Запрошую на присмерк

Трохи вщухли стогони, ніби бідує рідне кіно, і нікому йому в капелюх ламану копійку кинути. Тихо-непомітно — на телевізійних спонсорських харчах (часто у вигляді продакт-плейсменту) — нагуляло воно сальце на пузку і тепер не нидіє убогою сиротою в сінях, а ногою двері відчиняє. Я нещодавно очевидне відкриття зробив: якщо в медійних файлах не зустрічаю астрального сигналу «на прем’єрі українського фільму був присутній Дівєєв-Церковний з...», отже, щось негаразд. Отже — прем’єра не вдалася. І якщо за даним запитом відомо, хто винний у симптомах пожвавлення галузі і хто відповідає, скажімо, за бюджети, то, на жаль, немає чиновника «у футлярі», який би відповідав за художню спроможність поточного «нового кіно». А якби й з’явився такий віртуальний відповідальний «за худспроможність», то зустрів би я його в темному кутку і тричі стукнув важким предметом («це тобі за бездарність фільму Х! », «а це за низькопробність проекту Y! », «а це за ідіотський кастинг!.. »). І шановний читач, звісно, здивовано сторопів би: рецензенти так не чинять, тому що вони зобов’язані аналізувати. Тож я виправдаюся: у цьому «монтажі» буду лише розгубленим глядачем — який попит, якщо «предмета аналізу» немає?

айл «Дівєєв-Церковний» промайнув у бойових зведеннях про прем’єру «нового українського» фільму «Інді». Отже, прем’єра вдалася і виробники лишилися задоволені. Звісно, «український» цей фільм наполовину. І, очевидно, ця половина — фінансова. Головні артисти — суцільно російські. І ці виконавці своїми натрудженими жменями (кажуть, понад тисячу у.о. за знімальний день) утримали цю розсипчасту кінокашу-малашу: Олександр Балуєв, Олена Бабенко, Олександр Домогаров, Поліна Кутєпова. Промайнула було й українська акторка Ксенія Ніколаєва (в епізодику у ролі подруги). І мимохідь — незамінний Олексій Вертинський. Куди без нього, коли тріскучий тембр і знакова лисина, які сконцентрували в собі всі штампи Молодого театру, стали майже символом «упізнаваності» цього «нового кіно» — за останні чотири квартали точно.

«Інді» має ще один розпізнавальний титул — «фільм Саші Кирієнка». Це на всіх афішах — шрифт якомога більший. Розумію, коли над заголовком і над змістом гордо майорить, скажімо, «фільм Юрія Іллєнка», тоді, ясна річ, — це майстер, котрий навіть у випадковій невдачі залишиться майстром. Але емблема «Кирієнко», даруйте, начебто поки не гарант якості. Кількості — так. Промисловий вал молодий чоловік забезпечує регулярно, знімаючи фільм за фільмом. Потім в перервах ще й руками розводить: «Я здивований, що продюсери дають гроші на українське кіно. Це приречений вчинок...» (цитата з недавнього інтерв’ю).

Низький уклін їм, продюсерам... За те, що в результаті вийшов черговий «новий фільм». Не поганий і не хороший, а ніякий. Жанрове визначення — мелодрама. Але для мелодрами бракує саме мелодраматизму — пристрастей, емоцій, які були б загорнуті в майстерну палітурку і коли не викрешували іскру співчуття до персонажів, то бодай провокували слізний фінал. Співчувати на екрані нікому. Заможні люди, яхти-курорти... Він (Олександр Балуєв) — важлива персона, яка вгамовує печалі в офісі; Вона (Олена Бабенко) — нероба-фотограф, котра ледь не зачавила машиною незнайомця (Олександр Домогаров). Потім від неробства і нудьги вона летить до Єгипту, зустрічає недозбитого «льотчика», закохується в нього і «падає на зраду», а чоловік-підприємець відразу з горя пускає собі кулю — новеньким браунінгом. Плі! І — немає. Гадаєте, на планеті ще лишилися романтичні підприємці-мордовороти, котрі у вільний від дружин і роботи час не купують дорогих повій, а скімлять над завихренням благовірних? Любовний човен розбився об... Об маячню. Бабенко, як героїня Мазіни в «Ночах Кабірії», грайливо всміхаючись, мрійливо бреде в дальню далечінь. Причому по проїзній частині автостради.

Окрім загадкової «жирної сцени», де вже зовсім «приховано» популяризують горілчаного спонсора, в «Інді» є й більш таємнича проблема: а що, власне, «писала» ціла група літераторів? У титрах налічив чотирьох сценаристів... Розумію, якби це було 100-серійне мило (кохання-зітхання, багаті плачуть), тоді можна й поспівчувати продавцям дощу, котрі висмоктують з пальця нісенітницю. Тут — усього година з лишком, а творчих «мук», а сюжетних «мух», а бюджетних уливань (близько мільйона доларів)... Вистачило б не на одне «зцілення коханням». Втім, «Інді» не обмежимося. Піарники стверджують, що буде «трилогія». Чого доброго, і чоловік воскресне?

