Жінка, яка співала про синю хустинку. Клавдія Шульженко. Століття

На одному з останніх концертів Клавдія Іванівна Шульженко співала відому пісню «Сколько мне лет?» Коли слухачі чекали почути звичну відповідь: «Столько же, сколько и зим!», один із підхмелених глядачів у паузі голосно вигукнув: «Напевно, вже сто!» В антракті Шульженко стали заспокоювати, просили не звертати уваги на хамство. Але вона з гордим спокоєм відповіла: «На жаль, він близький до істини»… Прожила вона 78 років. А в березні нинішнього року народній співачці справді виповнилося б сто років.

У цьому харківському будинку Клавдія Іванівна ніколи не була. Але двоповерховий котедж у провулку Байкальському, де розмістився сьогодні музей її імені, побудований у роки молодості співачки. Ну, а в тій, трохи похиленій від часу будівлі, де вона народилася й виросла і на якій тепер висить меморіальна дошка, туляться кілька родин. Розселити їх, щоб зробити музей у тих старих стінах, можливо лише теоретично. Та й навіщо? По-перше, на Москалівці, запиленій, із порохнявими хатинами й досі непролазними дорогами, про нього незабаром забули б. По-друге, музей у Харкові вже є. За майже одинадцять років існування він і став своєрідним клубом, у якому збираються люди, щоб ушанувати пам’ять землячки.

Слід сказати кілька слів про людину, котра цей музей створила. Борис Сергійович Агафонов, який недавно пішов із життя у віці 75 років, був для Клавдії Іванівни «сьомою водою на киселі». До мистецтва стосунку не мав. І навіть розмірковувати про нього не міг і не любив. Футбол — інша річ. За старою харківською командою «Авангард», у ті часи чемпіонською, їздив за тисячу кілометрів від дому. З усіма футболістами товаришував, по-доброму опікувався ними і щедро пригощав, нічого натомість не вимагаючи.

Свого часу його і з партії виключали, і з роботи виганяли. Втративши, до того ж, хвору ногу та частину шлунку, виснаженого виразкою, Агафонов міг би озлобитися. Але, мабуть, Шульженко зуміла торкнутися особливих струн у душі Бориса Сергійовича, допомагала відновити душевну рівновагу. Натомість і Клавдія Іванівна, як виявилося, теж потребувала друга. На тому й зійшлися.

Агафонов не був надокучливим шанувальником, не чергував із квітами біля артистичного входу. Просто набирав валізку гостинців (на щастя, мав стосунок до громадського харчування), сідав у поїзд і приїжджав у Москву на вулицю Усієвича, де в тісній квартирі Шульженко завжди було стільки людей, скільки могла вмістити відведена народній улюблениці житлоплоща.

Жила вона небагато (на відміну від наших естрадних зірок). Коли на ощадкнижці набиралося з тисячу карбованців, відразу їх знімала й витрачала на першочергові покупки.

У музеї, зібраному Агафоновим, дві такі книжки.

На одній у 1981 році залишок 16 карбованців 30 копійок.

На другій, закритій за рік до смерті Клавдії Іванівни 1983 року, — близько 10 карбованців. Якось до неї пробував «підкотити» один із тодішніх підпільних бізнесменів. Удавано подивувавшись із такого скромного життя, запропонував побудувати будинок, найняти прислугу. Натомість просив лише одне: після смерті Клавдії Іванівни будинок має перейти до нього за дарчою. Шульженко на цю пропозицію тільки головою гордо похитала: не забувайте, мовляв, що я народна артистка! На тому все й скінчилося. Але старовинний срібний сервіз із вензелями фельдмаршала Кутузова він усе ж таки випросив і купив за помірну як для такої реліквії ціну. Ті гроші, до речі, пішли на похорон народної артистки.

І знову, але вже на поминки, віз Агафонов із Харкова до Москви такі любимі Клавдією Іванівною українські ковбаси та сальце, що нагадували їй рідні краї. І знову, але вже з іншої, сумної причини у квартирі було повно людей...

