«Замість сонетів і октав» Павла Тичину виганяють з власної квартири

Цього тижня прогресивне (і регресивне) людство відзначило Міжнародний день музеїв. Світле ностальгічне свято, подекуди музейним пилом покрите. Рінат Леонідович Ахметов (ще до феєричної перемоги «Шахтаря» на Кубку УЄФА) з допомогою свого ж фонду «Розвиток України» навіть ініціював майстер-клас — «Українські музеї: як їм живеться?».

Без «майстра» і без «класу» відповім Рінату Леонідовичу з усією скорботою душевною: х... холодно-голодно їм сьогодні живеться! Навіть видатний приклад дружньої нам Великобританії (в ахметовському релізі написано «...як світовий досвід може бути використаний в Україні?») нам аж ніяк не указ. Оскільки ще трохи — і доведеться проводити альтернативний майстер-клас: «Як ефективніше провести зачистку музейного ландшафту в європейській столиці?». Хоч би й на прикладі одного музею в центрі міста, на вулиці Терещенківській, 5.

Це відомий усім киянам літературно-меморіальний музей-квартира поета Павла Тичини. З приводу цього (музею) — ні сіло ні впало — виникла судова тяганина. Якщо коротенько, то регіональне відділення Фонду дер­жавного майна України (по місту Києву) душевно просить наш найгуманніший суд «…зобов’язати музей-квартиру П.Г.Тичини звільнити (виселити в примусовому порядку) державне нерухоме майно площею 365,06 кв.м, розташоване за адресою…»

Такий собі передовий «дос­від» — для великих британців зокрема.

Якщо хтось, повіривши веселій «Діамантовій руці», щиро вважає, що тільки «Стамбул — місто контрастів», то таку довірливу душу відразу й остудимо. Лише наш Київ — це надзвичайне місто і контрастів, і переможного цинізму-ідіотизму.

Мила річ: глава держави — захоплений музеєлюб і поціновувач сивої давнини... А фактично під носом у нього ж — хронічні музейні дерибани, якісь непристойні недобудови, сумнівні роздачі-передачі регіональних експонатів в одну столичну «скарбничку». Що це?

Тепер от замаячів і синдром якихось музейних зачисток у столиці? Таке вельми й вельми можливе. Якщо спритні веселі хлопці використають одну жорстку технологію, яка вже апробується на прикладі тичининського будиночка без «химер», на тій самій вулиці.

…Лукава радянська влада, хоч би якою поганкою її сьогодні виставляли ура-ура-патріоти, про пам’ять багатьох своїх сподвижників-«боянів» і просто талановитих людей інколи все-таки піклувалася на державному рівні. Тичина, видатний поет землі нашої (особливо в період свого творчого розбігу задовго до сталінських піснеспівів), відійшов у кращий світ 1967-го... Саме в цьому будинку — у цій квартирі. Збереглося його ліжко, що, очевидно, пам’ятає останній подих. Уціліла безліч цінних і просто побутових його речей і предметів. Залишилася бібліотека: корінець до корінця, книжки під самісіньку стелю. Кажуть, саме тут він і приховував від дружини своєї, Лідії Петрівни, якісь таємні фоліанти українських національних діячів, зачинившись ізсередини і нікого не впускаючи у свої засіки.

Цю квартиру він отримав як високий дар від українського радянського уряду в період своєї керівної роботи на посаді міністра освіти. Оселя була свого часу мало не художнім салоном. Поет-держдіяч, людина дивовижно мелодійного внутрішнього настрою (на фото — моноліт, а голос високий, теноровий, солов’їний), дружив частіше з музикантами і художниками, ніж із літераторами-соратниками. Майстри живопису і музики завжди були в цьому будинку гостями прошеними, бажаними. До того ж відвідувачі музею на власні очі побачать непересічний малярський талант самого Павла Григоровича. Просто чудові картини, недооцінені навіть. Він сприймав світ спектрально. Як поет, як художник, як музикант. І як... приречений слуга — того режиму.

…Ставлення до Тичини — і вчора, і сьогодні — таке саме, як і «погода в домі», у нашому спільному домі. То бачать у ньому суто партійного поета-підлесника. І є на те підстави. Пам’ятаю, як іще з молодших класів загодовували виключно заідеологізованими його творами, що збурювало у школярів відповідні поетичні рефлексії: «Краще з’їсти кирпичину, ніж учить Павла Тичину!».

Тільки-но історичний час змістився в інше річище, відразу ж замірилися було стерилізувати об’ємність і трагізм його рельєфної особистості. Почали виставляти ледь не ревним борцем за національну самосвідомість. І на це є підстави, але теж почасти. Тому що «випадок Тичини» і «казус» його ніжно-бронзової фігури — якраз не в цілісності, а саме у драматичній історичній тріщині, яка борозною пройшла по цьому життю, по долі. Де було все: і велике натхнення початку ХХ століття, і приречена зломленість середини того ж століття. І очевидний його поетичний мелошедевр — «Сонячні кларнети» (1918), і сервільне «Чуття єдиної родини». І велике поетичне прощання «Похорон друга», і безсоромне догідництво «Партія веде» в тому самому 1933-му, у році великого голоду...

