ЖИТЕЛІ ОСТРОВА УТОПІЯ

«Відродження і модернізація української драматургії. Українські утопії — британські кальки» — так називалася конференція, що проходила з 7 по 11 жовтня в Британській раді. Спочатку українські учасники з подивом і образою сприйняли звинувачення в утопізмі, що містилося в назві заходу, і навіть пояснили це поганим перекладом. Мовляв, ідеться про українські мрії та британські кальки або, ще краще, про проекти й плани, та жодним чином не про утопії. Однак до кінця конференції ніхто вже не пропонував переглянути назву: чимало її учасників — молоді вітчизняні драматурги, театрознавці та режисери — справді відчули себе жителями острова Утопія, описаного Томасом Мором.

Британські інструктори — драматурги Стів Гуч, Тоні Крейз, Еймі Розенталь і Ребекка Прічард — зуміли переконати українську сторону в тому, що відсутність методичного процесу підготовки молодих драматургів й очікування «чудес-самородків» і є тією «українською утопією», про яку йшлося в назві конференції. Отже, для того, щоб змінити цю малоприємну ситуацію, не завадить скористатися «британськими кальками». У чому ж полягають ці кальки?

Насамперед у створенні інфраструктури сучасної драматургії, яка спирається на багаторівневу систему підготовки та підтримки молодих драматургів. Звичайно, розповіді британських інструкторів, що в їхній країні існують державні субсидії для постановки п’єс драматургів-початківців у театрах, які наважилися їх поставити, викликали лише сумні зітхання українських учасників конференції. Важко уявити, що наше Міністерство культури піде на такий крок і зробить постановку п’єси ще не розкрученого драматурга вигідною для театру... Тому така «британська калька» поки що залишається для нас недосяжною мрією.

Втім, деяким українським учасникам конференції спав на думку інший вихід: якщо державних субсидій ми не дочекаємося, а в старій добрій Британії є ці субсидії, то чи не краще перекласти свої п’єси англійською мовою й запропонувати їх театрам благополучної країни Шекспіра та Шеллі?! У кулуарах конференції українська сторона активно вела з цього приводу переговори з британською і, здається, до багато чого домовилася.

Звичайно, найпростіше звинуватити молодих українських драматургів у відсутності патріотизму. Та про який патріотизм можна говорити, якщо в Україні багатьом із них доступне розігрування своїх п’єс хіба що перед дзеркалом?! Чи не краще домовитися з британськими театрами, а потім як престижний імпортний товар повернутися на батьківщину? Адже після успішної апробації на зарубіжній сцені нашим дебютантам не загрожуватиме нерозуміння і невизнаність... Визнають, ще й як визнають!

Щоправда, на початку конференції чимало українських драматургів побоювалися, що проблематика їхніх п’єс не буде зрозумілою благополучним жителям Об’єднаного королівства. Та ініціатор заходу — драматург Ірена Коваль, автор п’єси «Лев і Левиця», поставленої на сцені Молодого театру, — розвіяла ці побоювання. Пані Коваль зауважила, що англійці вирізняються такою собі «всесвітньою чуйністю» і з великим зацікавленням ставляться до творів іноземних драматургів. Її слова викликали в багатьох полегшене зітхання... До того ж приклад Олега Лишеги, містерія якого «Друг Лі Бо, брат Ду Фу» стала літературною подією у США, наштовхував на певні роздуми.

Я зовсім не хочу сказати, що метою конференції було залучення українських талантів на англійську сцену. Ідея експорту виникла спонтанно і належить українській стороні. Просто багато учасників цього заходу розуміли, що «британські кальки» нелегко пристосувати до сучасних українських умов: вони здатні змінити психологічне налаштування самих драматургів разом із режисерами та завлітами, та не в змозі «запустити» в Україні плідну й ефективну систему підготовки і підтримки молодих драматургів. Порятунок наших потопаючих, на жаль, залишається справою рук самих потопаючих.

І все-таки — що винесли з конференції самі «потопаючі»? Насамперед вони отримали унікальну можливість поспілкуватися зі світилами сучасної британської драматургії. Стів Гуч, приміром, автор відомих у Європі та США п’єс, одну з яких — «Жіночий транспорт» — ставили близько чотирьохсот разів у театрах різних країн. Його книжка «Написання п’єси» тричі перевидавалася й перекладена трьома мовами, а уривки з неї спеціально для конференції були перекладені українською. Нарешті, Стів Гуч — ініціатор створення магістеріуму з драматургії в Лондонському університеті.

Тоні Крейз — володар багатьох престижних театральних премій, а також викладач, який розробляє методику написання п’єс для вуличних театрів. Представниці молодого покоління британської драматургії — Ребекка Прічард і Еймі Розенталь — своїм прикладом продемонстрували ефективність системи підготовки та підтримки драматургів-початківців, яка існує в Об’єднаному королівстві. Їхні п’єси вже встигли заслужити прихильність критиків і гучний успіх у публіки. Приміром, першу п’єсу Ребекки Прічард поставили в Royal Court — одному з найвідоміших експериментальних театрів, де колись розпочинав свою драматургічну кар’єру Беккет.

Британські інструктори провели низку майстер-класів, консультацій та семінарів з розвитку драматургічних моделей і розробки стратегій. Інструкторам вдалося спресувати в триденний термін двотижневий цикл занять. Мені особисто семінар з розвитку драматургічних моделей нагадав петербурзькі літературні студії та інститути 1918—1921 років. І тут, і там викладачами виступали знамениті письменники, і тут, і там головним завданням було наштовхнути слухачів на якісь літературні моделі, існування та застосування яких зовсім не знімає питання вичікування натхнення та передчуття візиту музи. На семінарах ішлося про драматургічну техніку, ті ази драми, на які наші драматурги-самородки звичайно не звертають уваги.

Британські інструктори хотіли акцентувати увагу на понятті «добре зробленої п’єси», яке не можна зруйнувати жодними авангардними нововведеннями. Ми захопилися діалогами й забули, що в п’єсі має бути дія, — так можна було б резюмувати один із висновків, якого дійшли у ході конференції молоді українські драматурги.

Одним із найцікавіших був семінар з драматургічного колажу, коли слухачам запропонували розкласти п’єсу на ряд фотографій у сімейному альбомі. Під час заняття кожен отримав можливість скласти «скелет» п’єси, із фотографіями-кадрами замість кісток. Ішлося про поняття «завмерлого часу», на якому почиває добре закроєний драматургічний твір. А потім треба було перемішати фотографії у створеному протягом заняття альбомі й написати п’єсу наново. Мені довелося тренуватися разом із усіма, і, слід сказати, ця драматургічна гра виявилася на диво цікавою. У кожному разі, я б із задоволенням зіграла в неї ще.

На підбитті результатів конференції багато українських учасників говорили, що необхідно створити часопис, у якому публікувалися б твори молодих українських та іноземних драматургів, так би мовити, для обміну досвідом і створення хоча б одного з елементів інфраструктури сучасної вітчизняної драматургії. Здається, ця ідея гідна втілення. Залишається сподіватися, що молоді українські драматурги, які завдяки конференції зуміли відчути себе літературним цехом, втілять її в життя.

Втім, хотілося б висловити ще одне побажання. Британські інструктори зробили благородний жест і перейнялися проблемами молодого покоління нашої драматургії. Невже розкручені українські драматурги не в змозі розпочати те ж саме?! Хотілося б побажати зіркам української драматургії зійти нарешті зі своїх зоряних висот у неблагополучні долини, де живуть їхні молодші колеги. Діалог може виявитися цікавим.