Може, саме тоді йому і спало на думку, що в Харкові у Клавдії Іванівни має бути просторий і гарний будинок. Не такий старий і маленький, як на Москалівці. А такий, про який вона завжди мріяла. Одне слово, щоб було де посидіти, випити по чарці, послухати пісні й душу відвести.

Поступово мрія про харківський будинок, у якому навічно оселилася б Клавдія Іванівна, стала здійснюватися. Спочатку Борис Сергійович купив двоповерхову споруду, схожу на барак, де раніше жили в пролетарській тісноті робітники сусідніх заводів, а пізніше містилася диспетчерська автотранспортного підприємства. Місце для меморіалу Шульженко було вибране вдало — вже не центр і ще не околиця. Поруч універмаг, ринок і харківська визначна пам’ятка — величезний заводський Палац культури. У цьому приміщенні до війни був театр, у якому грала Клавдія Іванівна. Тепер і тут висить меморіальна дошка на її честь.

Музейних премудростей Агафонов не був навчений. Спираючись на допомогу і поради ентузіастів — Всеволода Столярова, Дмитра Сікара та багатьох інших, він став потихеньку обладнувати кімнатки. У вітальні поставили старе піаніно, налагодили патефон, але й про відеомагнітофон не забули. Маленьку гримерку зі справжніми костюмами від Слави Зайцева й афішами допоміг оформити син Клавдії Іванівни Ігор Кемпер-Шульженко (по-домашньому Гоша). Він щедро поділився сімейними реліквіями, які залишилися в материній квартирі. А під час одного з візитів привіз кота з розплоджених улюбленців Клавдії Іванівни і не заперечував, коли його теж назвали Гошею. Ще оселилися в домі два сумирних безпородних собаки, тож поступово в ньому стало затишно і по-домашньому тепло.

Утримувати величезний будинок стало легше, коли музей перейшов у розряд муніципальних (тепер директором у ньому працює племінниця Агафонова Олена Гроссу — любов до Клавдії Іванівни в цій родині передається у спадок). А відтоді, як, з ініціативи міськвиконкому, в Харкові провели перший Міжнародний фестиваль естрадної пісні імені Шульженко, музей став справжнім місцем паломництва і предметом гордості харків’ян.

Дехто виступав із нею в концертах, дехто з дитинства був привчений батьками слухати її платівки, цінували її інтонації, філігранну майстерність подачі звуку, тонкі нюанси і бездоганний смак у доборі репертуару, артистизм. І всього ж цього Шульженко навчалася тут, у Харкові, який став її першим університетом мистецтв, хоча й не видав офіційного диплома.

Багато разів і на різні лади переказувалася історія про те, як Шульженко перший раз зустрілася з композитором Ісааком Дунаєвським. Було це в театрі Синельникова, на той час найвпливовішого режисера театральної провінції. Миколі Миколайовичу було вже під сімдесят, і він із очевидним задоволенням згадував театральну юність, коли був оперетковим артистом. Оперета знадобилася йому й на початку 1920-х років, щоб оживити глядацький зал і власний репертуар. Синельников одразу ж вирішив увести Шульженко в «Періколу» Оффенбаха. Дунаєвський, або, як тоді його називали друзі, — «Дуня» не тільки підігрував Шульженко на прослуховуванні, а й займався з нею як завідуючий музичною частиною.

Через багато років велелюбний Дуня згадував ці зустрічі, пожалкувавши, що минули вони без взаємного захоплення. А Клавдія Іванівна, критично обвівши поглядом Дуніну лисину, відрізала, як завжди, щось категоричне. І жалкувати з цього приводу відмовилася. Пісень Дунаєвського в її репертуарі виявилося небагато. Усього п’ять із трьохсот. Не тому, що інші погані. Просто Шульженко завжди віддавала перевагу не відкритій демонстрації почуттів, характерній для Дунаєвського, а тонким, завуальованим барвам душевного хвилювання — «Ведь порою и молчанье нам понятней всяких слов». Цю пісню Дунаєвського, до речі, вона співала на своєму 70-річному ювілеї в Колонному залі Будинку спілок.