Тому (вибачайте вже, за надто довгий відступ від заданої «музейної» теми) його й треба сприймати і подавати тільки через цю історичну світлотінь. Крізь призму його незаперечного обдаровання і його ж вимушеного (чи щирого?) компромісу. Через сервільні вірші, через фабулу запаморочливої кар’єри, ще болісніше і трагічніше сприймаються справжні шедеври — «Матері забуть не можу», «В безсонну ніч», «О панно Інно». Тичина справжній — без ретуші, без табу. Тому й не варто нічого приховувати, нічого «стерилізувати». Нехай уже музей його справжньої тяжкої долі залишиться з усіма суперечливими і незаперечними експонатами. Так чесніше, цікавіше.

Що ж до інтересу іншого — майнового (власне нинішньої тяганини навколо квартири), то схема вирішення питання на подив нехитра. Сам музей перебуває на балансі Національного музею літератури України. Розпорядник бюджетних коштів (орендна плата тощо) — наше неповторне головне управління культури і мистецтв Київської міської держадміністрації. Тобто саме ця організація і відповідає за фінансові романси цього культзакладу.

Відповідальність, як видно, не надто серйозна. Оскільки протягом 2008—2009 рр. орендні розрахунки здійснювалися не завжди вчасно. Формальна заборгованість — близько 16 тис. гривень (порівняно з апетитами міста — просто копійки) — і стала підставою (!) для Господарського суду міста Києва прийняти до розгляду цю музейну справу. Позивач — уже згадане регіональне відділення Фонду держмайна.

Звісно, директор музею Тетяна Сосновська відразу забила на сполох. Звернулася до світочів, зв’язалася із «ДТ». Написала сто листів (це образ) в управління. Вона доводить очевидне — не може держава позиватися сама з собою! Адже не приватний це музей, а саме державний. І оренду сплачує не Тичина, не його родичка, а саме держава. Причому собі ж — із кишені в кишеню. Що ж це за замкнуте коло абсурду?

До справи долучилися навіть деякі наші культурні діячі (з програми Шустера), зокрема В.Яворівський. Після його праведного гніву частину орендного боргу відразу було «погашено» (гроші, бачте, у них знайшлися).

Але минає місяць, потім другий. Лічильник нараховує нові цифри оренди. А позов із судової інстанції, здається, ніхто відкликати не поспішає. Гра на нервах? Або ж під час нинішньої повсюдної комунальної «їжі» дедалі активніше пробуджуються апетити (чому б комусь із нуворишів і не вселитися в цю «круту» квартиру Тичини, коли його вірші-листи викинуть на смітник? Та запросто!)

Ясності в цих питаннях немає до цього часу.

«Держава позивається сама з собою...» — ця здивована фраза директора тичининського музею (до речі, близької поетової родички) у якийсь момент і стала визначальною в цьому антипоетичному сюжеті. Трактувати її можна по-різному. Держава не знає, що робить. Держава збожеволіла в період перемоги хаосу. Держава нагадує унтер-офіцерську вдову, котра шмагає сама себе й дістає від цього мазохістське задоволення.

Держава видає закон про музеї (стаття 29) — «Держава гарантує захист майнових інтересів музеїв усіх форм власності. Вилучення державою у музеїв їхніх фондів та іншого закріпленого за ними майна може здійснюватися тільки у випадках, передбачених законами України».

Верховна Рада ухвалює постанову №901-VI «Про запровадження мораторію на виселення редакцій друкованих засобів масової інформації, закладів культури...». І тією ж постановою наказує «...не допускати практики безпідставного розірвання і призупинення договорів оренди з редакціями друкованих ЗМІ, закладами культури...».

Держава таким-от ультимативним чином запроваджує мораторій на всі спірні питання виселення закладів культури (що вже само по собі антикультурно). І водночас... Держава сама не читає, що пише. Осліпла чи оглухла? Це мислимо? Так, мислимо. Саме в цей час. Не знаю, чим закінчиться епохальна вакханалія навколо ющенківського «Арсеналу», але вже давно й чітко усвідомлюю: суспільству конче потрібен новий музей, і бажано в центрі. Після Музею окупації, після інших новобудов, після можливого виселення хрестоматійних сховищ, а також хронічного «непереселення» горопашного Музею історії міста Києва... Нам час уже відкрити музей абсурду. І чимшвидше! Експонати і фотодокументи кожен із вас, дорогі читачі, не сумніваюся, надасть у цей музей у достатній кількості — за адресою...

А В ЦЕЙ ЧАС... Музей Тичини припускає, що в разі виселення-вигнання наукові співробітники витягнуть свої столи, сядуть уздовж і впоперек вулиці Терещенківської (благо, тепло), у такий спосіб рух призупиниться, а на їхню проблему увага «звернеться». Головний куратор гуманітарної сфери столиці, «нібито» звільнений самим президентом, Віталій Журавський, як і раніше, «нібито» працює на своїй керівній посаді. У період моєї музейної «екскурсії» він, судячи зі ЗМІ, був із небогою-моделлю на московському Євробаченні (а перед цим на концерті А.Пугачової). Світлана Зоріна, знаменитий літературознавець місцевого кримінального світу і голова культурного відомства столиці, всією жіночою душею вболіває за музейну справу: де гроші? «ДТ», щиро переймаючись долею поетового майна, готове надати слово всім чиновникам, відповідальним за ці експонати. Адвокатську функцію у «справі Тичини» взяла на себе юридична фірма «Мельник&Партнери», причому цілком безплатно, з альтруїстичного пориву і на гуманітарних засадах. Усе-таки є місце поезії і в нашому прозаїчному світі.