ЗОЛОТА БДЖОЛА ШПАРКАСИ

«Пташку жаль!»

Популярна чернівецька бувальщина розповідає, як наприкінці 40-х Микита Хрущов, об’їжджаючи західні українські кордони, що встановлювались на початку того кривавого десятиліття танками його ж вояків, і навідавшись заодно в Чернівці, приголомшено зупинився перед військовим монументом ще австрійських часів під назвою «Чорний орел». «Что это за памятник птице, да ещё орлу — символу капиталистов, да ещё на перекрёстке улиц Ленина и Сталина? Убрать немедленно!»

Пам’ятник полеглим воїнам-буковинцям 41-го піхотного полку, споруджений у 1901 році на кошти міської громади, було потайки знесено грудневої ночі 49-го року. Тоді ж однойменний готель «Чорний орел» хутко перейменували на «Верховину». Запопадливо виконуючи хрущовське розпорядження, нова влада заодно прибрала з чернівецьких будинків зображення усіх птахів (дивом вцілів кам’яний сокіл, до речі, давній геральдичний символ Буковини, на старовинному так званому єгипетському будинку). Позбивали навіть грифонів (тежбо з крилами!), що охороняли вхід до чи не найгарнішої будівлі в центральній частині міста — Шпаркаси (так австрійці називали ощадний банк).

Як виглядали ті грифони, уже ніхто в Чернівцях, мабуть, не пам’ятає. Але архітектору Ірині Коротун, яка тривалий час очолювала відділ історико-культурної заповідної території міста при управлінні містобудування та архітектури, пощастило відшукати в архівних сховищах будівельні креслення, серед яких знайшлися і графічні зображення крилатих істот. Реставраторам, котрі зараз працюють над оновленням цієї споруди, виконуючи держзамовлення, додалося роботи. Тепер вони ще й відтворюватимуть образи міфічних охоронців будинку, де тепер міститься Чернівецький художній музей.

Його реставрація — не перша у місті спроба повернути первозданний вигляд будівлям, що належать до золотого фонду Чернівців і охороняються законом про збереження архітектурних пам’яток. До того були міська ратуша, обласна філія Національного банку. Як відверто кажуть банкіри, легше і дешевше було взагалі розвалити будинок і побудувати новий, аніж реставрувати 200-літню, хай і навдивовижу гарну, давнину. Але є неписаний закон відповідальності одного покоління перед іншим, зокрема і щодо збереження архітектурних шедеврів.

Реставрація художнього музею коштує два мільйони гривень. Більше третини з них освоєно ще торік, і відтоді нових надходжень з держбюджету, який фінансує реставрацію колишньої Шпаркаси, не було. Але роботи не припиняються. Будівельники вирішили працювати в борг (їм, зрештою, до того не звикати), як і реставратори.

— Уже закінчили все фасадне ліплення, — каже керівник реставраційної бригади Василь Кравчук. — Ці рельєфні прикраси ми робили лише з природного матеріалу — гашене вапно і пісок, із застосуванням давніх візантійських технологій ліпки, якими послуговувалися й австрійські майстри, споруджуючи Шпаркасу. Між іншим, пісок ми брали, як і вони, із Заліщицького кар’єру. Тепер черга за поновленням скульптурних зображень, з якими час і вітер зіграли злий жарт. Ця відповідальна ділянка реставраційних робіт — за відомим буковинським скульптором Миколою Лисаківським.

Місто, замішане на яйцях і крові

Василь Кравчук — корінний чернівчанин, до нестями закоханий у старі Чернівці. Коли довелося обирати професію, вагань не було — реставратор. Секрети ремесла вишукував у старовинних каталогах, вчився у старих майстрів, переймаючи їхній багатий і унікальний досвід із рук в руки.

— Важливо не тільки технічно повторити роботу майстрів минулого, — розповідає пан Кравчук, — а й виконати її на тому ж матеріалі. Чернівці будувалися в основному за технологією Шао-Ляо, що прийшла із сивої давнини і передбачає такі компоненти, як високоякісне вапно, пісок, а для міцності розчину — бичачу кров. За іншими, теж старовинними, будівельними рецептами — до вапна додавались курячі або гусячі яйця. Органічний білок зв’язував розчин навіки. Окрім міцності, він давав будинку можливість «дихати». Для фарбування фасадів також використовували виключно природні барвники. Тому й ці фарби протягом двох століть не втрачають соковитості кольорів, на відміну від сучасних синтетичних, яких через рік-два уже не впізнати. Жаль, що зараз, виконуючи ремонтні роботи, будівельники практично не дотримуються вимог закону, який велить застосовувати до пам’яток історії, культури і архітектури природні автентичні матеріали. Це не примха, а необхідність, бо такі розчини, фарби набагато довговічніші, надійніші, врешті — комфортніші для проживання.

З серйозною проблемою використання під час будівельних і реставраційних робіт необхідних матеріалів зіштовхнулися свого часу й австрійські реставратори з міста Грац, що брали участь у першому Міжнародному українсько-австрійському практичному семінарі з питань реставрації та охорони пам’яток архітектури, який відбувся нещодавно в Чернівцях на базі Художнього музею.