Дунаєвський жив у Харкові неподалік домівки Шульженко, за два кроки від Рибного мосту, який веде до центру міста. Ближче до вокзалу й цирку був Гончарівський міст, і через нього Клава (або, як вона себе тоді любила величати, Кледі Шутті) бігала на вулицю Конторську, де містилася приватна хореографічна школа-студія Наталі Олександрівни Дудинської-Тальйорі. Ця сторінка її біографії відома менше. А студія ж сформувала майбутню артистку не менше, ніж репетиції з Синельниковим та музичні уроки Дунаєвського. Більше того, виявляється, що саме в цьому будинку на Конторській у 1920-х роках перетнулися долі ще двох майбутніх зірок.

Першою назву одну з найяскравіших балерин ХХ століття Наталю Дудинську-молодшу, яка з 1914-го по осінь 1923 року, тобто до переїзду з матір’ю до Петрограда, була найбільш здібною з учениць харківської студії Дудинської-старшої. Не всі, звісно, стали балеринами. Але і приборкувачка хижаків Ірина Бугрімова, і «Кледі Шутті» із вдячністю згадували уроки на Конторській (перейменованій після революції у Червоножовтневу):

«З ім’ям Наталі Олександрівни Дудинської-Тальйорі, — писала Шульженко 1975 року, — воскресають незабутні роки та дні юності, які присвячувала нам ця надзвичайна жінка і чудовий педагог. На уроках вона була сувора і вимоглива вчителька й водночас м’яка, ласкава і чуйна, як мати. Я з любов’ю і вдячністю згадую той час, коли вона у нас, юних і недосвідчених, вселяла бадьорість духу і віру в себе».

Попри загальне початкове виховання, важко собі уявити більш різні художні індивідуальності, ніж безстрашна Бугрімова, невтомна Дудинська і непохитна у своїй творчій правоті Шульженко. Наталя Дудинська-молодша багато в чому скидалася на Любов Орлову в кінематографі. Відкритий темперамент Дудинської перетворював драматичні сюжети на «оптимістичні трагедії», а радісні історії закінчувалися апофеозом життєлюбності, у дусі фанфарних маршів Дунаєвського. Клавдія Шульженко, залишаючись таким же кумиром публіки, як Дудинська у своєму жанрі, навіть радісні пісні співала сокровенно й упівголоса. Кожна підкоряла серця людей по-своєму...

1923 року студія у дворі будинку №7 на Конторській закрилася назавжди. До речі, двоповерховий цегляний будинок, споруджений сто років тому, зберігся. Особливої архітектурної цінності він не становить, а про «квітник талантів», вихованих у ньому, в місті геть забули. І це послужило приводом до потворної перебудови як внутрішньої, так і зовнішньої. Наприклад, балетний зал на другому поверсі робітники приватного підприємства перегородили, ліплення збили, фасад перетнула труба теплопроводу, праворуч прибудували убогий сарайчик. Будинок стали переробляти з початку 1990-х, відтоді в нього змінилося кілька власників. А саме ж у ньому можна було б зробити музей Шульженко та інших знаменитих харків’ян, які принесли славу рідному місту.

* * *

«Над чувством не стерплю опеки», — так писала у віршованому посланні Клавдія Шульженко 1930 року. А перші рядки були з Єсеніна «Я сердцем никогда не лгу». У брехні її справді звинуватити неможливо. Але радянська епоха диктувала такі правила, яким слід було підкорятися, затаївши цю правду глибоко в серці. Можливо, саме це стало однією з таємниць сокровенності її пісень.

Ось чому біографічну книжку Клавдії Іванівни «Когда вы спросите меня» (перше видання побачило світ 1981 року) я не став би безоглядно рекомендувати юнакам і дівчатам, «обдумывающим житье».

Як і багато документів тієї епохи, книжка Шульженко була старанно відфільтрована. Насамперед самою артисткою, яку доля навчила, що можна писати, а про що краще промовчати. По-друге, її біографом Г.Скороходовим, який не тільки записував на папір її мемуари, а, цілком імовірно, чимало додавав від себе. Особливо деякі мистецтвознавчі та менторські пасажі. Не міг він записувати правду і про те, як підводив Клавдію Іванівну її незалежний характер.

