ЖЕСТ МИЛОСЕРДЯ

Шляхи шедеврів так само темні й заплутані, як долі їх авторів. Книжки горять разом із бібліотеками, картини порошаться в запасниках музеїв, але всі ці сумні деталі не затьмарюють безсмертя мистецтва. Попри малоприємну долю окремо взятих шедеврів, ми переконані в тому, що рукописи не горять. У кожному разі — вони воскрешають, коли настає їх час.

Шедевру В.Верещагіна — колись знаменитому, але потім, здавалося, безповоротно втраченому полотну «У турецькій покійницькій. Покійницька турецького лазарету в кампанію 1877—1878 рр.» — виповнилося 120 років. Картину художник створив 1881 року, вона встигла побувати на виставках у Франції, Німеччині та Австрії. Потім її купив великий князь Михайло Миколайович, і до 1917 року верещагінський шедевр перебував у колекції царської сім’ї.

Після революції розпочалися митарства картини. Спочатку вона порошилася в запасниках музеїв Санкт-Петербурга і Москви, а на початку 70-х зіпсоване багаторічним перебуванням у сховку полотно, яке не підлягало реставрації, передали до Миколаївського художнього музею імені В.Верещагіна. На той час картина являла собою жалюгідне видовище — розірвана, з потемнілим лаком, без підрамника... У такому стані вона зберігалася в запасниках музею близько 30 років.

Та, напевно, справедливо і навіть символічно, що відродження забутого шедевра відбулося в Миколаєві, тому самому місті, в якому незадовго до трагічної загибелі В.Верещагін залишив свої картини й особисті речі. Як відомо, Василь Васильович Верещагін загинув 1904 року, під час російсько-японської війни, перебуваючи разом з адміралом Макаровим на борту броненосця «Петропавловськ». Перед відбуттям на броненосець художник опинився в Миколаєві, де через десять років після його загибелі, 1914-го, і був заснований Музей імені Верещагіна.

2001 року музей звернувся по допомогу до спонсора — Миколаївського глиноземного заводу, який виділив гроші на реставрацію верещагінського полотна. І ось 2002-го цю роботу з успіхом виконали фахівці Національного науково-дослідного центру Т.Бичко й А.Бескровний, що мають славу чи не найкращих в Україні реставраторів олійного живопису. Та річ не лише в грошах спонсора, а в новітніх реставраційних технологіях, які були застосовані при відновленні картини. Тридцять років тому, коли зіпсоване полотно надійшло до миколаївського музею, таких технологій ще не існувало.

«Реставрація картини таких розмірів ( 450 х 182 см) — це справді унікальний і, на жаль, єдиний випадок не тільки для нашого музею, а й для всієї країни», — стверджує директор Національного художнього музею імені В.Верещагіна С.Росляков. За його ж словами, картину буде виставлено на огляд широкої публіки восени, напередодні
160-річчя від дня народження художника. До речі, через рік після початку реставрації в правому нижньому куті картини проявився підпис її творця. Своєю появою підпис ніби скріпив успіх реставраторів.

Чим, власне, є врятована картина? Вісім квадратних метрів смерті — вважали сучасники Верещагіна. Справді, на полотні зображено покійницьку турецького лазарету в Плевні часів російсько-турецької війни 1877—1878 рр., і мертві в цій покійницькій лежать разом із пораненими й умираючими. На російсько-турецькій війні художник втратив брата Сергія, до речі, чудового малювальника, і мало не загинув сам. Та навіть на тлі страшної плевнінської епопеї, страждань і крові російський солдат, художник перейнявся долею ворогів. У плевнінському лазареті турки були покинуті напризволяще. Ніхто нікого не лікував — живі перебували поруч із мертвими й умираючими.

Цей шедевр Верещагіна — не лише твір мистецтва, а й жест милосердя переможців стосовно переможеного. З її допомогою великий російський художник В.Верещагін сказав те саме, що й великий російський поет Микола Гумільов у Першу світову війну: «Но тому, о Господи, и силы, () И победы царский час даруй, () Кто поверженному скажет: «Милый! Вот, прими мой братский поцелуй». Отож перед нами не тільки «вісім квадратних метрів смерті», а й вісім квадратних метрів милосердя. Добре б засвоїти урок...

На сьогодні матеріальна база Миколаївського музею імені Верещагіна перебуває в жалюгідному стані. Реставраційних робіт потребують найцінніші експонати. Приміром, знаменита картина Верещагіна «Забутий солдат». Кепські справи і з полотном Рєпіна й Айвазовського «Пушкін на березі моря поблизу Одеси», яке реставрувалося 1949 року й потребує повторної реставрації. Не кажучи вже про картини з індійської та туркестанської серій Верещагіна, що перебувають не в найкращому стані. «Матеріальна база музею стала непридатною, — каже С.Росляков. — Необхідна комп’ютеризація фондів, заміна картотек. Нарешті, фонди давно не поповнюються. Музей залишає сучасне українське мистецтво». Одне слово, тут буде замало допомоги лише Миколаївського глиноземного заводу. Агов, спонсори, де ви?!