Звісно, за «Інді» молодому режисерові можна впевнено поставити пташечку в «студентській заліковці» — картину дивишся без роздратування (радше, з усмішкою). І єгипетські пейзажі дуже схожі на фото з екскурсійних проспектів для туристів із СНД. І гарні актори рятують рідкувато прописану «love story». До того ж порівняно з попереднім витвором нашого багатоверстатного «майстра» — «Помаранчевим небом», ураганним квазізразком сучасного агітпропу (на тему помаранчевої революції) — «Інді» бодай ні на чому відверто не спекулює. Зокрема й на почуттях наших шановних глядачів. Подивилися — забули. Тієї ж миті! Гудбай, «Інді». Здрастуй, «Оранжлав»... От і до тебе, нарешті, добралися.

***

Коли недавно на фронтонах кінотеатрів виникло хитреньке «OrANGELove», я подумав: знову «тихий ангел пролетів»... А виявляється, в афішах завбачливо зменшили перші літерки й вийшло начебто про херувимів. Зрозуміла ж річ. Картина на стартовому етапі сприймалася як «поклоніння волхвів» помаранчевій революції. І навіть триптих запускали майже одночасно — «Помаранчеве небо», «Прорвемося!», «Оранжлав». Перші два шедеври давно переглянули й емоції благополучно розтерли по дерматину. А от Бадоєв з якихось сугестивних причин (може, продюсер В.Хорунжий, порадившись із Глобою, чогось оригінального очікував від історичних катаклізмів?) відстав від «обозу»... За минулий період пан Бадоєв, мила у спілкуванні людина, встиг створити не один кліп, зокрема і досить гучний Примадоннин ролик: «Я опоздала встретить с тобой рассвет. Может, успею встретить с тобой закат…» Й устиг-таки — гримаси поточного безчасся стали чудовою передпромою для «OrANGELove». Щоправда, даремно йшли мої стада напитися з чужої печалі. Тому що, на моє найглибше переконання, «Оранжлав» належить не до мистецтва кіно. І вже точно не до ідеологічного замовлення. А належить цей фільм до недавно оформленого «жанру», який хтось із критиків поспішно обізвав «масовим кінодизайном»

У стрічках цієї категорії не варто шукати лінійних історій (чи — парабол), не треба очікувати і дотримань інших прописних кіноістин. Це особливе мистецтво. По-своєму чудове. Як хочу, так і кручу — за дизайнерськими розцінками. Дорого, красиво, хайтеково: напівоголені тіла, стильні інтер’єри, глянсові ракурси, оранжеві рибки, осіннє листя, «хочеш солодких апельсинів», розбитий фотоапарат... Ой, зараз заплачу!

Для «дизайну», як я розумію, уже не важливий ні герой, ні його різноманітні душевні переживання. У даній картині присутні дві амеби (або інфузорії-туфельки — кому що більше подобається). І висловлюються вони виключно своєю «амебною» мовою: «Іди!» — «Оце для мене дуже важливо...» або: «Так було завжди...» — «Я хочу залишитися загадковою...» І це, уявіть, лексика людей із вищою освітою. Втім, і не люди це, а їхні «замінники» — вони з якоїсь пробірки (викраденої режисером у секретному НДІ). У них немає нічого живого і людського — ні слів, ні емоцій. Навіть люблять вони одне одного, як дві медузи, — жодної повноцінної пристрасно-чуттєвої еротичної сцени. Що вони цілісінькими днями роблять у чотирьох стінах? І ще, значить, манеру собі взяли: не пояснюють, де дія відбувається — у космосі чи уві сні? Чи скрізь одночасно? Дізнатися щось паспорт­не про головного героя, котрого грає Олексій Чадов, удалося після довгих, виснажливих зусиль. Він, виявляється, потрапив в аварію, потім у дитбудинок (чи навпаки), а потім його занесло з фотоапаратом у революційний Київ... І за те спасибі за «інформацію для розміркування». Щоправда, героїню (її кепсько грає модель Ольга Макєєва) не занесло, а вона впала — начебто з Місяця. У «сюжеті» передбачається, ніби дівчина — киянка і перебуває в історичному «осередку». Але, відчинивши стулку вікна, героїня з інопланетною безпосередністю дивиться на Майдан, на землян: «Ой, а що там?!» Революція, люба. А тобі хіба сценаристи не пояснили?

