ЖАРТ НЕ ВДАВСЯ, ЗА СПРОБУ — СПАСИБІ

Жанр останньої прем’єри — комедії Жана-Батіста Мольєра «Жорж Данден, або Обдурений чоловік» у Київському театрі драми та комедії на Лівому березі Дніпра, названої «Любов часів Людовіка, або Обдурений чоловік...», визначений як жорстокий жарт. Неприємності одна за одною падають на голову багатого селянина Жоржа Дандена, який став об’єктом цього жарту. Зникло все його благополуччя, як зерно, що висипалося з його ж лантуха. А все тому, що захотів поріднитися з аристократами, взяв собі дружину з вищого стану. І ось тепер витримує її жарти. Сюжет, можна сказати, «часів Людовіка», часів Пушкіна, наших часів... Ситуація в нинішні дні, у часи «нові» — загострена особливо. Цікаво, як виплутуватиметься з неї Данден?

Режисер спектаклю Олександр Дзекун від початку явно протиставляє два стани — одягнений Данден (М.Боклан) просто, сорочка полотняна й шапочка на кшталт арештантської (натяк, що він ув’язнений у власному будинку?), а його тесть (О.Месеча) і теща (Т.Кібальникова), аристократична пиха яких обурливо протестує проти такого звертання, — у розкішному вбранні, вифранчені до крайнощів. Та й їхня дочка Анжеліка (І.Мельник) із предметом своєї пристрасті, кавалером Клітандром (С.Петько), які обманюють Дандена, мають чудовий вигляд. Це саме протиставлення простежується й у сценографії (О.Лунєв). Зворотний та лицьовий бік сцени, обертаючись, показують глядачам то вишуканість аристократичної вітальні, то простоту багатого, а все-таки селянського будинку. Хоча пізніше цих двох боків для дії явно не вистачає, і виконують вони функцію і зовнішнього подвір’я, і стіни будинку, і взагалі чого завгодно. Дивує непродуманість розміщення декорацій, маневри з якими геть-чисто вбивають задуми ефектних виходів, швидких переміщень. Проходи між конструкціями настільки вузькі, що акторам, котрі зображають, як вони велично йдуть, доводиться бочком протискуватися в щілину між декораціями або ж, спритно вивернувшись, продемонструвати легкість пробіжки величезною вітальнею. Довершення непереконливості сценографічного рішення — різнобій з умовностями та з реальними діями, їх взаємовиключення. Приміром, сценограф волею режисера вкладає обидві сімейні пари — мамусю й татуся, зятя й дочку — по різних кутах сцени на купи соломи. У капелюшках, із ціпком, букетом квітів всі вкладаються на підлогу і по-справжньому «засинають». Таких невмотивованих незрозумілостей у спектаклі більш ніж досить. Починаючи з маски: одягнувши її, Данден довідується про зраду дружини від односельця, який чомусь його не впізнає і говорить усю правду-матку, — і закінчуючи моментом, коли, виманений із будинку брехливою дружиною, він хоче ввійти назад, а двері замкнені. Данден здивовано каже: «Зачинилися!». Спадає на думку твір не Мольера вже, а, швидше, Ільфа і Петрова.

Сцена любовного побачення дружини, її служниці та їхніх коханців, придумана режисером у вигляді злягання якихось людиноподібних жаб у вогненно-червоних убраннях, викликала в Дандена, який її підгледів, цілковите сум’яття. «Я прямо опинився у безвиході!» — казав нещасливий чоловік-рогоносець. Ну а глядач, той давно в безвиході. Іскрометна мольєрівська комедія положень перетворилася на нудну моралістичну історію. Режисер намагається зробити зі спектаклю щось схоже, у нашому розумінні, на театр часів Людовіка, але де той лиск, та вишуканість, смак, та блискуча низка ситуацій, та глибина думки, яка, зрештою, криється за будь-якою драматургічною дрібничкою Мольєра? Розірваність зв’язків між акторами породжує рваний ритм спектаклю, персонажі не співіснують, кожен діє сам по собі й веде свою лінію інколи як сам те розуміє. Відчуття таке, що перед режисером і не стояло завдання створити акторський ансамбль. Усі зв’язки та лінії «розсипаються», як зерно з усе того ж самого злощасного селянського лантуха, який має символізувати благополуччя, сімейні узи і добробут.

Зміст того, що відбувається в спектаклі, суперечить його формі, вона ж, у свою чергу, мало підтримує зміст. Те, що дружина пожартувала над чоловіком, це ще нічого, сам винен, забув приказку «Не у свої сани не сідай», нехай розсьорбує. Та навіщо ж із глядачем жартувати так жорстоко? Дивлячись на муки обдуреного чоловіка, хочеться поспівчувати, що в нього немає мобільного телефона. Адже поки він бігав за її батьками із замка в замок, вона, хитрюща, все встигала придумати й переінакшити, і Данден знову залишався з носом. А був би мобільний, зателефонував — і батьки відразу прибули б і «застукали» зрадницю. Бідний Данден! Хоча користь від цього «жарту» є: сучасні дружини повинні враховувати — зараз, при нинішній техніці, з чоловіками жартувати небезпечно, не те що за часів Людовіка.

На фото: сцена зі спектаклю.