Зимові сни надії

Більшість життя людина проживає у мороці. Більшість з нас не відає, що на нас чекає на тому кінці. Добра половина проживає життя у цьому затьмаренні, впевнена, що нічого поганого не принесла у цей світ. Світ, який вони виліпили, раптово перетворюється перед закінченням шляху на оману. Тому меншість, опалена вселенським подихом, скорботно несе цим світом труйну печаль радості. Аж до самого кінця невідомості, як велике і неохопне ніщо. Меншість з них називають поетами. Нині і повсякчас ми розмінюємо гідність на шеляги – дрібні й ні. Мудрість, у пекельній юдолі людського життя, тверезо мислити, поглинаючись вирлом реального, — дар Господній. Саме поети несуть цю юдоль у своїх печальних очах і міцно стиснутих губах. Розірваним нервом вони блукають у солодкій патоці повсякдення. Все це стосується поета Надії Степули.

Для мене особисто не існує розуміння: добрий поет, поганий поет. Є поет, а решта — безліч розділових знаків та літер, гучні литаври, протитуловане різними спілками та мас-медіа. Навіть нудно, панове, про таке говорити. Поет — це жива істота, наразі людина, коронована невідомо ким, але часом носячи ту корону, як відро або очіпок, і пишається цим. Поет є, швидше за все, несвідомим каталізатором навколишнього. Поетам не випадає триматися зазубрених принципів моралі чи кланятися під осудливі викрики вчорашніх прихильників. Приреченість генія в його неспроможності жити з собою у ладу, а про навколишній соціум нема що говорити. Але їх один біс каменують, хоч останні добре усвідомлюють, що після поета таки щось лишиться, а від решти хіба що протертий депутатський мандат і чорний фрак на виходи, здадуть до антикварного комісійного. У кращому разі, рідні ходитимуть по суботах на їхні могилки, а потім тихо емігрують чи в Америку чи Арабські Емірати. Але в цьому нічого нового.

Хвилями зимового сну розливаються поезії Надії вашим світом. Від цього буває моторошно, як у дитинстві, коли вперше набираєш повітря зрілості. Саме та зламана делікатна лінія, що відділяє від двох світів, як демаркаційна, перекреслює твій сонячний і світлий горизонт. Кожен її вірш зовсім не схожий на інший, навіть тематично, він відділений, начебто псуючи інтелектуальну тональність несподіваною простотою і чистотою довершеного. Тобто поет завжди ставить крапку там, де їй треба стояти, але до цього перед вами лежав безмежний простір самотності і жіночої печалі. Білі сніги дмухають на скроні, серце холоне у келіях самотності, де горять спалені надії, а життя, вимите висохлими руслищами, протікає древніми вулицями древніх українських міст.

Про поетів тяжко говорити, тяжко писати. Як піймати в руки повітря? Як зупинити долонями дощ? Як зрозуміти сонячний пил над бруківкою старого Львова? Є речі, про які не варто говорити, бо нічого так до кінця не роз’ясниться. На те є поет, і він слуга багатьох світів, як всевидюще око. Всі поети — це люди віри. Навіть, коли він того не захоче, то він говоритиме так, як велено, а не як хочеться.

Жіночий світ для мене чим загадковіший, тим більш принадливий, але ніколи не зрозумілий. Коли стикаєшся з ним у Надії Степули, то обов’язково жорстокість конкретики, а не умовності поставлять вас завжди перед вибором: читати це чи просто відкласти убік. Кордони окреслені чітко, а не умовно. Від цього напевне і різниться жінка від чоловіка. Надія з простих дріб’язкових речей, банальних речей — лампа у вікні, світло у вікні, освітлена вулиця, обмитий нудним осіннім дощем провінційний закуток — виводить свій дивний світ. Банальність вічна, це підтверджено давно, тільки доводити це доволі тяжко і багатьом не під силу. Тому-то наша література кишить кликушами і ханжами, що оспівують лелек, мазані хати і нашу вічну недолугість. У Надії місце дії кожного вірша конкретно обмежене, хоча в цьому тихому місці обмеження можуть розквітати галактики, світи, долі, життя. А тому флер оманливого жіночого щастя висить над вами постійно, а тому він каверзує, як жінка. Під тонким шовком суму кипить пристрасть. Питання життя і смерті у Надії Степули звучить не гламурною казочкою у псевдоготичному стилі, а як звідане і прожите, знову ж таки конкретика, далека від кіно і телебачення. Свобода у виборі теми ще раз поставила нас перед фактом сумнозвісної Пандори. Життя перестає бути життям, світ злизується глянсованим гламуром, хоча дивиться у пащу катастрофи. Гармонія у Степули добувається з дисгармонії навколишнього, і з переживань внутрішніх — це тільки позірна риса. Інша, — це невидиме і ірраціональне, про що говорити треба багато і не слід, де не треба, але ліпше знати, що Бог є скрізь, куди б ви не ступили.

