Живе і пам’ятає. Олександр Прошкін: «Ми так і не вийшли зі стану громадянської війни»

У липні в Севастополі кипіли не лише чергові політичні пристрасті (на Графській пристані, зокрема), але й тихо-мирно протікав уже четвертий за рахунком Міжнародний кінофестиваль. Мабуть, найпомітнішою персоною на цьому кінофорумі виявився кінорежисер Олександр Прошкін. Сам список його фільмів уже викликає захоплення: «Холодне літо п’ятдесят третього» (з Анатолієм Папановим і Валерієм Прийомиховим), «Михайло Ломоносов» (із Віктором Степановим), «Микола Вавілов» (із Богданом Ступкою). У Севастополі Прошкін представив свою нову картину «Живи і пам’ятай» за мотивами повісті Валентина Распутіна. Зал кінотеатру «Перемога» під час перегляду був переповнений — сиділи навіть на підлозі. А після прем’єри, чесно кажучи, передбачалося, що інтерв’ю з режисером обмежиться тематикою нового фільму. Проте Прошкін вийшов «із берегів». І як справжній інтелігент, совісний художник і майстер старої — справжньої — кінозакалки розмірковував про долю батьківщини, про безталання вмираючого села. Не оминув і «Доктора Живаго». Ця екранізація роману Пастернака, нещодавно здійснена Прошкіним (у головних ролях Олег Меньшиков, Олег Янковський і Чулпан Хаматова), вже визнана чи не канонічною.

«Після екранізації Распутіна селяни покликали мене на мітинг біля Білого дому»

— Олександре Анатолійовичу, повість Валентина Распутіна «Живи і пам’ятай» була популярна в 70—80-ті роки ХХ століття. А що спонукало вас звернутися до цієї прози вже на початку століття XXI?

— Знаєте, мене мало цікавить життя так званих сучасних крутих. Волію зосереджувати увагу на «маленькій людині». Тяжко їздити по селах і дивитися, як життя там ледве жевріє або ж просто на очах умирає.

До речі, мене після зйомок «Живи і пам’ятай» селяни покликали на мітинг біля Білого дому... Тобто почалось якесь ворушіння знизу. Так, поки наші політики ділять лише нафту. Але ж згодом дійде й до землі! Нова хижа еліта вважає: «Загине село — і слава богу!». Бо поняття совісті й «російський капіталізм» аж ніяк не поєднуються!

Нині повсюдний ухил у попсу. Аби не замислюватися ні про що! Оскільки так можна «додуматися» й до справжньої суті речей, які відбуваються в країні... Коли столичні акторки потрапили до села, то вся їхня міська пиха зійшла нанівець.

— Якщо можна, розкажіть хоча б коротенько про свій новий фільм.

— Картина називається «Чудо». В основу лягла досить дивна історія... 1956-го в місті Самарі одна жінка в день свого народження, так і не дочекавшись обранця, взявши ікону Миколи-угодника, пустилася в танок і... застигла. Вона простояла 128 днів. Потім повернулася до звичайного стану. Подальша доля її невідома. Доведено, що то була реальна подія... Я в це вірю, інакше не став би знімати фільм.

Цей фільм — історія людей, котрі зіштовхнулися з незвичним явищем, і про те, як диво вплинуло на їхнє життя. Це феномен, який не має пояснення з погляду матеріалістичного світогляду.

Що далі трапилося з тією дівчиною? За однією версією, її відправили до божевільні. Друга версія — церква за неї почала боротися, оскільки та почала розповідати, що Микола-угодник являвся до неї і годував її. Після цього вона померла. В картині — п’ять новел. Фільм зовсім не схожий на «Живи і пам’ятай».

— До речі, а сам автор повісті — Валентин Распутін — уже подивився «Живи і пам’ятай»? Яка його оцінка картини?

— Він дивився. Однак без мене. Я був у цей час на зйомках. Знаю, що картину він прийняв. Та докладно з ним ми це не обговорювали.