— Часто трапляється, що анотації на упаковках будівельних сумішей абсолютно не відповідають їхній справжній якості, що, на жаль, виявляється уже згодом, — каже майстер-реставратор з Граца Йоган Вайсенбах, який спеціалізується на малярних роботах. — Це результат недобросовісної реклами й економічного лобі на користь певних фірм-виробників, котрі будь-що намагаються проштовхнути на ринок свій товар. Але, оскільки реставрація архітектурних пам’яток — справа надто відповідальна, спеціальним законом, що діє у нашому місті, обумовлено і такі надважливі моменти, як вибір матеріалу. Синтетичних сучасних сумішей, які порушують гідроізоляцію будинків, від чого вони швидко псуються, ми намагаємося взагалі не застосовувати.

Патина на черепиці і законах

Найперше, на чому не втомлювалися наголошувати австрійські фахівці у розмовах зі своїми чернівецькими колегами, — було наполегливе прохання не повторювати їхніх помилок.

— Чернівці, на наш великий подив і захоплення, чудово зберегли свою неповторну автентичність, — запевняє Фрідріх Бюв’є, начальник управління охорони пам’яток архітектури Федеральної землі Штаємарк, радник Двору, дипломований інженер міста Грац (саме так, трохи екзотично звучать у дослівному перекладі чиновницькі титули пана Бюв’є). — Тепер головне — усе це зберегти розумними і грамотними ремонтно-реставраційними роботами. На жаль, ми взялися за збереження своєї архітектурної спадщини трохи запізно, коли досить значна частина старовини уже в Граці була знищена. Особливо це стосується старовинних дерев’яних віконних рам, які формують образ будинку. Заміна їх на сучасні метало-пластикові спотворювала уніфікацією обличчя міста. Повальне захоплення сучасними будівельними матеріалами та конструкціями призвело до того, що в нашому місті, як, зрештою, й в усій Австрії, не залишилося висококваліфікованих столярів, які могли б виготовити високохудожню віконну раму. Ще одна істотна проблема, з якою ми зіштовхнулися і яка вже назріває у вас в Чернівцях, — це розбудова горищ задля отримання додаткової площі, якої в центрі міста завжди бракує. Для Граца це могло обернутися непоправним лихом — втратою його унікального дахового ландшафту, завдяки якому він увійшов у список ЮНЕСКО найкращих міст світу. Схожий ландшафт мають і Чернівці. Його створюють, з одного боку, розташування міста на семи пагорбах, з іншого — старовинна червона черепиця на дахах, яку сьогодні вже не так часто й побачиш.

Розв’язувати ці та безліч інших проблем територіальній громаді Граца допомагає спеціальний закон щодо охорони архітектурної спадщини, прийнятий на місцевому рівні, та безліч підзаконних актів, які регулюють відносини держави, під захистом якої перебуває ця спадщина, і власників будинків. Окрім того, є ще міська комісія з охорони Граца з дуже великими повноваженнями. Будь-які ремонтні роботи, перепланування, зміна інтер’єрів узгоджуються в обов’язковому порядку з цією комісією і муніципальним управлінням охорони пам’яток архітектури. Прийняття цього закону і його суворе дотримання (а австрійці, на відміну від українців, вирізняються великою законослухняністю) у досить стислі терміни дали настільки вражаючий результат, що сьогодні архітекторів Граца турбує питання: залишати чи ні на столітній черепиці зеленувату патину, яка, на думку багатьох, не тільки не псує місто, а навпаки — надає його будинкам гонору і благородства. До того ж, одностайно заявляли австрійці, стара черепиця набагато краща за сучасну.

«Яка патина? Які віконні рами, коли сиріють цоколі, тріскають фундаменти і несучі конструкції будинків?» — перешіптувалися на семінарі чернівецькі архітектори. Але всі погоджувалися з тим, що проблеми збереження архітектурної спадщини слід вирішувати в комплексі, звертаючи увагу одночасно і на підвали, і на горища, і на фасадні прикраси. Жаль лише, що закон, який так успішно діє в Граці і не менш успішно міг би діяти в Чернівцях, досі ще тільки перекладається українською десь у чернівецьких управлінських кабінетах, хоча австрійці давно його передали нам для обміну досвідом. Тому заклик спеціалістів з Граца вчитися на їхніх досягненнях і не повторювати їхніх помилок залишається для Чернівців лише закликом. А сам приїзд австрійських архітекторів — добре обставленою піар-кампанією з невеликим практичним результатом.

Майстерності чернівецьким реставраторам не позичати, і чогось нового українсько-австрійський міжнародний семінар їх не навчив. Проблема реставрації Чернівців — не у кваліфікації спеціалістів (вона досить висока), а в належній організації їхньої праці. У Чернівцях, хоч як це дивно, немає і ніколи не було своїх реставраційних майстерень. Колись існувала філія кам’янець-подільських, але давно зникла. Тому чернівецькі реставратори, як кіплінгові коти, гуляють самі по собі приватними підприємцями, поки їх вряди-годи не запросить на тимчасову роботу якийсь підрядник. Натомість в Австрії, зокрема і в Граці, розвинена мережа державних реставраційних фірм, підпорядкованих федеральним управлінням охорони пам’яток історії або безпосередньо австрійському державному реставраційному управлінню. У них, зрозуміло, працюють найкращі фахівці, бо найвідповідальніші завдання доручають саме державним майстерням. І, поза сумнівом, тільки вони були б допущені до об’єкта рівня колишньої Шпаркаси — шедевра геніального австрійського архітектора Губерта Гесснера, учня професора Віденської архітектурної академії Отто Вагнера.

Кілька днів, поки тривав семінар, австрійські реставратори працювали в майстер-класах із відновлення фрагментів Чернівецького художнього музею. В результаті на його брамі засяяла позолочена барельєфна дошка із зображенням бджоли — символу Шпаркаси.