«Іди та вбий двох павуків в моїй спальні, я не хочу щоб вони мене пережили. Ні, не вбивай їх. Може, вони будуть пам’ятати про мене».
Е.Іонеско. «Король мертвий»
Результатом однієї з перших книгодрукарських спроб Іоганна Гутенберга було видання «Сивілиних книг». Сивіли, давньогрецькі напівісторичні -напівміфічні жінки-віщунки, що пророкували усілякі катаклізми. Вони тарабанили своїми сухенькими старечими руками в урядові двері. Вони знали коли вибухне Везувій, впаде Троя, втратить незалежність Греція. Але їм ніхто не вірив. Сивіли з горя палили свої віщі книги...
Оцінивши винахід книго- та газетодрукування покровитель мистецтв Аполлон, передав частину прав на сивілині таланти карикатуристам.
За останні півтисячі років ця категорія митців і внутрішньо і зовнішньо змінилась мало. Зазвичай це не дуже веселі, часто відлюдькуваті чоловіки, котрі ріжуть гравюри, колупають літографський камінь, рвуть на клаптики майже готові роботи. На бороді, а часом, навіть на носі у них сліди фарби та туші. Вони наближаються до істини. Істина ця сумна. Але коли люди дивляться на її відзеркалення в карикатурі стає чомусь смішно. І жити стає трошки легше.
Відлік витоків української карикатури напевно варто починати з безмежно розтиражованого (ще не друкарським способом) образу козака Мамая — нашого нетверезого, іронічного, але завжди всесильного степового Супермена. Задовго до появи близького родича карикатури — комікса, на наших теренах були поширені видання, що абсолютно точно використовували принципи цього символу західної масової культури. Так звана лубкова література навіть в своїх назвах мало відрізнялася від сучасної жуйки для очей: «Як кум Бандура чортяку піймав, та не втримав», «Розбійник Тарас Чорномор», «Пригоди отамана Урвана» та ін. З середини ХІХ ст. карикатура помалу починає переходити до рук професійних художників. Малюнки цілком відповідні цьому жанру є в доробку Т.Шевченка і К.Трутовського. Звичайно, відсутність державності давала українській карикатурі можливість розвиватись лише в руслі культур російської та австро-угорської імперій і частково в розсіяному по світу емігрантському середовищі. Австро-Угорщина виявилась менш жорстокою до проявів українських культурних прагнень. Тому непогані зразки гумористичної добре ілюстрованої преси з’явились під крилом нещасливого імператора Франца-Іосифа. «Дуля» (Львів, 1864), «Страхопуд» (Відень, 1863), «Сова» (Ужгород, 1871). У Львові з 1888 по 1908 рік виходило аж три гумористичних видання, які носили назву «Зеркало». Піонерами української карикатури можна назвати К.Устіяновича, Т.Романчука, Л.Турбацького, Я.Струхманчука. В 1914—1920 рр. в так званій стрілецькій карикатурі проявили себе О.Курилас та О.Сорохтей.
В російській імперії на початку ХХ ст. видавалось понад 250 гумористичних журналів. Очманілі від дарованого після революції 1905 року сурогату свободи літератори та карикатуристи радісно кинулись добивати царську імперію. В Києві з’явилися (ненадовго) журнали «Шершень» (1906 р.), «Хрін» (1908 р.). В Харкові редагував журнал «Бич» Аркадій Аверченко (це його В.Ленін згодом назвав «озлобленным почти до умопомрачения белогвардейцем»), котрий згодом об’єднав найкращих гумористів в петербурзькому журналі «Сатирикон», який і в текстах і в малюнках часто іронізував над догматами історії Київської Русі та України. Відносна свобода карикатури швидко захлинулась в утисках цензури. Сатира стала або великодержавноурапатріотичною, або пішла у підпілля.
З ХХІ століття наші перші ентузіасти державотворці чомусь здаються благороднішими та розумнішими за нинішніх. У карикатуристів була інша точка зору. Наші, без сумніву, видатні художники Анатоль Петрицький, Георгій Нарбут бачили і інфантильну недолугість своїх політиків і фантасмагоричну жорсткість прийшлих.
Якщо в дорадянські часи жанр карикатури ще якось плив в руслі світових тенденцій, то після того як в одній шостій світу «к штыку приравняли перо», в гуморі було проведено радикальні реформи.
|