Я взагалі рідко з живими авторами маю справу. Знімаю переважно історичне кіно. І з авторами намагаюся бути на певній дистанції. Кожен автор, як правило, ставить запитання: а чому це є, а того немає? З другого боку, і сільська проза (Распутін, Бєлов, Астаф’єв) уже зійшла нанівець. Вона не затребувана! Звичайно, є такі автори, як Борис Акунін, який розподіляє навіть акторів. Та у Валентина Григоровича було всього два прохання: не виправдовувати зрадництва голов­ного героя і щоб у картині не було еротичних сцен.

Утім, і мене самого нудить від красивостей у кіно. Адже сільські люди «Камасутру» не читають! У них напівтваринні стосунки. Однак вони відчувають побільше за так званих інтелігентів. Я був навіть здивований, що тут, у Севастополі, цю картину прийняли на ура…

«Якби жінки правили світом, то все було б нормально»

— У фільмі «Живи і пам’ятай» — образ дуже сильної жінки. Та й загалом усі представниці прекрасної статі у вас сильніші, ніж чоловіки. В цьому концепція? Чи всьому причиною воєнний час?

— Ми всі нині живемо «не за Достоєвським». У Росії багато хто виживає саме за рахунок запасу тривкості жінки. Адже ще з 1917 року чоловіки не можуть домовитися одне з одним! І головна наша біда в тому, що ми так і не вийшли зі стану громадянської війни. Вона, ця війна, перейшла в латентну форму. Думаю, в Україні те ж саме... У нас — внизу — не можуть домовитися на рівні жеку, під’їзду! Тому, якби жінки правили світом, то, гадаю, все було б набагато краще.

— Ви свідомо змінили фінал повісті Распутіна?

— Так, у Распутіна історія завершується трикрапкою. А в мене головний герой — слабкий винуватець усіх нещасть — виживає. Однак така логіка нашого життя: люди із серцем і які здатні любити і здійснювати вчинки, гинуть першими й розплачуються за інших.

І ще одна обставина: спосіб життя, який вони ведуть, пожираючи одне одного, призводить до того, що село зникає, саморуйнується. І коли ми й далі житимемо так, як живемо, знищуючи одне одного, то й країни не буде.

— Олександре Анатолійовичу, а як сьогодні живе й над чим працює свого часу знаменитий Валентин Распутін? Адже останнім часом ані про нього, ані про його нові твори нічого не чути.

— Це пристаркувата й дуже сумна людина, у нього в житті сталося велике нещастя — його донька розбилася в Іркутську на літаку… І багато в чому він цей час узагалі не приймає. Людина він досить закрита. Однак я розумію, з огляду на якісь наші уривкові розмови, що він у конфлікті і з суспільством, і з часом...

— А чому на роль старця, свекра Настьони, ви запросили відносно молодого, але невпізнанного на екрані Сергія Маковецького?

— Вважаю, Маковецький — видатний актор і немає меж його амплуа. Ця людина бачить не «ноти», а те, що між ними. Він людина мобілізована. Адже в більшості випадків за актора треба зіграти. У нас низький поріг професіоналізму — в усьому! В Сергія ж інша психологія. Є розуміння того, що він сам у житті щось може змінити.

— Чи вплинув на вибір акторки (на головну роль) спектакль Художнього театру «Живи і пам’ятай», де Дар’я Мороз грає ту саму роль, що й у фільмі, — Настьону?

— По-перше, це було в певному сенсі прохання самого Распутіна. По-друге, я Дашу добре знаю. Вона чудесна дівчина, працездатна. І те, що вона цю саму роль грала в театрі — і для неї, і для мене було складністю. Адже на підмостках інший закон існування. Я постановку Володимира Петрова у МХТ не бачив. Навмисне не дивився, бо тоді б у мене був «ворог», із яким потрібно боротися. А так я все робив із чистого аркуша. І Дар’ю мені довелося переманювати в іншу віру. Адже театр — це мистецтво вербальне. Там багато чого словом робиться, а тут слова практично не мають ваги, тут повинна бути доконечна достовірність поведінки.