Наприклад, одного разу співачка зухвало дала відкоша міністру культури Катерині Фурцевій, коли та намагалася нав’язати їй репертуар. Сварка розрослася, як снігова куля. Шульженко зопалу згадала таємницю міністра культури і члена ЦК (Фурцева працювала раніше ткалею). І сказала, що невідомо, ким вона буде, переставши бути міністром, а вона, Шульженко, все одно залишиться всенародно любимою артисткою. Кажуть, Фурцева зовні стрималася, порадивши Шульженко бути скромнішою, але злість затаїла. Так чи інакше, міністр-ткаля демонстративно виходила із залу, коли в концертах оголошували виступ К.Шульженко. Та все ж Клавдія Іванівна як у воду дивилася: Фурцева після усунення з високих посад спилася і наклала на себе руки.

А то колись Шульженко дала різку відсіч синові Сталіна Василю, коли той намагався її запросити на «вечірку»... Не дивно, що стосунки з владою у Клавдії Іванівни завжди були напружені. Що підтверджує листування з мосрадівськими чиновниками 1957 року, коли вона жила з родиною в комуналці. Після розлучення з Шульженко її чоловік В.Кораллі вирішив побудувати кооператив і для цього був зобов’язаний здати частину житлоплощі. Так у кімнаті Кораллі оселилися чужі люди. Ще в одній прописані Ігор Кемпер-Шульженко з сім’єю (вони саме чекали народження другої дитини). І в такій ситуації Шульженко було відмовлено «у зв’язку з нестачею вільних квартир і значною кількістю громадян, яким житлоплоща має бути надана у першу чергу».

У виданні 1985 року збереглися зворушливі рядки про те, як її пісням підспівував на Малій землі «дорогий Леонід Ілліч». Слід віддати належне впливовому комуністичному самодержцю: його любов до пісень Шульженко реабілітувала співачку в очах партійних чиновників і допомогла їй отримати довгождану квартиру, яку вона відразу віддала синові.

Але Клавдія Іванівна не могла брехати жіночим серцем і тому, що воно було не завжди підконтрольне розуму. Стихійні почуття особливо полонили її перед виходом на сцену. «Ну ось, пішла «кардіограма», — намагалася вона жартом заспокоїти руки, що тремтіли від хвилювання, ніби зиґзаґи на стрічці осцилографа. У такі хвилини з нею краще було не сперечатися. А хто сперечався, міг нарватися на скандал. Так трапилося, наприклад, із її найкращими акомпаніаторами Давидом Ашкеназі і Борисом Мандрусом. Музиканти були чудові. І без їхнього акомпанементу пісні Шульженко важко уявити. Але і Ашкеназі, і Мандрусу в книжці Шульженко відведено стільки ж місця, скільки костюмеру й помічниці — відданій Шурочці Сусліній.

* * *

«Шульженко боги покарали. У всех мужья, у ней Коралли…». Цей жарт підпряжних дотепників радянської естради охоче повторювали, перемиваючи кісточки артистці, особливо коли Кораллі зажадав розлучення, звинувативши дружину в зраді. Одесит Володимир Кораллі (справжнє прізвище – Кемпер) був однолітком Шульженко. Універсальний артист естради, який рано розпочав кар’єру, він відразу побачив у співачці-початківці з Харкова свою долю. Естрадний оркестр під керуванням Кораллі та Шульженко багато виступали у блокадному Ленінграді й на фронті. А коли після війни почалася боротьба з «низькопоклонством перед Заходом» і «безрідними космополітами», Кораллі-Кемпер став зручною мішенню для критики (цей час ще дотепно охрестили «епохою разгинання саксофонів»). Перепадало й Шульженко, яка іноді співала то іспанську, то італійську пісеньку. А отже, теж страждала на «низькопоклонство».

