних шедеврів української літератури — «Маклени Граси» Куліша, «Енеїди» Котляревського, «Кам’яного господаря» Лесі Українки, «Санаторійної зони» Миколи Хвильового. Він здійснив геніальне сценічне прочитання «Візиту старої дами» Дюрренматта, «Тев’є-молочника» Шолом-Алейхема. І завжди був «енергоцентром», який притягує до себе людей обдарованих, хоча і з різними творчими полюсами. Як відомо, останньому його задуму не судилося збутися: «Пер Гюнт» Генріка Ібсена він так і не встиг поставити... При тому, що була навіть експлікація постановки. Нещодавно я зателефонував Петрові Фоменку й попросив знайти можливість реалізувати на сцені франківців задум Сергія Володимировича. Петро Наумович миттєво загорівся. Потім якийсь час подумав і сказав: «Але ж ця п’єса — підсумок усього життя...». І Данченко, певне, це розумів, і хотів із допомогою Ібсена немовби повернутися на круги свої... У той, тоді ще багато в чому безтурботний час, де туман був бузковий, а алеї — темні. І була здорова його єдина донька... Я до цього часу не розумію, де він знаходив душевні сили, щоб приймати удари долі. Та в усьому, що він робив у театрі, була надія на диво. І водночас розуміння: дива вже ніколи не станеться. Приходиш іноді до нього в кабінет, кажеш: «А може, краще так, а може…». Він: «Мені б ваш клопіт…». І така поволока в очах. І все подальше — у його мовчанні. У ньому самому. Навіть коли співав свою улюблену пісню — «Сиреневый туман над нами проплывает… Кондуктор не спешит, кондуктор понимает…», то і логічний наголос по-своєму ставив: «кондуктор понимает»… Тобто розуміє те, чого, певне, іншим і розуміти не варто.