Печаль. Що страшніше від текучих рік печалі і пам’яті? Що безкорисливіше від віри та надії? Можливо тут, на цьому шматку землі, кохання — терпке, тяжке, як наступ божевілля. Тільки небо пропливає між осінніми голими деревами. І тяжко простежити жіночу логіку. Щемка, майже дитяча печаль летить рядками поезії Надії. Все навколо піниться карнавалом і дуріє від чумної людської глупоти, а її голос звучить срібними дзвіночками, витягуючи тебе в дорогу. А потім, сам того не помічаючи, всупереч бажанню, ти проходиш дивні жіночі ландшафти, з вихрами парфумів, з шурхотінням суконь, з дріб’язковими витребеньками і тріскотнею, і зупиняєшся на дні чистих спогадів, помножених на бажання. Тут проступають разючі контрасти між конкретикою і фантазіями. І це можна сприймати як завгодно, але це діє вражаюче. На язику крутиться щось фатальне, а напозір виникає тиха жіноча музика кохання. Це присутність у поезії голосу, голосів, звуків, лун і напівтонів. Фантазія тихим м’яким котом слідкує за твоєю уявою, щоб випустити гострі кігтики. Це у Надії лягає просто, одним рядком, а то і вкладається в одне слово. Все розставлене на свої місця, затягнуте у чіткий каркас слова.

У складності часу ми не помічаємо свого життя, його тремтливої скороминучості. Наповнюючи його, ми ще сподіваємося на завтра. Завтра, виявляється, ніколи може не настати. Спрацює стоп-кадр, але повторного дубля ніколи не буде, а якщо і відбудеться, то тільки лише для того, щоб показати наші нікчемні потуги і претензії. Справжнє життя проходить повз нас швидким весільним чи похоронним поїздом. Ріка тягне свої води до кінця, і ми можемо споглядати її береги, але де кінець, де вона зливається з тисячами і тисячами людського неприкаяного гумусу? Невідомість і таємниця, зовсім не шепотлива і тендітна кипить під людською личиною у Надії Степули. Там немає того флерового і напускного. Таємниця потворна і страшна, та — із вдячністю до життя. Чим більше ви вичитуєте в Надії таємницю, тим більше відчувається на смак життя: терпке, стигле, і... скороминуще. Напевно, жінки відчувають цю скороминущість набагато більше від чоловіків. Злі вітри пролітають над їхніми мріями, над їхніми келіями, де вони виліплюють свої трагедії, свої мрії, із дивовижних прозорих, фантастичних світів. Але варто вам нахабніше заглянути за двері тієї келійки, тільки у вас не вистачить делікатності, — і все перетвориться на банальну оману. Для цього можна просто листати грубезні томи і фоліанти безкінечного числа істориків, і нічого не згадувати про поезію. Принаймні зі мною відбувалося саме таке: зіткнувшись десь з десять років з писаннями одного горе-піїта, я перестав читати поезію, нахабно роз’ясняючи людям свідомим, що в поезії я не розбираюся. Звісно, це брехня, але свідома того, щоб не читати того, чого не потрібно для моїх втомлених нейронів. З Надією виходить інше. Зрілість і ціна слова. Тому мені лячно вчитуватися, а не сказати, що я не розбираюсь у її поезії. Надія Степула ставить питання. Вони ставляться конкретно, для самої себе, але, як у потужного таланту, завжди проектуються на навколишній світ, бажаєш того чи ні. Одне слово — поет. У її слові закладено ймовірність неймовірного. Чистота помислів. Ірреальне зчеплене з міцним інтелектуальним змістом. І дивовижно вони звучать чітко, без божевільної нахрапистості сучасного содому, з вічно тривалим апокаліптичним знаком.

З усіх найзагадковіших створінь, що приносять у світ життя, є жінки. Ми марно вивчаємо їхній світ, а вони спостерігають нас глумливими посмішками, і ясними очима матерів проводжають завойовувати, здобувати, вчитися жити і помирати. Вони приносять у цей світ печаль і скорботу любові, не інакше сплачуючи гіркою самотиною за це право. Не інакше ми живемо у їхньому химерному світі, з грубими візерунками долі на їхніх тендітних долонях. Світ їхніх сонць стоїть над нашими головами у вічному і темному безглузді людської метушні. Напевне саме це я хотів сказати про поета Надію Степулу. Останні знаки розставить час і люди, без яких не можна обійтися, як виявляється. І так доти, доки води сподівань не зімкнуться над нашими головами.

Степула Надія. Плеса звогнених тиш. – Львів: Друкарські куншти, 2006.