Як розлютована левиця, Клавдія Іванівна кинулася писати петиції в партійні органи, лаючи на всі заставки популярного куплетиста, якому був доручений нагляд за якістю «легкого жанру». «Смирнов-Сокольський зводить наклеп на радянську естраду, — із праведним гнівом вигукувала Шульженко, — коли каже, що деякі працівники естради, і серед них я, наряджаються в туалети, тим самим переймаючи західноєвропейську моду. Що ж у своїх висловлюваннях Смирнов-Сокольський хоче довести? Що радянському артисту не личить елегантне вбрання?.. Як же бути? Не виступати ж усім у засмальцьованій блузі, роками не праній, як це робить сам Смирнов-Сокольський», — добивала Клавдія Іванівна опонента. Бо заслужив. Адже він у перших лавах несумлінних критиків доводив, що з жанром і піснями Шульженко треба боротися, а Кораллі – взагалі заборонити виступи в Москві.

Попри цинізм і дурість таких обвинувачень, слід сказати, що Клавдія Іванівна до кінця життя відчувала прив’язаність до гарних і дорогих речей явно не радянського виготовлення. Під час війни вона навіть у бомбосховище брала ридикюль із французькими парфумами, подарованими батьком. З косметики віддавала перевагу «Макс Фактор», і всіх артистів, які виїжджали за кордон, просила привезти їй вироби цієї фірми. До свого творчого вечора 1976 року вибрала молодого модельєра Славу Зайцева, який натхненно пошив для неї сіру, блакитну й червону сукні, у зміні яких 70-річна артистка мала надзвичайно чарівний вигляд.

Апофеозом прагнення до краси (тоді це з легкістю називали міщанством) були в її домівці столові срібні прибори фірми «Фраже», запах дорогих парфумів «Міцуко», рожева ванна і задрапірована рожевою тканиною спальня з котом, зав’язаним рожевою стрічкою. Такий інтер’єр легко «римувався» з її домашніми прізвиськами «Кунечка» і «Буся». Але все це було вже тоді, коли доводилося чимось компенсувати відсутність свіжості почуттів та душевних сил. Тож навряд чи має рацію гостра на язик Марія Володимирівна Миронова, яка завжди критикувала смак Шульженко: «То бант якийсь причепить іззаду, то великий ґудзик спереду. Жах якийсь»... І сміючись показувала, де саме міститься бант, а де – ґудзик.

«Не ми існуємо для речей, а речі для нас», – глибокодумно виголошувала з цього приводу Клавдія Іванівна. Але навряд чи можна назвати «речизмом» прагнення Шульженко купити рояль самого Дмитра Шостаковича (хай навіть займе він половину маленької кімнати у квартирі Шульженко) чи диван Лідії Русланової, не менш легендарної у своєму роді виконавиці народних пісень. Вона незмінно і з грубуватою селянською добродушністю зустрічала Шульженко словами «Теж мені, аристократка прийшла!»

На схилі жіночої долі, у час так званого бабиного літа, в її житті з’явився чоловік, який довго і без взаємності шукав зустрічі з Клавдією Іванівною, але так і не наважувався сам із нею познайомитися. Кінооператор Георгій Єпіфанов був молодшим від Шульженко на 12 років. Він писав їй короткі й зовні стримані листівки-поздоровлення звідусіль, хоч би де перебував, підписуючись ініціалами. Навіть підозріливий Кораллі не вбачав у цьому боязкому обожнюванні приводу для ревнощів. Вже після розлучення, коли Клавдія Іванівна марнувала час із друзями, зустріч із Єпіфановим відбулася. Вона все зрозуміла й оцінила з півслова. Після досить тривалих посиденьок у неї вдома сказала сакраментальну фразу: «Ви або ідіть геть, або залишайтеся». Звісно, він залишився. На багато років.

Спогади Єпіфанова становлять, мабуть, найбільш зворушливий і щирий сюжет однієї великої пісні про кохання, яку все життя співала Шульженко. Щоправда, з роками вона ставала дедалі більш стриманою та сумною. І раптом знову заіскрилася, як шампанське в келиху. Людина глибоко закохана, Єпіфанов не тільки добре знав об’єкт свого обожнювання, а й умів розповісти про нього так, як не вдавалося іншим її біографам, тобто зсередини, а не ззовні. Адже він теж був плоть від плоті тієї епохи, коли серед лушпиння та піни фальшивих голосів чи фронтових зведень, до певного часу зовсім невтішних, звучав із репродуктора або патефонного розтруба ніжний, несильний голос із легким подихом, який обіцяв чудо. «Начебто вам обіцяли, що щастя буде, і кохання буде, і щось ще, про що тоді не заведено було говорити навіть у чоловічих компаніях».

