Одного разу у Сергія Герасимова, класика кінопедагогіки ВДІКу, запитали про якість чергового набору студентів...
Завкафедрою телережисури, відомий документаліст Юрій Терещенко, представляючи програму з дванадцяти короткометражок, звернув увагу на те, що це не так найкращі, як найбільш характерні стрічки студентів різних курсів. Так би мовити, загальний зріз навчально-творчого процесу. Від першої курсової до диплома. Ігрові, документальні, анімація. Тим більш цікаво для стороннього аналітика: щось на кшталт внутрішньоутробної діагностики майбутніх новонароджених. Скажу лише про суб’єктивні враження.
П’ять фільмів, майже половина, безумовно або з застереженнями цікаві. Решта, як і годиться їм за статусом, нормальні учнівські вироби, обмацування професії, досліди аудіовізуального «рукомесла», не особливо пов’язаного з бажанням щось зрозуміти в цьому житті. Що ж, і в таких «кіноробів» знайдеться в майбутньому свій вдячний адресат. Цікаво: в обох групах рівномірно фігурують як «первокашки», так і дипломники. Напевно, талант — цілком автономне явище. Вік, освіта і досвід його можуть лише «докручувати». Ось експериментально чисте підтвердження цієї думки.
Відеоетюд першокурсниці Ольги Крайник «...Або програєш» триває усього дві з половиною хвилини. Звичайна політтусовка на Майдані біля Головпоштамту. Документальні уривки з «відозв» та ігрові мікроскетчі, що ілюструють демагогію передвиборної кампанії. Від агітатора до агітатора сновигає бабця-прошак, із усіма погоджується і від усіх за те отримує хабар продуктами. Коли треба прямо сказати, за кого насправді голосуватиме, вона з несподіваною жвавістю розстібає свій лапсердак, під яким плакат із намальованою дулею і гаслом російською мовою «Против всех!». «За єду!» — було б точніше», — зауважив юному автору один з експертів, президент Українського філософського фонду Сергій Пролєєв. Але в цілому саме звернення юної дебютантки до трагіфарсового боку нашого повсякдення (чого не дозволяють собі навіть деякі «маститі») отримало підтримку. А вміння працювати з акторами, монтувати гру і документ, як і знання політрозкладів, — річ наживна.
Точність вибору теми, героя, матеріалу тощо («про що») і щире зацікавлення автора в предметі (що відбилося в «як») — елементарні складові будь-якого успіху. Майбутній телережисер Віктор Заяц теж влучив точно в соціальне яблучко — у «Геймері» він звернувся до теми комп’ютерних ігор у «стрілялки», що стали тренажерами кровожерливості й бездушності. Але статечність тону в подачі страшного ніби закрила відкрите. Правильно зауважив Вольтер: «У мистецтві, як і в коханні, не можна довго приховувати почуття, якщо воно є. Або його відсутність, якщо його немає». Звісно ж, у фаворитах у молодих тема кохання, але ось який розкид якості виконання. «Любов» Анастасії Корченкової (2-й курс) — шокуючий документально-публіцистичний нарис про вроджені каліцтва нащадків алкоголіків: жах, біль, заклик до відповідальності за «любов». «Сила любові» Жанни Долгопольської (4-й курс) — ігровий етюд про гарненьку дівчину, котра з допомогою знахарки приворожує до себе гарненького хлопчика, а той усе на звіряток перетворюється. Здогадуєтеся, як виконано? Правильно: гарненько. Нарешті, відразу про два види любові дипломна картина «Летіть, голуби» Наталі Іким. Бездоганне за стилем документально-психологічне есе про батька й дочку, про пристрасть першого до голубів, яка притлумила батьківські почуття, — робота цілком зрілого автора. У тому й весь секрет: полюбіть свою мету, і ви її досягнете. І воздасться вам по щирості. Як у «Марининій пісні» Марії Патракової (3-й курс), де йдеться про колоритну бабусю, яка у дусі своєрідного «фольк-репу» мимохіть перетворює на речитативки всю «політику» від Леніна до Кучми. «Маші вже шість» Анастасії Тимоновської (3-й курс) — навпаки, про маленьку дівчинку-перлинку, про справжнього філософа дитсадівського віку, про реальний образ Надії. Загалом, це й залишилося для мене підсумковим враженням. Якщо побачене було «зрізом», то він, безперечно, живий.