ЗОРЯНИЙ ТАЛАНТ

Хоча маленька Світлана й не здогадувалася, що місто Таганрог, в якому вона народилася, — батьківщина великого драматурга Антона Чехова, виступати на сцені любила надзвичайно. Жодне свято в дитсадку не обходилося без неї, де вона демонструвала свої артистичні здібності.

Однак, закінчивши школу, чомусь уявляла себе в ролі суворого фізика чи математика. І лише після того, як у Ростові-на-Дону не пройшла по конкурсу на відповідний факультет університету, поміняла свої плани.

Наступного року в тому ж Ростові Світлана Добронравова успішно склала іспити до музичного училища, де й визначилося її справжнє покликання. Ставши згодом студенткою місцевої консерваторії, потрапила до двох чудових педагогів — професорів Олександра Павловича Здановича та Лії Яківни Хінчин, які дбали не тільки про серйозну вокальну підготовку студентки, а й становлення її як людини й неординарної творчої особистості. Одним із перших митців-професіоналів, хто оцінив талант їхньої вихованки, став головний диригент Львівської опери Ігор Васильович Лананич. Прослухавши Світлану на ще союзному «ярмарку» випускників консерваторій, запросив її в Україну. Дебютувала вона відразу в одній із найскладніших партій сопранового репертуару — Тоски в однойменній опері Дж. Пуччині. До речі, зуміла так перевтілитися в свою героїню, що мама, яка приїхала на виставу, не впізнала власної дочки.

Сім років працювала молода співачка у Львові — готувала нові партії, вчила українську мову. Мала навіть власний «рекорд» — музичний матеріал та характер Єлизавети з опери «Дон Карлос» Дж. Верді «ввібрала в себе» всього за десять днів. Співала «Джоконду» в однойменній опері А.Понмк’єллі, Венеру в «Тангейзері» Р.Вагнера, Ярославну в «Князі Ігорі» О.Бородіна. Все змінила партія Сантуцци із «Сільської честі» П.Масканьї.

Саме в ній довелося Світлані несподівано вийти на сцену Національної опери країни, щоб врятувати виставу, яка була під загрозою зриву. Певно, гостя справила яскраве враження не тільки на публіку, а й на керівництво театру, оскільки незабаром стала однією із солісток столичної оперної трупи.

Репертуар співачки поповнився партіями Марії та Лізи в операх П. Чайковського «Мазепа» та «Пікова дама». Донни Ельвіри в «Дон Жуані» В.А. Моцарта і принцеси Ельзи в «Лоенгріні» Р. Вагнера, Аїди в однойменній опері та Абігаїлли в «Набукко» Дж. Верді. І кожний створений нею вокально-сценічний образ ставав помітною подією в мистецькому житті міста, приносячи артистці визнання київських (а згодом і зарубіжних) меломанів. Та якщо професіонали із задоволенням обговорювали її меца-воче й фортисимо, вміле відтворення найскладніших фіоритур мелізмів та інших найбільш вигадливих мелодійних прикрас, то публіка — з її безпомилковою інтуїцією — дуже швидко визнала співачку однією із своїх улюблениць, вартих захопленого схиляння. Власне, інакше не могло й бути. Адже кожну партію артистка виконувала не тільки майстерно, але й з такою високою самовіддачею, ніби це була єдина можливість висловити свої власні почуття — а не тільки героїні — кохання, біль, надії.

Світлана Добронравова нещадна до себе і до свого дивовижного голосу, за що їй часом дістається від концертмейстера Костянтина Івановича Фесенка. Саме в дуеті з ним вона мусить прожити-вистраждати оперну партію чи камерний твір, щоб пізніше на сцені найточніше, найвиразніше передати закладені в них думки та почуття.

Київська співачка багато разів гастролювала за кордоном і з колективом Національної опери України, і приймаючи персональні запрошення. Та можна сказати, що минулий театральний сезон заново відкрив світові її талант завдяки участі в міжнародному музичному проекті, який здійснив один із найвидатніших музикантів сучасності Мстислав Ростропович. Саме він стояв за диригентським пультом вистави «Катерина Ізмайлова» Д. Шостаковича, поставленій музичним директором і режисером театру «Колон» Серхіо Ренаном. До речі, Мстислав Леопольдович, який упродовж двох років не міг знайти виконавицю заголовної партії, прослухавши київську співачку — навіть без нот, а тому й без музичного супроводу, відразу ж дав розпорядження оформити з нею контракт. Ніяких зауважень не було опісля і в консультанта з вокалу Галини Вишневської. Виставу, показану на кількох найвідоміших сценах світу — в Мадриді, Неаполі, Мюнхені, Діжоні, Буенос-Айресі, критики назвали однією з кращих оперних постановок минулого століття.

Як згадує Світлана Альбертівна, найбільш гострі враження подарував Буенос-Айрес, який то змушував знемагати від спеки, то охолоджував пронизливим вітром. Поспішаючи на оркестрову репетицію, вона потрапила під страшну зливу, що могло позначитися на голосі. В театрі довелося зняти з себе і розвісити мало не весь одяг. Так і тривала репетиція...

Після блискучого успіху в «Катерині Ізмайловій» число зарубіжних запрошень зросло. Виконавши недавно в неапольському театрі «Сан Карло» останню — найскладнішу — сцену з опери Р.Вагнера «Тристан та Ізольда», киянка вразила навіть колег, які визнали, що сьогодні в Італії тільки дві-три співачки могли б позмагатися з нею.

В серпні Світлану чекають нові подорожі — на музичні фестивалі, що відбудуться в Югославії та Франції. Поза оперною сценою народна артистка України Світлана Добронравова постійно бере участь у різних концертах, зокрема в Національній філармонії, готує сольні програми, в яких звучать твори П. Чайковського, С. Рахманінова, Б. Лятошинського та інших композиторів.

Художній керівник філармонії народний артист України, професор Володимир Анатолійович Лукашов говорить:

— Готуючи до випуску «Антологію сучасного музичного виконавства в Україні», що присвячуватиметься 10-річчю Незалежності, я недавно прослухав і касету із записами Світлани Добронравової, заново захоплюючись цим вокалом найвищого, справді зіркового рівня, надзвичайно тонким нюансуванням, емоційністю, пов’язаною саме з характером музичного матеріалу. Це рідкісний сплав, яким володіють далеко не всі представники вкрай складного оперного жанру. Маючи прекрасне лірично-драматичне сопрано величезного діапазону, хорошу вокальну школу, співачка стала яскравим явищем у сучасному оперному мистецтві й творить сьогодні славу України, як, скажімо, славу Італії творили Рафаель, Мікельанджело, дель Монако, Франції — де Сент-Екзюпері. Це не перебільшення.

Справжній талант — унікальне, неповторне явище. І він завжди працює на імідж держави.