Життя у Венеції: Челентано, Малкович і сюр

Приємний збіг — у «День радянського кіно», 27 серпня, — відкривається 65 Міжнародний Венеціанський кінофестиваль. Респектабельний курорт Лідо, забрендований фільмом Вісконті «Смерть у Венеції», вже невдовзі заповнять любителі кіно всіх рангів і мастей. У Венеції очікують: Віма Вендерса, братів Коенів, Адріано Челентано, Наталі Портман, Олексія Германа-молодшого, Джона Малковича і багатьох інших.

Радикальних кроків у питанні зміни директора міністерство культури країни вирішило не робити. Марка Мюллера залишили на посаді ще на чотири роки. Його відзначена італійським урядом «відмінна робота» стосується не лише марки кіноярмарка марнославства.

Хай як банально, але тим часом і актуально — кінофестиваль є сезонним туристичним заходом. Передусім для вітчизняних відпочивальників. Подивитися на зірок сюди з’їжджається вся Італія. Залітні ж пташки вишиковуються в чергу до кінозалів в очікуванні нових відкриттів.

Відкриється фест новим фільмом братів Коенів, які після заворожливого трилера «Старим тут не місце» традиційно змінили жанр. Так уже в них заведено — перемежовувати серйозну інтонацію з веселою. Цього разу у братів чорна шпигунська комедія «Спалити після прочитання». Там Джон Малкович грає відставного агента ФБР, котрий загруз в історії з власними мемуарами. Задля інтриги дискета з чорновим варіантом його книжки потрапляє до рук двох недалеких качків-інструкторів зі спорт-
залу. Далі уява малює історію крутішу, ніж у «Великому Лебовскі». (Картина Коенів не бере участі в офіційному конкурсі, але заявлена як світова прем’єра.)

Іншу рекламовану подію обставлено з неймовірною помпою. Італійці особливо горді своїм кінематографічним минулим (на жаль!) і цього року вітають переродження культового фільму 70-х — «Юппі-ду». Автор цієї музичної трагікомедії — народний улюбленець не лише в Італії, а й у нас, актор-співак-режисер-продюсер Адріано Челентано. Останній із мастодонтів, який уособлював мачизм і гумор італійського характеру, 1975 року написав сценарій і спродюсував із собою в головній ролі історію сімейних взаємин, центральну для італійського кіноепосу. Того ж року каннські кінокритики стоячи аплодували картині Челентано, а через більш як 30 років Венеція пропонує віддати данину реставрованій і заново озвученій сучасними аранжуваннями версії «Юппі-ду».

Ще одного свого класика італійці нагороджують почесним Золотим Левом. Сценарист і режисер Ерманно Олмі 20 років тому привіз у Венецію «Легенду про святого пияка», в якій актор Рутгер Хауер зрадив своє амплуа секс-терориста і маніяка на догоду образу сентиментального алкоголіка. Фільм виграв Золотого Лева 1988 року. Тепер же Мостра знайшла новий привід перейнятися меланхолійним настроєм кінематографа Олмі.

У будь-якому великому фестивалі «прийомним чадом» виступає конкурс короткого метра. Цього року Венеція орієнтована на суперзірок. Покликали акторку Наталі Портман. Звісно, це не Мадонна в ролі режисера, але так чи інакше — інформпривід для гламурної преси.

Короткометражка Портман «Єва» бере участь у так званому «Корто кортисимо» і презентує двох сивочолих легенд Голлівуду — Лорен Бекол і Бена Газару. Жанр режисер визначив як «цивілізовану комедію».

Суддівську колегію конкурсу «Корто кортисимо», де заявлено Портман, очолює культова персона американського незалежного кіно Амос Пое. Торік його алюзія на знаменитий фільм «Імперія» Енді Ворхола — «Імперія 2» розбурхала кіноспільноту.

Однак найголовніший «журівський туз» майбутнього форуму дістався всюдисущому й безжурному Віму Вендерсу. Цього синефіла, меломана й тусовщика з Венецією пов’язують більш як 35-річні взаємини, коли він уперше з’явився тут зі своїм «Страхом воротаря перед 11-метровим». Кількаразовий учасник, призер 1982 року за «Стан речей», він чотири роки тому демон-
стрував у тутешньому конкурсі свою тужливу й дуже соціально-суспільну «Землю достатку». Цього року йому «світить» багата конкурсна солянка з 21 фільму. До того ж нарівні з ігровим кіно судити доведеться і дві анімаційні повнометражки від прославлених японців — Міядзакі («Поньо на морському стрімчаку») і Мамору Ошиї («Небо ледарів»). Серед інших конкурсантів — «Борець» Дарена Аранофскі, режисера культових свого часу картин «Пі» і «Реквієм за мрією». Аранофскі — безумовно віртуозний режисер, який спеціалізується на перенесенні у сферу кіно шизофренічного діагнозу. Але цього разу він експериментує в жанрі глибокого реалізму, розігруючи з Міккі Рурком у головній ролі драму колишнього прославленого борця, одержимого ідеєю матчу-реваншу. Російський кінематограф, до якого Мостра відчуває жіночу слабкість, на конкурсі буде представлений картиною Олексія Германа-молодшого «Паперовий солдат». Хочеться сподіватися, що за всіх кон’юнктурних складових — 60-ті роки СРСР, космічна лихоманка, конфлікт між честю і обов’язком — Герману таки вдалося зробити картину не лише «для фестивалю».

Плідний Такеші Кітано, котрий закидав фестивалі своїми фільмами, а 1997-го вже здобував у Венеції золото за «Феєрверки», обіцяє відверте, яке оголює суть акторства, кіно — «Ахіллес і черепаха». Це історія про бездарного актора (звісно ж, у виконанні автора), котрий бореться з життям заради покликання. А в цьому, на думку Кітано, і є суть речей.

Найбільш, на мій погляд, незвичною в конкурсі є поява баварця Вернера Шрьотера, чия зірка сяяла в далеких 80-х, а його фільм «Малина» з Ізабель Юппер став прототипом «Піаністки» Міхаеля Ханеке. Не знімавши багато років, Шрьотер покаже свою сюрреалістичну драму «Собача ніч». У цьому жанрі він профі, яких мало. Понад десять років тому кінофестиваль «Молодість» проводив у Києві ретроспективу його картин. Відтоді нічого більш позамежного на наших андеграундних екранах не з’являлося.