Герої в моєму фільмі розмовляють на місцевому діалекті. Можливо, іноді й не зов­сім зрозумілому. Адже якби вони говорили чисто російською літературною мовою, то це була б абсолютна неправда. Мені важко було зібрати акторську компанію, бо московські актори дуже далекі від цього життя. Ми й знімали це імените товариство у простих селянських хатах. І ще обов’язково має бути якась генетична пам’ять. Наприклад, той самий Серьожа Маковецький — хай який там він у нас запатентований інтелігент, але сам він родом із українського села. І в нього закодована ця пам’ять.

Я пам’ятаю, коли в нас була зйомка в інтер’єрі хати, Маковецький кудись зник. Я кличу-кличу: «Серьожо, ти де?». І бачу: він сидить із місцевими мужиками на ослінчику й теревенить, а відрізнити актора від селянина неможливо.

Ви, здається, запитували, чому я взявся за цю картину? Та тому, що село наше гине, його просто вбивають на очах. При цьому нашому чудовому суспільству глибоко на це начхати. Ну й нехай гине. Не буде, то й не буде. Так, у нас капіталізм, новий час. Однак щойно загине село, це буде вже не Росія, а бозна-що! Європою наша країна не стане довго. Поки не бачу до цього серйозних передумов. А от втративши власну самобутність, культуру та традиції, ми втратимо своє споконвічне обличчя. Ще недавно Росія була на 50% селянською країною. Це особливе світорозуміння, моральний кодекс, який передається із покоління в покоління. А оскільки ці сільські люди приречені, то вони спиваються, стають такою собі масою, яку можна рекрутувати в руйнівну енергію. Вони приходять до міст і стають скінхедами та іншими ненормальними. І це надзвичайно небезпечно, особливо в країні, яка не може перебороти свідомість громадянської війни.

«Російський кінобум? Це брехня!»

— Що ви маєте на увазі, коли кажете про «свідомість громадянської війни»?

— Що це таке? Це поза залежністю від того, активна ця війна чи пасивна... В активній «формі» гинуть герої по обидва боки. Нація поступово втрачає героїв, деградує. І на зміну героям виходить середній рівень людей, які бояться, вони неактивні, неенергійні. Або як за радянської влади всі голови колгоспів були сільські дурники, тобто люди, котрі ніколи не працювали. І ненавиділи тих, хто працює, кого обізвали «куркулем». Енергійний клас практично знищили, решту довершила війна…

— Це багато в чому стосується й теми Голодомору в Україні, коли інтелігенцію репресували, а селян виморили голодом…

— У мене був свого часу досить відомий телефільм «Микола Вавілов», де вже тоді була почата спроба сказати про проблему голоду в Україні. Звичайно, це була штучна акція. Однак вважаю, що це не був свідомий геноцид проти українського народу. Просто тоді взагалі український народ не виділявся у свідомості кремлівських вершителів доль як окремий народ. Для них це було загальне місиво людей, котрих попросту хотіли знищити. І Поволжя голодувало. І Сибір голодував... В Україні це було явно, помітно… А забирали врожай, бо потрібні були гроші. Адже в той рік багато зерна було продано за кордон. До речі, в «Миколі Вавілові» ваш Богдан Ступка зіграв одну з найкращих своїх ролей — академіка Лисенка.

— Чому ж ви потім не запрошували Богдана Сильвестровича до інших своїх картин?

— А я його запрошував на «Доктора Живаго»! Однак він був зайнятий. Ступка тепер велика знаменитість. Отож, на жаль, не зустрілися. Та я його люблю. Він чудово зіграв Лисенка. І я радий буду з ним ще працювати.

— А що ви думаєте про так званий бум сучасного російського кіно. Чи не губляться за «достатком» деякі справді гарні картини, оскільки шлях їм на екрани перекривають бойовики та дешеві мелодрами

— Який бум? Це брехня! Це легенда, яка поширюється ЗМІ. Відбувається деградація культури... Почалося з того, що в Росії практично не залишилося композиторів — вони ж усі поїхали на Захід! У нас зовсім незатребувана серйозна музика. Немає цього «споживача»! Відбулася зміна еліт.

