Земля дрижить

Тема землі, її продажу та перепродажу стала центральною для соціуму - в його політичних, економічних та суспільних векторах. Нотатки нижче - у контексті цієї ж теми - суто художній вектор, про який також забувати не варто. Адже в світі, у природі й на землі все доволі тісно пов'язане й переплетене.

Коли тиждень тому прем'єр-міністр Олексій Гончарук у червоній краватці ("как денди лондонский одет") екзальтовано аплодував після історичного голосування в парламенті за землю - і це відео обійшло майже всі портали, в мене особисто ті прем'єрські аплодисменти викликали не радість, а передчуття тривоги. Мовляв, з журбою радість обнялась. Бо ж якби в Трускавці не тільки проводили політичні та інші інструктажі, а ще й знаходили час для хати-читальні, тоді би і в прем'єра, і в інших простих грішних було внутрішнє усвідомлення, що з землею так просто гратися не вийде. Земля як бентежна душа - може образитися, повстати і - помститися. Невипадково я згадав про хату-читальню, бо саме в українській літературі тема землі століттями проходить її сторінками кривавою бороною. Вважайте, немає в нас такого літературного класика ні в XIX, ні в ХХ столітті, для якого би тема землі була чужою чи випадковою. Майже столітня дистанція відділяє класичну "Землю" Ольги Кобилянської від новітнього роману Марії Матіос "Букова земля". Різні авторки, різні епохи, різні стилі, а земля під ногами - одна.

У Кобилянської, як відомо, за землю брат іде на брата, поливаючи її братовою кров'ю, приносячи нещастя в родину, в певну місцевість. І все тому, що не почули голосу землі, бо вирішили, що можна її ділити, краяти, забувши головні людські й Божі закони. У новій книжці Марії Матіос географія подій надзвичайно широка - від заходу до теперішнього воєнного сходу України, а ще - столиць багатьох європейських держав. Тобто, вважайте, цілий земний всесвіт, а попри все, під ногами і в серці найважливіше - рідний кавалок букової землі (на Буковині), яка тебе народила і яка не вимагає, а просить до себе любові, поваги, пам'яті та милосердя. Скоромовкою про цей роман-панораму говорити не можна. І, переконаний, у нього ще будуть серйозні інтерпретатори, екранізатори, інсценізатори й інші меліоратори. Я ж, обравши таку хитку земельну тему, наразі перестрибну на свою розорану нивку - театральну. І пригадаю, як там земельна тема ставала інколи і попередженням, і вироком, і діагнозом.

Мабуть, не помилюся, коли зауважу, що одна з найсильніших вистав на тему землі й тему загибелі від землі була в Гната Юри 1958 року - це "100 тисяч" за однойменною п'єсою Івана Карпенка-Карого. Разом із видатним режисером-комедіографом Віктором Івановим Юра цього ж року свою постановку в Театрі імені Івана Франка вчасно екранізував на кіностудії Довженка. Тож маємо тепер свідчення беззаперечного акторського генію Дмитра Мілютенка в ролі Никодима Калитки і режисера Юри, який насправді витворював не тільки соціально-побутову драму про хлопа, одержимого багатством, а дещо ширше й глобальніше.

І ось, переглянувши нещодавно цей фільм, я переконався, що не все так просто було в режисерській палітрі Гната Петровича Юри, про якого десятиліттями писали театрознавці на різних катедрах, нашпиговуючи свої тексти цитатами з партійних з'їздів та доповідей вождів. Протираючи свої кримпленові сукні й бавовняні штани від фабрики "Більшовичка" в наукових бібліотеках і на конференціях, вони формували образ режисера, який нібито потрактував у цій виставі твір як суто соціальний, що нібито передвіщав більшовицьку революцію.

І оскільки нині в нас і свобода слова, і свобода думки, то з приводу тієї історичної роботи можу щиро сказати таке: Гнат Юра ставив, а Дмитро Мілютенко грав про те, що не людина владна заграбастати землю, а саме земля здатна позбавити людину розуму, здатна помститися їй… І все чому, через що? Хоча би через те, що куца людинка (у даному випадку Герасим Никодимович Калитка) вирішила, що вона більша й сильніша за Бога, що вона здатна взяти землю як жінку за груди й оволодіти нею без жодного опору, бо намріяла собі якісь фантасмагоричні апетити щодо опанування та поневолення землі - пам'ятаєте класичне: "Їдеш день - чия земля? - Калитчина. - Їдеш другий - чия земля? Калитчина".

Отже, цей нікчемний земний хробак Герасим Никодимович Калитка (Дмитро Мілютенко) вирішив кинути виклик землі і Богу, примірявши на себе функцію володаря земного. Цим неподобством він і накликав на себе гнів неба і гнів землі.

Спочатку небо розмонтовує його сімейний механізм - усе котиться не туди, куди він хоче. Сприйнявши землю як жінку в ліжку, він мало не втрачає дружину (актриса Варвара Чайка грає Параску), котра дивиться на чоловіка вовком, відчуваючи, що він її з кимось зраджує у своїх потаємних, майже еротичних фантазіях. І навіть коли Калитка грайливо плескає свою Параску по сраці, то таке враження, ніби він бавиться на ріллі, а не тягнеться до рідної душі, до жіночого тіла.