«Оранжлав» хтось назвав «довгим кліпом». Ну й даремно. Завдання кліпу інше — за три хвилини нав’язати глядачеві надуманий образ, не знищивши при цьому пісенного змісту (якщо він узагалі присутній). А завдання довгого кінокліпу я не розумію яке — коли це дійство без божества, без натхнення... правильно-правильно, «без слез, без жизни, без любви». Журі фестивалю «Киношок» в Анапі, напевно, перепило дармового вина в кубанських колгоспах, присудивши цій картині приз «за режисуру». Вони бодай згадали, похмелившись, у чому полягає суть «режисури»? Явно не в дизайнерських витребеньках. І не в манірності, яка ще не може претендувати на авторську манеру. Припускаю, що на «Кіношоку» знайшли в «Оранжлав» зашифроване політичне послання нащадкам. За бажання й я його можу «розшифрувати», тільки вже не нарікайте.

…Припустімо, Герой (уособлення м’язистої Росії у виконанні рашен-стар Чадова) так покохав Героїню (уособлення непорочної України у виконанні моделі), що навіть вирішив задля неї заразитися СНІДом від якогось здихлявого бовдура у креслі-гойдалці (знову привіт невгамовному панові Вертинському). Ось тільки Україна зовсім несподівано виявилася рум’яною-здоровою, а як же бути з хворою і зараженою Росією?.. Режисер, певне, про це подумає завтра — у сиквелі.

* * *

Ну нехай, молоді, початківці — Бадоєв, Кирієнко — у них усе попереду, зокрема й райдужні перспективи. А як ся мають наші кінокласики, чи не всі їхні «творчі плани» прокисли в буфеті Будинку кіно? Багато хто притих. Напевно, перед бурею затишшя? А от Олег Фіалко, котрий багато років тому зняв гарний фільм про Соломію Крушельницьку («Повернення Баттерфляй»), недавно звернувся до нової для себе теми — тяжкої долі вітчизняних повій. На матеріалі відомого твору Юрія Вінничука «Діви ночі». Фільм уже пройшов на «1+1». І навіть виник скандальний шумок із приводу дубляжу. Олег Борисович начебто категорично не прийняв роботу ратних фонетистів-лексикологів. І якщо це головна проблема його картини, що ж...

Справді, сьогодні якось дивно всерйоз сприймати наївну й явно спізнілу в часі розповідь про «жриць кохання», якщо ця тема давно не одкровення, не сенсація — і потребує інших сценарних ракурсів і акцентів. Надивившись по суботах різних там «програм-максимумів» із жахами про те, як проститутки об’єднуються в бойові загони, аби звалити з посади місцевого міліціонера (він же й головний сутенер), мимоволі сприй­маєш історію панів Фіалка—Вінничука як ліричну «трель» про щось незбутнє і старорежимне — коли й дівчата були скромнішими (насамперед героїня у виконанні київської акторки Олесі Власової), і мафіозі висловлювалися такою вишуканою літературною українською мовою, ніби їх щойно випустили з червоними дипломами філфаку університету імені Драгоманова. Голос Ступки (молодшого) «малини» не псує. Хоч цей хороший актор, як на мене, дублює вже всю рухому або скам’янілу на екранах живність. А от «Пчола — наш брат» (актор Павло Майков, який прославився в серіалі «Бригада») у ролі допитливого інтелігентного сищика — це щось... Щось стороннє. Та й не може нинішнє покоління поки ще молодих артистів зішкрібати зі своїх фізіономій гумовий клей свого часу прилиплих до них масок: бачу одне, а маю на увазі інше — «Бригаду». І хоч ти лусни! Акторська майстерність для образних метаморфоз потрібна. А про природні таланти узагалі промовчу. Вони не штампуються. І не випускаються пачками у вузах. Хоч як би не трудився університет пана Поплавського, який багато в чому обскакав своїх конкурентів із київського театрального.

Певне, не приспіли ще «наші» — і відповідальну битву не за касу, а, даруйте, за мистецтво, поки програємо. Марили-мріяли — ах, дайте нам грошей і як знімемо, і як потрясемо, і як зустрінемо «світанок» кіномистецтва. Гроші дають мішками — декому. Он уже навіть Саша Кирієнко дивується... Але на обрії поки що — «присмерк» (наших недавніх кіноілюзій).

…І що поки в сухому залишку?

Кон’юнктурники — здрастуйте—будь ласка на будь-яку тему, хоч про Майдан, хоч про Тузлу, хоч про «двійку» Сердючки на Євробаченні, хоч про сльози нових українців.

Дизайнери — зроблять гарненько, але я поки не розумію, навіщо й кому це потрібно, коли завдання кіномистецтва дещо в іншій площині.

І, звісно, шановані ветерани (Кіру Муратову не рахуємо) — ці, заблукавши не лише в часі, а й у сценарному відділі, приймаючи сюжети давніх років за свіжий «подих», напевно, думають, що й глядач поголовно оглух і осліп і не розрізняє де секонд-хенд, а де обновка.

Тільки одне втішає: бодай «кіношпалери» клеять і дизайн обновляють. А там, бува, ще й побудують щось — путнє.