Якщо раніше елітою вважалася інтелігенція — науковці, художники, то тепер еліта — ті, в кого є гроші. І здебільшого це малокультурні люди. Вони не є споживачами серйозної літератури чи серйозного кінематографа. А кіновиробництво та кінопрокат орієнтовані на певний незначний прошарок людей, котрі здатні витратити десять доларів на квитки та ще на десять доларів купити поп-корну. Переважно це молоде покоління, яке достатньо заробляє, щоб дозволити собі такі витрати, й недостатньо, щоб вести більш розкішний спосіб життя. Їх не так багато в країні. Однак кінопрокат орієнтований на них. І російський кінопрокат нині в руках американців. Усі «долбі-кінотеатри» зав’язані довгостроковими договорами з американськими дилерами. І якщо в Голлівуді лише знімається картина, то вже зрозуміло, коли в Москві буде прем’єра.

І на цьому фоні наше кіно стало абсолютно наслідувальним! Ліпляться на швидкоруч «Піраньї», всяка погань, аби тільки не було поживи для розуму, а щоб усе миготіло, стріляло й лоскотало. На це виділяються гроші. Іноді це навіть суперничає з аналогічною американською продукцією.

...Що ж стосується кіно як мистецтва, то ні західне, ні європейське кіно, ні окремі зразки нашого кінематографу свого глядача практично не знаходять. От здобуває в Каннах приз гарна румунська картина — проста, людяна, а в нас у прокаті вона йде кілька днів, та й то в небагатьох кінотеатрах.

У нас виросло ціле покоління, яке в очі кіноекрана не бачило. В Тулі, де я знімав «Чудо», взагалі немає сучасного кінотеатру! Дехто їздить до Москви, коли хоче щось подивитися. Тобто кіно з галузі мистецтва перетворилося на чистий шоу-бізнес. Немає моральності, а тільки прибуток. І в молодих «режисерів» завдання чіткі: лише заробити! Тому й складно моєму поколінню. Адже «кіно СРСР» — це завжди була окрема резервація. Нині ж російське кіно входить до частки третього світу — воно втратило і адресу, і ментальність. Та й про наших акторів не можна сказати, що вони росіяни. Наприклад, Гоша Куценко — це аж ніяк не обличчя Росії! А що нині грати Янковському? Чи Олегу Меньшикову?

«На «кримінальному» «НТВ» рейтинг «Живаго» був скромним»

— Вашу недавню кіноверсію «Доктора Живаго» Пастернака багато критиків вважають найкращою екранізацією класики — за останніх років двадцять як мінімум. А була ж іще й американська версія.

— Я розмовляв із сином Бориса Леонідовича Пастернака, і він мене попросив не перетворювати цей твір на «оперету».

Загалом, із Пастернаком у мене стосунки почалися з тієї пори, коли я вночі читав в комуналці його книжки як забороненого автора. Давно хотів зробити «Живаго». Та розумів, що це неможливо зробити в кіно, бо зникає сюжетна лінія... Хоча американська картина Девіда Ліна і вважається світовою класикою кінематографа, і входить до числа найкращих картин ХХ століття.

Цей роман поза часом і поза простором. От якби я знімав двадцять років тому (чи навіть тридцять), то на голов­ну роль Лари я б запросив Риту Терехову, а не Хаматову. Однак Чулпан більшою мірою виражає сьогоднішній погляд на цю історію. А це вже зовсім інші акценти. Раніше істотно було те, що Лара — вродлива російська жінка. Насправді вона в Пастернака — напівбельгійка-напівфранцуженка. А вже сьогодні важливо не те, що вона «наша», своя, тут вихована, а те, що це вже людина, яка виросла тут, але зов­сім іншої генетики та природи, абсолютно вільна зсередини. Її феномен не в тому, що вона красуня, а в тому, що внутрішньо абсолютно невловима вільна людина. Отож усі ці чоловіки навколо неї крутяться не через зовнішні речі, а через те, що вона ментально відрізняється від російських жінок. Адже російська жінка — породження несвободи. А це інше створіння.

До речі, «Доктор Живаго» в Білорусі пройшов раніше, ніж у Росії. І частка аудиторії на білоруському ТБ — 47%. А на «кримінальному» «НТВ» рейтинг «Живаго» був дуже скромним. Бо людей привчили до насильства та крові. Цей канал називають уже «Бий! Біжи!». Адже люди у страху пасивні і їм можна «втюхати» будь-що. Це надзвичайно небезпечні речі. На щастя, тепер мого «Живаго» вже спритно продають до різних країн.