Згодом кара земна й небесна забирає в нього не тільки сімейний спокій, а й статок. Як відомо, ті фатальні 100 тисяч на купівлю жаданої землі насправді виявилися дрібним різаним папером - фальшаком, великим обманом та авантюрою підозрілих типів семітської зовнішності, які повсякчас виринають у тумані цієї вистави, готуючи свої афери й капкани для дурисвіта Калитки.

Ну й наостанок - найбільша кара за те, що поставив себе вище за Бога й Землю: втрата здорового глузду, тобто чистісіньке безумство, яке взяло у свій полон Герасима Никодимовича, коли він лізе по драбині повіситися, аби забути всі свої економічні й чуттєві муки, пов'язані з землею…

До моторошного висновку підводять у своїй видатній виставі Гнат Юра й Дмитро Мілютенко: якщо поставиш себе вище за землю і Бога, то кара наздожене тебе саме на ній, Божій землі. Адже з землею треба спілкуватися не маніакальними ультиматумами та економічними розрахунками (мовляв, що більше купиш - то ліпше заживеш). До землі треба звертатися через молитву.

Розумний русин Іван Франко ще 1880 року написав свій великий вірш про землю не як пафосну оду, а як гірку щемливу молитву:

Земле, моя всеплодющая мати,
Сили, що в твоїй живе глубині,
Краплю, щоб в бою сильніше стояти,
Дай і мені!

Тому абсолютно серйозно й без усяких фейлетонних вибриків я й натякаю у своїх нотатках, що в Трускавці всім членам партії "слуга панів" варто було би читати не тільки еротичні переписки в смартфонах, а ще й українські класичні тексти - Івана Франка, Ольги Кобилянської, Івана Карпенка-Карого. Тексти, які багато що скажуть не тільки про вчорашній, а й про сьогоднішній день.

Ще один театральний сюжет про помсту землі знахабнілій людині - пов'язаний із класичною виставою Василя Василька "Земля" за повістю Ольги Кобилянською в Чернівецькому українському драматичному театрі. Та велика вистава народилася ще далекого 1947 року. Але навіть без відео "портрет" тієї постановки з різними мізансценами та режисерськими комбінаціями я всотав із книжки Григорія Бояджієва "Поезія театру". Видатний театральний критик у ті повоєнні роки, долаючи кордони й метеорологічні негаразди, спеціально довго й нудно добирався до Чернівців, аби побачити легендарну постановку Василя Василька і зафіксувати її у своєму есеї - для ледачих нащадків, які історією цікавляться мало, яких жоден гіркий досвід нічого не вчить.

У виставі Василька про землю, згідно з версією Григорія Бояджієва, на передній план проступав захопливий етнографічний орнамент. Блискуче було вирішено сцену весілля. Тема землі в тій виставі була темою розплати за темні помисли, порушення родинної гармонії, зраду, невігластво, хіть.

У цьому ж чернівецькому театрі в 1960-х роках вийшла ще одна вистава про землю й розплату за землю - "Вовчиха" (за твором Ольги Кобилянської) з Ганною Янушевич у ролі Зої Жмут. Земля і гроші засліплюють людину - і рвуться родинні зв'язки. І навіть мати перетворюється на подобу вовчиці.

А якщо повертатися до "Землі" Кобилянської, то у Чернівцях сьогодні є цікава вистава Мирослава Гринишина, центром якої є зіпсоване дитя Сава (актор Дмитро Леончик), бачив її під час гастролей у столиці і відразу потягнуло за куліси вітати митців. Власне, у Києві є і своя "Земля" в театрі ім.І.Франка (режисер Давид Петросян), про яку у свій час доводилося детально писати (рецензія під назвою "Земля під ногами").

Ще один театральний сюжет про землю й спокуту гріха за наругу над землею - пов'язаний із популярною нині п'єсою "На початку і наприкінці часів" Павла Ар'є, де, як відомо, йдеться про чорнобильську зону відчуження - спаплюжену й отруєну українську землю, яка у фіналі цієї історії ніби поглинає кількох членів однієї родини, опускає їх на самісіньке своє дно, у глибину, в так звану таємну гілку метро, а насправді, мабуть, на той світ.

Стосовно київської вистави за цією п'єсою ("Сталкери", режисер С.Жирков) кілька років тому в мене з'явився нарис "Баба земля", де всю оцю ідеологію розписано детально й образно.

Отже, навіть перебуваючи в партійному космосі й дивлячись на нашу бідну землю з політичного ілюмінатора, нинішнім парламентським космонавтам не завадило би пам'ятати, що не тільки вони бачать Землю і з далеких висот модерують її майбутнє, а й Земля бачить їх і колись може грізно відповісти. Бо зазвичай земля мовчить, але буває, що в гніві земля дрижить, обстоюючи себе, свою гідність. Тому стосовно землі порушу певні фейлетонні канони і завершу цей текст не прозою, а віршами, адже варто пам'ятати не тільки певні політкомбінації та економрозрахунки, а ще й молитви до землі, такі як, наприклад, у Івана Франка: "Земле, моя всеплодющая мати... Вічну дай страсть!"