«Скромний був час, — згадував Єпіфанов. — Сорочка-апаш і значок «Відмінник ГПО» на лацкані єдиного вихідного шевйотового костюма з накладними плечима. Таким я прийшов уперше на твій концерт. Побачивши тебе на сцені, відчув якийсь неясний рух. Раптом усе ніби зрушило, змінилися масштаб і співвідношення постатей у просторі. Цей джазовий, чоловічий простір, що гримів міддю, ти приборкуєш однією своєю усмішкою, одним недбалим жестом, однією лише фразою зробивши його відразу придатним для життя, затишним, домашнім, обжитим і обласканим твоїм голосом».

«Божество» Шульженко було все ж таки більш земним, ніж небесним. І про це теж чудово пише її останній коханий: «Усі тебе боялися. Може, тому, коли ти виходила на сцену, відразу було видно господиню великої справи. Впевнена, владна, зріла жінка, яка знає собі ціну й міцно тримає долю в маленьких міцних ручках».

* * *

«Радянською іконою» назвав Клавдію Іванівну Лев Лещенко. Тепер, коли минув час, це прізвисько здається і найбільш дотепним, і точним по суті. Кажуть, вона справді ходила до церкви й ревно молилася. Але молитва, поєднана з радянським етикетом і способом життя, завжди і скрізь видавалася безглуздою.

«Молилися» і на неї. Особливо жінки (у чоловіків до Шульженко були далеко не платонічні почуття, навіть у дні війни). Інтимні інтонації Шульженко, такі невластиві радянській епосі, тема жіночого щастя (а частіше – його тривалого очікування) вабили, ніби йшлося про власну долю кожної слухачки. І ще здавалося, що це вона, а не невідомі автори музики і віршів (були, втім, серед них і знаменитості), сама зворушливо розповідає про себе.

Вона чудово знала про свої вади, тому намагалася, наприклад, не фотографуватися у профіль. Втім, ці знімки, зроблені потай, видають її кирпатий качачий носик, про який вона навіть співала іронічну пісню «Камея»: «Пусть лучше я останусь с носом, но не с чужим, а со своим».

Останнім часом засоби масової інформації проводять Клавдію Іванівну дедалі більше по «військовому відомству», що правильно лише почасти. Особливо охоче крутять її записи для ветеранів війни під час відповідних урочистостей. Ніде правди діти, її «Синий платочек» справді став одним із найдорожчих і найбільш пам’ятних символів військової пори. Недарма одна з таких хустинок зберігається в Київському меморіалі Великої Вітчизняної, друга стала реліквією в Санкт-Петербурзькому музеї естради. Третя — у Харкові, поруч із фронтовими фото артистки. Але є в її співі притягальна сила, яка виводить мистецтво Шульженко далеко за межі однієї, хай і значимої теми.

Чути голос Шульженко в записі мало. Потрібно було бачити й відчувати таїнство, яке відбувалося під час зустрічі з глядачами. «...Акторка виходить на сцену, не дивлячись у зал, — писала про Шульженко одна з авторів історії естради. — Вона зосереджена і ніби заглиблена «в себе». Вона ніби вигороджує якийсь простір, щоб оживити його, зажити в ньому, наповнивши його своєю радістю і своїм смутком... Вона наповнить цей простір порухом повітря і запахом троянд. Вона спорудить у ньому хвіртки і ґаночки, запалить настільні лампи, завалить купою старих книжок і старими, перев’язаними стрічками, пачками листів. Вона відтворить усе це самими жестами, інтонаціями, самим ковзанням променистих, ясних очей. А наповнивши сцену прикметами живого людського життя, зробивши його побутово-впізнаваним, вона розповість про тих, хто ніби щойно пішов звідси чи мусить ось-ось прийти, а може, і про тих, хто ніколи більше сюди не повернеться».

Фото автора з фондів Будинку-музею Шульженко в Харкові і збірки спогадів «Клавдия Шульженко: Петь — значит жить»