— Існує стала думка, що Олег Янковський у «Живаго» переграв Олега Меньшикова, який виступав, власне, у головній ролі. Ви з цим згодні?

— Ні! Природно, роль Живаго — складна роль. Це образ, позбавлений ефектів. Ролі такого роду грають люди з внутрішньою таємницею особистості. Меньшиков багато чого грає напрочуд гарно. Пригадайте епізод, коли він приходить до Патулі голодний і їсть шматочок сиру. Він нічого не грає, але те, як він це робить — мороз по шкірі! Сам він дуже талановита й непроста людина, зі своїми складнощами. Однак у «Живаго» є ще й особистісний збіг. При тому, що сам Олег не любить і не розуміє Пастернака. Тим паче не розумів і цей роман. Він мені сказав: «Я піду за вами й усе!» А от Бендера він знав, як грати, і хотів зіграти.

Стосовно Янковського... Мені здавалося, що із сьогоднішнього часу на ті події потрібен інший погляд. Герой Янковського цинічна, розумна людина, також трохи чужорідний. Адже він із поляків, а поляки завжди Росією дещо пригнічувалися. У них був свій рахунок і водночас вони робили хороші кар’єри. Так, тут потрібен був такий погляд збоку, щоб розуміти механізм російського життя. Звідси його цинізм, звідси його розуміння, як бути зав­жди нагорі, як вигравати в будь-якій ситуації. Адже в романі історія Лари закінчується таборами, вона там зникає. Мені здавалося, що в рамках нашого контексту, це буде зайвим і люди цього вже не сприймуть. А потім мені здавалося, подвиг Живаго й полягає в тому, що він, відмовившись від цих жінок, урятував їх. Тобто завдяки йому вони вижили. Живаго віддає Лару Комаровському лише тому, що розуміє, із ним самим вона загине... Роман неоднозначний. Не дуже цілісний. Не дуже драматургічний. Тому сценарист Юрій Арабов і вибудував більш зрозумілий драматургічний бік. Знову ж проза завжди воює з драматургією і воює з кіно. Тому що різна природа.

— Зі сценаристом Юрієм Арабовим ви ж створили вже не одну картину?

— Я з ним робив «Миколу Вавілова», «Доктора Живаго», тепер роблю «Чудо». Дасть Бог, можливо, ще будемо працювати. Звичайно, щось у нас не виходило. Адже в нас мало що затребуване, всім потрібна лише жуйка чи псевдострашилки, котрі, як усім здається, мають подобатися на Заході. А Захід зовсім не реагує на це. Справжнє європейське кіно є аскетичним і дуже уважним до людини: ніяких ефектів, майже документальне існування. Якщо в цьому європейський вибір для нашого кіно, тоді я згоден…

Із досьє «ДТ»

Олександр Прошкін народився 1940-го в Ленінграді. 1961 року закінчив акторський факультет Ленінградського дер­жавного інституту театру, музики та кінематографії. Багато років пропрацював як режисер у Головній редакції літературно-драматичних програм Центрального телебачення, а потім у телеоб’єднанні «Екран». Поставив понад
тридцять телеспектаклів і телефільмів. Серед його робіт — «Піквікський клуб», «Доктор філософії», «Інспектор Гулл», «Стратегія ризику». Популярність режисерові принесла телевізійна стрічка «Михайло Ломоносов», а поставлений ним 1988 року фільм «Холодне літо п’ятдесят третього...» з Анатолієм Па­пановим і Валерієм Прийомиховим у головних ролях був тепло прийнятий глядачами й удостоївся професійних нагород, а також Державної премії СРСР. Серед наступних робіт Олександра Прошкіна телесеріал «Микола Вавілов», гостро соціальна стрічка «Побачити Париж і померти», фільм «Чорна вуаль». 1999 року режисер поставив фільм «Російський бунт» за повістю О.Пушкіна «Капітанська дочка». 2005-го Прошкін приступив до зйомок «Доктора Живаго», а 2008-го закінчив свій фільм «Живи і пам’ятай».